15 жовтня — справжня віха в історії економіки України. У цей день на прозорому аукціоні було приватизовано Немирівське місце провадження діяльності (МПД) та зберігання спирту державного підприємства (ДП) «Укрспирт» — перший із довгого переліку українських спиртових заводів, які донедавна всі без винятку належали державі та з якими вона ніяк не хотіла розлучатися. Так розпочалася приватизація цієї галузі — знаковий процес, який став рідкісною світлою плямою на темному полотні економічної політики нинішнього уряду.
Щоб зрозуміти рівень важливості події, слід проаналізувати її передумови. Фактично ще місяць тому Україна разом із Білоруссю були єдиними країнами у світі, які зберігали державну монополію на виробництво спирту. Цей украй промовистий чинник архаїчності вітчизняної економічної системи виявився настільки стійким, що пережив не один десяток реформаторів різного калібру й дожив до наших днів.
Формат монополізованої державою галузі виробництва спирту був поширеним років зо сто тому, коли за його допомогою держави досягали двох важливих цілей: регулювання алкогольного ринку й наповнення бюджету. Відтоді світ пішов далеко вперед: було винайдено чимало нових інструментів регулювання споживання міцних напоїв (ліцензії, акцизи, соціальні реклама та кампанії), а спирт перетворився на типовий сировинний товар, на виробництві якого багато не заробиш. Тому більшість країн одна за одною почали відмовлятися від монополій на виробництво цього продукту, щоб привабити в галузь інвестиції та зробити її ефективнішою. Але донедавна України це не стосувалося. І це був чинник нашої відсталості у світовому вимірі.
Читайте також: Діджиталізація економіки. Неповне покриття
Однак ідеться не лише про глобальний вимір: українська спиртова галузь концентрувала цілий букет проблем внутрішнього масштабу. Заводи були буйним розсадником примітивної корупції, про яку знали всі, хто хотів. Вітчизняний спирт був невиправдано дорогим порівняно з іноземними аналогами. Причина — неефективність виробництва та повсюдний обман держави директорами заводів. Вони закуповували сировину для виробництва продукту за завищеними цінами, а різниця йшла в тінь. Також частину збували «наліво», а виручка теж ішла в їхню кишеню. Із цих утрат держави керівники заводів десь щомісяця возили в столицю певні суми з багатьма нулями, демонструючи свою лояльність керівництву Укрспирту та купуючи в такий спосіб право сидіти на потоках. Тому там, нагорі, це держпідприємство завжди було цінним активом при розподілі портфелів після виборів і чергової зміни влади. Цікаво, що держава в особі представників законодавчої та виконавчої гілок влади завжди санкціонувала цей клондайк корупції, адміністративно встановлюючи завищені ціни на спирт. І за понад чверть століття незалежності жодна влада не поставила під сумнів такий стан речей. Навіть Порошенко, відомий своєю добровільною (чи геополітично вимушеною) прихильністю до реформ, не зважився навести лад у галузі.
Результат був вельми прогнозованим. Спиртозаводи поступово втрачали доходи на користь тіньового ринку, тому на сьогодні, за словами виконувача обов’язків директора ДП «Укрспирт» Сергія Блескуна, із 89 підприємств концерну працює лише 15. Щоб це компенсувати, держава регулярно підвищувала ціни на продукт, тож на кінець 2019-го ДП продавало декалітр спирту за 370 грн, хоча собівартість його виробництва становила 190 грн, але навіть цього було замало, щоб оплатити існування всієї структури. Через занадто високу ціну ринок спирту поступово мігрував у тінь, тож на сьогодні, за оцінками керівників галузі та Фонду державного майна України (ФДМУ), частка тіньового обороту становить 50–60% ринку. Галузь не могла вирватися з цього зачаклованого кола, тому впевнено торувала шлях до деградації. Дійшло до того, що деякі лікеро-горілчані заводи виробляють свою продукцію, офіційно не купуючи спирт у держави, яка є монопольним його виробником!
У таких умовах сказати, що приватизація спиртової галузі давно назріла, — це не сказати нічого. Однак щоб її провести, треба було вирішити кілька проблем. По-перше, знайти противагу спиртовій мафії, яка завдяки освоюваним потокам мала досить фінансового впливу, щоб упродовж десятиліть зберігати своє місце біля корита. По-друге, завести в Укрспирт та ФДМУ компетентних і достатньо чесних менеджерів, які не саботували би приватизацію, перейнявши грошові потоки на себе, а в стислі терміни підготували спиртозаводи до неї. По-третє, виписати регулювання галузі таким чином, щоб підприємства стали цікавими для інвесторів, попри те, що багато з них узагалі не працює, а ті, які функціонують, у своїй масі виробляють продукцію на застарілих технологіях. Кожна з цих проблем існувала з цілим букетом інших пов’язаних із нею. Якимось дивом усі було вирішено — і це без перебільшення реальний якісний прорив з огляду на те, в яких умовах (масштаб тіньової економіки, впливовість корупціонерів, опір змінам тощо) ми живемо.
