Край безтурботності

Це – найменший штат в Індії. Однак його пляжі простягнулися майже на 110 км. Якщо ви вирішили респектабельно посумувати, нехай ваш шлях про ляже на південь. Північ більше під ходить для метушливої молоді: саме вона й створила Гоа славу світової столиці клубного руху і Рейн культури.

 

Із жовтня по квітень темпера тура повітря на узбережжі тримається вночі +23 по Цельсію, удень – до +32 . Ви здивуєтесь, але океан має таку саму температуру! Виходити з води просто не хочеться. Недарма ж саме це узбережжя привабило перших європейських колоністів. Тут, у Гоа, 1498 року після тривалих пошуків омріяного шляху в Індію з корабля зійшов Васько да Гама. З того часу європейці й місцеві прекрасно живуть разом: Захід по дарував Гоа цивілізацію, а Гоа подарувала Заходу спокій і неквапну на солоду від життя.

 

 

Прилетіли вночі, я вийшов із аеробуса. Як жахливий сон пригадався дощ у Таїланді при + 42 і гарячий сіроко з температурою +52 в Тунісі. Ледь вологе прохолодне повітря індійської ночі мене приємно вразило. Електронне табло індійського аеропорту чесно висвічувало +240С. Мікроавтобус місцевого автопрому повіз нас у готель.

 

У темряві перегукуються птахи, сполохані пізнім авто. Ліворуч розстеляється містична гладінь Індійського океану. Хатини з циновок соромливо ховаються в пітьмі. Місячна доріжка чомусь не жовтого, а блакитнувато-холодного відтінку. Вранці вибрався на море. Тепер я точно знаю, де найкращі пляжі у світі! Стометрової ширини смужка найчистішого білого піску простягається уздовж усього узбережжя штату (110 км). Ніде ані смітинки, лише краби й черепашки.

 

Узбережжям Аравійського моря ненав’язливо пересувається військо  вий патруль. У кожного за плечем – штурмова гвинтівка М-16. Осторонь білошкірий англієць навчає німецьку пару грі в гольф. Час від часу він дає потриматися за ключку цікавим індусам. Ще трохи далі хлопчиська купають у хвилях велетенського чорного буйвола. У далечині видніються кілька припнутих рибальських човнів.

 

Пляжі в Гоа належать урядові штату – тобто вони загальні, без парканів та інших перешкод. Щільний пісок під час відливу є ідеальною трасою для пересування на велосипедах, чим туристи й користуються. Далеко заходити у воду – стомишся. Перш, ніж хвилі по криють ваші плечі, доведеться пройти метрів сімдесят. Далі йти не рекомендують, тому що ви не знаєте течій уздовж берега, та й акул в Індійському океані ніхто не скасовував.

 

Над вашою головою обов’язково ширяє пара яструбів, а на обрії зграя голодних ворон роздзьобує кимось загублений ананас. Ще далі два слони повільно перетинають пляж. Зранку хвиля, набігаючи на пляж, ліниво грає мушлями й морськими зірками. Іноді вона вино сить на пісок медуз. Мушлі дуже легко збирати. Росіяни гребуть усе підряд, щоб привезти в свій далекий Єкатеринбург доказ перебування в невідомих широтах. Європейці ж ретельно відбирають тільки порожні черепашки. Це зробити складніше, ніж здається на перший погляд: чи не в кожній уже живе рак-пустельник.

 

Вечеря на узбережжі Гоа швидко перетвориться на ритуал. Уявіть собі відкрите з трьох боків бунгало. Перед вами – сонце, що падає в океан. Температура повітря ідеальна, в обличчя віє бриз. Він не холодний і не теплий, не сильний і не слабкий: немов хтось, знаючи ваші смаки, точно відрегулював усі параметри морського вітру. Поки ви обговорюєте з літньою парою з Португалії переваги місцевої кухні й винної карти, сонце повільно, гм… цілується з водою. Вам приносять перший келих Red Evita. Подають гриль із лимонної риби й королівських креветок.

 

Сонце потонуло, корабель сплив, тинейджери, які цілувалися, втекли під пальму. Патруль прикордонників утомлено бреде в казарму. Вистава добігає кінця, падає завіса дня, над головою сходять незнайомі сузір’я.

 

 

Основна релігія сучасної Індії – це індуїзм. Але штат Гоа є певним винятком. Португальці, які правили тут майже чотири з половиною сторіччя, прищепили місцевому населенню інтерес до католицизму.

 

Християнськими іконками прикрашають автомобілі. Вздовж до роги – безліч каплиць або просто вівтарів. Ці святилища підозріло подібні до язичницьких капищ. Найвеличніший комплекс християнських храмів розташований у Старому Гоа. Два гігантські костьоли з білого й червоного каменю – вишукані та неповторні. Радісні люди заповнюють майдан між храмами. Продають копійчані свічки з білого воску й гірлянди квітів. А з християнськими на території Гоа прекрасно співіснують індуїстські храми. Часом вони так вдало розташовані серед природного ландшафту, що перед архітектором хочеться зняти капелюх. Однак інтер’єр одного з них мене розчарував. Усередині приміщення було акуратненько – й порожньо. У ніші в оточенні електролампочок таїлося божество. Схоже, його виготовили з пластику.

