Вибух цікавості до поняття «земля» в сучасній Україні викликаний, звичайно, не прагненням якнайглибше осягнути відповідну філософську категорію, а приземленішими речами.
Всі новочасні скандали навколо землі розгортаються, на мій погляд, зовсім не через якусь особливу метафізику поняття «земля» у свідомості українців. Йдеться, власне, насамперед про добробут та щастя людей, покликаних жити на своєму ґрунті, і в яких не зрідка по-грабіжницькому відбирають їхнє середовище, їхній життєвий простір.
Але і не без метафізики тут також. В українців справді є непереборне тяжіння до землі, якої ми самі часто навіть не помічаємо. Якось до мене приїхали колеги з Австрії, і я їх водив Києвом. Це були досить літні люди – люди, які вже навчилися звертати увагу на красу. Вони родом із Відня, а Відень – місто, в якому дуже люблять квіти, дерева, зелень узагалі. І ось ці австрійці були вражені. Вони казали, що ще ніде, в жодному місті Европи не бачили такого: щоб на кожному балконі, буквально скрізь і всюди буяли квіточки. Навіть біля жахливих 5-поверхових «хрущоб».
Якщо аналізувати значення категорії «земля» для українського народу, то я б не загострював увагу тільки на тому, що ми є аграрною нацією. Адже землеробських народів у світі чимало. Причому деякі з них люблять власне землю набагато запекліше, ніж ми. Важливішим є той чинник, що українці звикли все необхідне для виживання брати із землі. З часів Київської Русі ми мали у своєму розпорядженні гарну землю, тоді як на території багатьох інших держав ще до початку ХХ ст. зберігався випал як спосіб отримання нових сільськогосподарських угідь.
Тож, в українців виробилася землеробська звичка – одержувати блага від землі, а не боротися за неї. Українці завжди знали, як добути максимум вигод із цієї жирної, «смачної» природної субстанції. Так що ми маємо дуже високу і давню, але своєрідну сільськогосподарську культуру.
Наприклад, мало кому відомо, що на Полтавщині ще на початку ХVIII ст. не їли сала. А чому? Та дуже просто – не розводили свиней. Натомість мали вівці. Бо тоді землі було багато. Коли наші предки починали освоювати нову сільськогосподарську територію, то орієнтувалися на вівчарство, бо пасти худобу простіше, ніж вирощувати жито. Для хліборобства потрібна осілість, усталена сільськогосподарська культура та тривала, важка праця.
Я б звернув увагу, що навіть не стільки сама земля як аграрна субстанція, скільки її похідна краса –те, що виростає з землі – й притягує душу такого споконвічного землеробського народу, яким є ми, українці. Відчуття прекрасного змушує нас всюди не тільки сіяти цибульку, картопельку та соняшники, але й помічати у рослинному буянні оту «красу земну». Можливо, це почуття якось й загострює запал боротьби за дитячі майданчики, клумби, парки. Хоча, власне, йдеться і про людську гідність – щоб біля хати було красиво.
Українцям завжди потрібно було, не тільки, щоб земля годувала, скільки щоби це було естетично, гарно. Тому стереотип «земної краси» входить в усі структури мислення українського народу. Навіть у тих, хто вже в третьому-четвертому поколінні живе в загазованих, засмічених містах, він все одно зберігається у свідомості.
Коли моя мама, переїхавши з села, тільки-но отримала в Києві житло, вона одразу ж почала шукати місцину, де б посадити квіточку. І таки влаштувала у міській квартирі клаптик землі. З цього фактично й почався благоустрій нашого родинного помешкання. І це вважається для українця нормою. Я вбачаю в цьому важливу рису національної української культури і дуже радий, що вона в нас є.
І, мабуть, цю інстинктивну любов до вирощування краси з нас не вибити.