Край отаманський

Відверто кажучи, щоразу, коли чую рекламу релігійного фільму «Хрест і  ніж», не можу повірити в те, що картина з такою назвою розповідає про роботу проповідників серед нью-йоркських банд. На моє тверде переконання, в Україні твір із такою назвою може мати лише одного героя – Івана Гонту. Принаймні така думка часто навідує мене під час мандрівок Черкащиною, де великі міста й маленькі села від Чигирина до Умані відомі різаниною, зокрема й на релігійному ґрунті. Ма­­сакра для Черкащини – те саме, що для Херсона кавуни. З’їздилися на корпоративні банкети до Лисянки гайдамаки. Провадив майстер-класи безкомпромісності Максим За­лізняк. На теренах Холодного Яру жорстоку боротьбу з радянськими військами на початку 1920-х років ве­­ли місцеві повстанці.

 

 

Із Черкас до Медведівки, центру холодноярського повстання під проводом братів Чучупаків, можна доїхати від залізничного вокзалу. Колись сюди прибували теплушки з написами «вісім коней або сорок чоловік», в яких верталися з фронтів Першої світової майбутні повстанці й отамани – такі собі далекі від сентиментів, але з добрим бойовим вишколом хлопці у волохатих шапках та широченних галіфе. Зараз із-під вокзалу до Холодного Яру їдуть рейсові автобуси з нащадками повстанців: товстошиїми русявими хлопцями, підстриженими «їжачком», та дівчата з вибіленим волоссям і дещо надмірною кількістю косметики на віях. Півгодини їзди повз села з оптимістичними назвами Топилівка та Погорільці – й ось вона, омріяна Холодноярська Республіка! Місце, де безвісти зникали регулярні частини Червоної армії, а життя багатьох уповноважених ЧК нагло обривалося одразу ж після першого поставленого ними контркультурного запитання: «скажите, товарищи, а бандиты в селе есть?»

 

Дизайн білих хат у Медведівці – з солом’яними стріхами, іноді ще і обкладених на зиму для утеплення очеретом! – не мінявся, очевидно, ще з шевченківських часів. А деякі надто гарячі дослідники запевняють, що навіть із часів Аратти. Маленькі приземні віконечка бачили, як кудись у бік сусідніх Мельників ішли ватаги конфедератів, продзагони й німецько-фашистські окупанти – та мало хто повертався потім назад.

 

Подумки відзначаю, що певна буколічність пейзажу з білими хатками й тополями вносить дисонанс в уявлення про Медведівку як про обитель войовничих людей, готових порубати всіх. У літературних джерелах – починаючи від народної пісні «Горить Вербівка, ще й Медведівка – гей, як крикне Гонта, гей!» і до Шевченкового «а найперше Медведівка небо нагріває, горить Сміла, Смілянщина кров’ю підпливає» – це село на ментальному рівні сприймається як таке, де занадто багато людей пішли з життя не з власної волі. Що поробиш: історія, як писав класик, «супроводжується певною кількістю убієнних», але зараз, на щастя, такі драми не на часі.

 

Переді мною – звичайне село, яких сотні в Україні, зі своїми проблемами й труднощами. В 1990-х роках тут зупинилися головні підприємства – автоколона, хлібзавод. Ледве зводять кінці з кінцями два колишні колгоспи. Натомість вирує життя на базарі, де продається і купується картопля, мед і навіщось велика кількість порожньої склотари – мабуть, під саморобну олію. Всі визначні місця Медведівки зібрані вздовж центральної вулиці: це сучасної архітектури школа, па­м’ят­ник Максимові Залізняку (за однією з версій, він був родом саме звідси). А також церква, на будівництво якої свого часу жертвував гроші київський губернатор Іван Фундуклей, клуб, давно не фарбований ніким обеліск полеглим у роки Другої світової і, нарешті, краєзнавчий музей.