 

 

 

На відміну від іншої території Індії, що була колонією Великої Британії, Гоа 450 років перебувала під владою Португалії. Тож чимало жителів штату мають португальські прізвища. Наприклад, мого водія звали Антоніо Перейра.

 

Куди б я не їхав, усюди зустрічав сліди колишньої імперської величі. Щоправда, безліч португальських будинків нині покинуті. Вікна й двері забиті, лише білки лаштують свої гнізда на горищах.

 

Будинок колишнього губернатора Гоа вразив мене своїми розмірами. Величезна двоповерхова будівля розгорнута фасадом до дороги. Перший поверх тоне в квітах. Ми ввійшли в будинок. Мене не за лишало відчуття, що я потрапив на двісті років назад у минуле.

 

Внучка останнього губернатора пані Аїда де Менезес Браганча люб’язно погодилася зробити індивідуальну екскурсію для українського журналіста. Бездоганна постава та чудова англійська літньої леді викликали повагу.

 

Підлоги інкрустовані кольоровим мармуром. У глибині будинку шелестіла спідницями прислуга, анфілади ж кімнат відкривали переді мною старовинні гарнітури рожевого дерева. З полиць численних шаф на мене дивилася давня порцеляна. Пані Аїда розповідала історію кожної вази. Коли я попрощався з господаркою, подумки по дякував Богові, що він зберігає її рід від революцій та інших катаклізмів.

 

 

Неподалік від пляжу Сінкверим розташовані два стародавні форти. Древні фортеці складені з червоного черепашнику. Колись вони, з їхнім грізним бойовим спорядженням, оберігали португальських купців від піратів.

 

Форт Агуада побудували в 1612 році, щоб захистити узбережжя від голландців. Двісті гармат віялом обороняли його периметр. Нині каземати й головна вежа для туристів закриті. Залишається тільки ходити площею й роздивлятися стіни. А невелику фортецю Рейс Магос ми ледве знайшли. Антоніо кілька разів перепитував дорогу в сільських жителів, поки ми не під’їхали до якоїсь скелі. Здогадатися, що на вершині розташовано древній форт, тут практично не можливо. Я критично оглянув схили, які позаростали колючка ми – і зрозумів, що дертися туди не хочу. Але не могли ж португальці затягувати припаси на гору дикими скелями

 

!І таки так: вузька вимощена диким каменем доріжка завзято під повзала до вершини. А далі… Занедбаний форт виявився романтичним місцем. Кущі вдиралися крізь видавлені вікна всередину будівель. Вежі форту рясніли кинутими стародавніми гарматами. Лафети їхні давно зотліли. Чорні чавунні дула обплітали ліани.

 

Я ходив по древній фортеці, про ходив повз казарму, пороховий льох, каплицю з вівтарем – і мою душу наповнювало умиротворення. Форт вочевидь не користується популярністю в туристів. І це прекрасно: справжній музей віків без осучаснення реставрацією.

 

 

 

Неподалік нашого готелю розташувалося рибальське сільце. Немає жодного тубільного човна без імені – як правило, якогось святого. До щогли кожного суденця обов’язково прив’язаний розарій і маленький об разок, а вздовж бортів закріплені га сові лампи. Домовляюся з рибалками якогось дня вийти в море.

 

Просмолений човен із баланси ром відійшов від берега метрів на сто. По дорозі двоє рибалок бадьоро скидали невід у воду, я допомагав. У мене від хвилювання тремтіли пальці на руках, а душа співала. Я міг тільки здогадуватися, що за дивовижні створіння живуть тут, на піщаному дні Індійського океану. Ледь судно наблизилося до лінії при бою, як до нього назустріч ринулися рибалки. Вони підхопили край не вода й лементуючи потягли до берега. Незабаром із води з’явилися перші рибини. Це були блакитну ваті сомики завбільшки від 300 гра мів до кілограма. На спинному плавці в кожного виднівся шип. І як я підозрюю – отрутний.

 

Та раптом пролунав крик уболівальників. Рибалки витягли на пісок невелику акулу. Вона люто брикалася й клацала зубами, однак дерев’яна стукалка бригадира миттєво її заспокоїла. Радісні вигуки пояснювалися банально: акул купу вали для ресторану, а сомики залишалися рибальським родинам.

 

А взагалі на Гоа дивна атмосфера. Навколишня природа розчинила в собі флер дружелюбності й романтики. Більше заспокійливого місця для життя, мабуть і знайти годі. Всі проблеми західного світу, всі кризи випаровуються тут уже на другий-третій день.

 

Гоа, як і Париж, любить людей. Це той рідкісний випадок, коли розумієш – іноді можна й побайдикувати. Й права була дівчина-хіпі з пляжу Мажорда, говорячи, що час, прожитий на Гоа, в життя не зараховується.