Читайте також: Зменшення відсоткових ставок – сюрпризи реальності
Отже, приватизація спиртової галузі почалася. До кінця жовтня вже було продано шість заводів, ще два оголошених конкурси не відбулися через відсутність заявок (див. «Мінливий успіх»). Перші результати вказують на кілька цікавих моментів.
Регулювання галузі виписано так, що спиртові заводи отримали чітку привабливість для інвесторів. Мабуть, головне тут те, що до 1 липня 2021 року Україна не видаватиме дозволи на будівництво й уведення в експлуатацію нових заводів, тобто до того часу виробляти спирт можна буде лише за умови купівлі одного із державних підприємств (МПД) у процесі приватизації. І друге: держава обмежить імпорт спирту до 2024-го, тобто впродовж близько трьох років новоспечені інвестори можуть розраховувати на захист державою внутрішнього ринку. Результат такого регулювання: на проведених приватизаційних аукціонах кількість претендентів на заводи доходила до п’яти. Це означає, що за таких умов галузь виробництва харчового спирту стала цікавою для інвесторів.
Цього не скажеш про виготовлення біоетанолу. Із двох підприємств, виставлених на приватизацію в жовтні, жодне не привабило бодай одного потенційного інвестора, тож не було й продане. Тут причина не тільки в недостатньо сприятливому регулюванні, а радше у хронічно низьких цінах на нафту, які, ймовірно, зберігатимуться такими ще досить довго. Тому потреба в альтернативних видах пального для автомобілів просто відходить на другий план. Отже, приватизація таких заводів буде вкрай проблемною: інвесторам буде доволі складно виконати умови приватизаційного конкурсу — знайти для них ринок збуту (зберегти вид діяльності) й залишити на роботі принаймні 70% виробничого персоналу. Відтак потенційні покупці з’являться тоді, коли стартова ціна цих об’єктів стане низькою настільки, щоб було вигідно з часом або переорієнтувати їх на виробництво чогось іще, або розпродати майно й використовувати виробничий майданчик із зовсім іншою метою.
Читайте також: Економічний курс: гра в імітацію
Важливо те, що всі приватизовані на цей момент спиртозаводи були продані за приблизно однаковими цінами — в межах 50–60 млн грн (хоча їхні виробничі потужності різні, а стартова ціна, ґрунтована на вартості майна, доволі відрізнялася). Це означає, що інвестори платили не стільки за фізичні активи чи виробничі потужності, скільки за можливість увійти в ринок із заданими обмеженнями (а фактично — за ліцензію на виробництво спирту в Україні). Тобто, по суті, для більшості інвесторів придбані заводи — це купа брухту, яка так чи інак вимагатиме значних капіталовкладень, що й перетворять виробництво на сучасне та економічно ефективне. Тому варто віддати належне авторам приватизації. Вони могли б перетворити її на фарс простою бездіяльністю: мовляв, ми не винні, що покупців не знайшлося. Натомість чиновники доклали зусиль, щоб відформатувати галузь і виписати її законодавчі обмеження в такий спосіб, який урешті привабив інвесторів.
Звідси випливає ще один висновок. Серед усіх приватизованих виробників харчового спирту лише один був проданий фактично за номіналом, значно нижчим за 50 млн грн. Це означає, що не всі спиртозаводи, які нині працюють, функціонуватимуть упродовж тривалого часу. Найімовірніше, залишиться кілька виробників (їх кількість буде еквівалентною чисельності тих, хто заплатить за спиртозавод понад 50 млн грн), які згодом модернізують виробництво з розширенням виробничих потужностей і завдяки вищій ефективності (нижчій собівартості) витіснять із ринку всіх інших. А решта підприємств буде привабливою тільки для тих, хто націлений не на тривале виробництво спирту, а на майно. У підсумку більшість із майже 80 спиртових заводів припинить своє існування, галузь стане доволі концентрованою, тобто в процесі ринкового «природного добору» еволюціонує до поширеного у світі формату.
Історія із продажем спиртозаводів наштовхує на інші логічні роздуми. Чому вдалося розпочати приватизацію настільки корумпованого об’єкта, водночас не вдається передати в приватні руки великі перлини державної власності — Центренерго, ОПЗ, інші? Бо спиртова мафія хоч фінансово й потужна, однак розпорошена та політично безпорадна. Змінювалася влада — змінювалося керівництво ДП «Укрспирт», потоки лилися в інші кишені, а вчорашні керівники ставали ніким. Формат із кількох десятків заводів, де кожен директор грав у свою гру, робив цей актив нецікавим для великих гравців-олігархів, адже в таких умовах вельми складно організувати скоординований грабунок держави на значні суми. Та коли на великих державних активах які-небудь олігархи встановлювали лояльний менеджмент, то отримували змогу красти сотнями мільйонів. І такий статус-кво міг зберігатися роками, бо політичного впливу олігархів вистачало, щоб ніхто не міг звільнити їхніх ставлеників, навіть якщо мав найсвітліші наміри. Тому безумовно, що приватизація спиртової галузі — рідкісний крок у правильному напрямку.