 

Богдан Легоняк – головний хранитель традицій повстанського краю в Медведівці і директор місцевого музею – на час нашої з ним зустрічі також збирає ватагу до лісу. Але не повстанців, а студентів-екологів із Черкаського технічного університету на екскурсію стежками Холодного Яру та на охорону першоцвітів. На Чигиринщині гід, краєзнавець – потрібні професії, і то – завдяки специфіці регіону, який зараз намагається максимально використати свій туристичний потенціал. Однак унікальність екскурсоводів Холодного Яру в тому, що вони трохи історики, але так само і природничники. Холодноярщина – те місце, де пам’ятки історії та природи переплелися намертво. І розповідати, наприклад, про гайдамаків відірвано від Гайдамацького ставу – не виходить. Тому і в музеї галерея червонокнижних квіток Холодноярщини мирно уживається з листівками повстанців і родинним древом Василя Чучупаки. Експозиція тут складається в тому числі з іржавих пістолетів і гранат, а також із відтвореного за спогадами Горліса-Горського прапора повстанців із гаслом «І повіє вогонь новий з Холодного Яру!»

 

Прикметно, що на згадки про повстання в Медведівці й Мельниках радянська влада наклала цілковиту заборону. Прізвища інших повстанців, від Махна до отаманів Зеленого, Григор’єва та Орлика, хоч і в специфічній інтерпретації, все ж таки з’являлися на сторінках радянських історичних праць, у популярних кінофільмах. Водночас про бої на Чигиринщині, які тривали до 1923 року, немає згадки навіть у фундаментальній енциклопедії «Революція та громадянська війна в СРСР».

 

«Тут повстання ідеологічно дуже відрізнялося від усіх інших, – пояснює цей феномен Богдан Васильович. – Багато хто з отаманів свого часу щиро вітав радянську владу, яка обіцяла роздати землю, разом із більшовиками воювали проти гетьмана Скоропадського. І тільки коли комуністи оголосили продрозверстку, селяни взялися за зброю».

 

А в холодноярців Чучупаків жодних ілюзій щодо більшовиків не було від початку. Лише раз у повстанців із червоноармійцями склався ситуативний союз – коли разом вибивали денікінців із Черкас. Більше того: повстанці мали кінцевою метою не­залеж­­ну Україну, тобто мислили по-дер­­жав­ниць­кому. Брати Олек­­­са та Василь Чучупаки визнавали над собою владу Центральної Ради (на жаль, вона зовсім не виправдала покладених на неї сподівань), а по селах поняття «росіянин» було тотожне поняттю ворог, і російська мова була вже достатньою підставою для розстрілу. Звичайно, що такі повстанці були дуже незручні радянській владі.

 

 

 

Ми з паном Богданом Легоняком їдемо в напрямку сусіднього села Мельники, зробивши по дорозі зупинку біля цілющого джерела під назвою «Дзюркало». Воно популяр­­не – до нього вишиковується довга черга з машин. Навіть рейсові автобуси тут роблять непередбачену зупинку, аби пасажири могли набрати воду. Поки чекаємо, заводимо розмову з двома бабусями, котрі торгують поряд із джерелом медом. Одна з них, колишня вчителька, зітхає, що зараз пам’ять про вояків Холодного Яру мало кому потрібна: «12 квітня, на день загибелі Василя Чучупаки, сюди приїде багато людей із усієї України, – каже вона, – але власне мельниківських та медведівських буде десятків зо два. Нашим байдуже. І це при тому, що в селі живуть родичі тих самих Чучупаків, як-то Лідія Чучупак-Завалішина, донь­­ка начальника штабу пол­­­ку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупаки, брата отаманів Василя і Олекси».

 

У Мельниках, де в боях із червоними і внаслідок каральних операцій більшовиків загинули близько 400 людей, є два пам’ятники, присвячені подіям громадянської війни. Один – великий камінь-піс­ковик одра­­зу ж за селищною радою. Другий встановлений на місці, де під час нападу на партизанський штаб загинув найвідоміший із Чучупаків – Василь. Штаб розміщувався на території й нині діючого Креселецького лісництва: потрібно також відзначити, що в часи громадянських воєн професія лісника стає максимально потрібною. До речі, в каральних походах на Мельники брали участь і китайські інтернаціоналісти, які вирізали тут кілька десятків селян. Після акції народної відплати тіла тих інтернаціоналістів, яких вдалося відшукати, були поховані в сусідньому селі Дубівці.

 

Десь між могилою Чучупаки й похованням китайської комуни стою нині і я. В небі наді мною нерухомо висить орел-канюк. Попереду – стежка до того самого Яру, з якого справді несе могильного шти­бу холодом. «Туди!» – каже мені Богдан Васильович, показуючи пальцем у нетрі.

 

 

 

 

Загалом, Холодний Яр – це узагальнювальне поняття місцевості, пересіченої багатьма ярами й балками, кожен із яких має свою назву, часто пов’язану з Коліївщиною та гайдамаками: Січовий, Поташний. У романі Горліса-Горського десь тут подорожніх зустрічали настромлені на палі ­голови забитих комсомольців, прикрашені написами на кшталт «Кривавому ЧК – національний український терор!», а дикі свині їли тіла постріляних комісарів. Подумки зауважую, що якби зараз десь поміж дубами та грабами встановити хоча б два-три муляжі в потрухлявілих будьонівках, це, певно, додало б лісу певної туристичної привабливості, принаймні серед поціновувачів стилю повстанського хорору.

 

Якщо ж відкинути похмурі спогади про ці місця, тут мальовничо. Ставочки та вкриті мохом струхлявілі дерева межують із галявинами першоцвітів, серед яких стоїть мій гід Богдан Легоняк і стискає грубими пальцями тендітну квіточку, з лю­бов’ю в голосі пояснюючи студентам: «Проліска сибірська!»

 

А зверху над нами нависає масив Мотронинського монастиря, з яким пов’язані, здається, чи не всі визначні персонажі української історії: від кня­­зя Ярослава, чий воєвода Мирослав випадково загинув тут від руки своєї дружини Мотрони, до Петра Ко­­на­шевича-Сагайдачного, Богдана Хме­ль­­ницького, а згодом – Тараса Шевченка. Ігумен монастиря Мельхиседек Значко-Яворський вважався одним із найвідоміших захисників право­­слав’я, духовним натхненником усієї Коліївщини. Та й штаб війська Чучупаків певний час теж перебував у монастирі. Але потім повстанці пере­­несли його до лісу, щоб не наражати на небезпеку черниць. Хоча монастирський дзвін ­тра­диційно використовували як сигнал для збору повстанців, а під самим монастирем постійно чергувала сотня холодноярців – така собі частина швидкого реагування. Сьогод­­ні старовини в монастирі залишилося мало: дерев’яні козацькі церкви з часом поруйнувалися, та й те, що на території монастиря деякий час діяла трудова комуна, не пішло йому на користь.

 

Кульмінаційний пункт нашого походу – дуб Залізняка в селі Буда. Будь-яка туристична група намагається виміряти його ширину, взявшись за руки. В нашому випадку виходить 15 студентів. Пан Богдан Легоняк пильно дивиться, щоб вони не відривали на пам’ять шматки кори з тисячолітнього дерева. Бо через невихованих туристів найстаріший в Україні дуб внизу виглядає наче поїдений кролями. Щоб старе дерево не розчепірилося, гілки скріпили між собою складною системою канатів, які встановлювали спеціально найняті альпіністи. Консультували цей захід ентузіасти з Польщі, які досліджують такі от старі дерева по всьому світу, а гроші на роботу допоміг знайти гурт «Тартак».

 

«Ми зверталися до вчених з ідеєю клонування цього дубу. Бо всі наші спроби отримати від нього потомство звичайним способом закінчилися невдачею. Дуб Залізняка хоч і дає жолуді, але вони вже не життє­здатні – видно, застарезні. А генофонд такого дерева варто було б зберегти».

 

Мабуть, так. Щоб повіяв, як той казав, «вогонь новий з Холодного Яру».