Хто про що, а курка про просо. Два роки тому гучним політичним скандалом завершився проект «Великі Українці» на телеканалі «Інтер». Відтоді дуже багато води спливло в Дніпрі й ще більше, словами новоявленого російського опозиціонера Юрія Шевчука, сталося «с Родиной и с нами». Колишні ведучі, шеф-редактор (якщо хто забув, то ним був я) та генеральний продюсер проекту більше не працюють на цьому каналі, а замовники та співучасники фальсифікації з смс-голосами пішли на підвищення. Один, любитель усього російсько-імперського, тепер працює міністром, а інший, банк якого ледве не збанкрутував і був націоналізований, – сів у губернаторське крісло.
Скандальний фінал – це, звісно, не весь проект. Вирішив згадати той досвід, бо тоді вдалося реалізувати ідею «праймеріз», чого не було в жодній із більше ніж 20-ти країн, де провідні телеканали показували це ліцензійне шоу.
Так, за два роки чимало змінилося, але навряд чи змінилися ми. Тому за браком інших можемо посилатися на дані виборів великих українців у великих і малих містах України – від Луцька до Харкова й від Чернігова до Севастополя. Найцікавішими, на мій погляд, видалися голосування в університетах. Конкретні цифри опускаю, річ не в них, а в тенденціях. Спробуємо подивитися, як бачать минуле, які історичні образи виникають у головах молодих громадян, деякі з яких народилися вже в незалежній Україні.
З-понад 15 вишів, студенти та викладачі яких ризикнули взяти бюлетені, у двох перемогли… ректори. Спудеї Києво-Могилянської та Острозької академій обрали найвидатнішими українцями «всіх часів і народів» В’ячеслава Брюховецького та Ігоря Пасічника. Для прикладу, жоден (!) студент Київського національного університету ім. Т. Шевченка не назвав серед авторитетів тодішнього ректора Віктора Скопенка. Про реальний авторитет людини та науковця можна зробити певні висновки.
Донецьк – із великим відривом перемагає Тарас Шевченко, далі – Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський, Леся Українка, Григорій Сковорода, Володимир Великий, Іван Франко, Сергій Бубка, Ярослав Мудрий, Олександр Довженко. Легко зауважити, що з місцевих, «донецьких», – лише президент Національного олімпійського комітету, а за межами десятки – 12-й Василь Стус, Лілія Подкопаєва – 14-та, Рінат Ахметов – 18-й. Побоювання, що юнь шахтарської столиці поставить на сепаратиста Артема (Сергєєва), ім’я якого увічнено в назві центрального проспекту міста, виявилися марними.
Львів – практично з однаковим результатом на чолі списку Тарас Шевченко та Іван Франко. За ними – Михайло Грушевський, Ліна Костенко, Андрей Шептицький, Степан Бандера, В’ячеслав Чорновіл, Леся Українка, Григорій Сковорода, Роман Шухевич. Відразу шестеро є своїми, народилися чи прожили значну частину життя тут. У другій десятці є ще кілька західняків – Соломія Крушельницька (її номер 12), Іван Пулюй (13-й), Іван Вакарчук, Володимир Івасюк, Євген Коновалець (16–18), 20-й – Георгій Гонгадзе.
Популярне в публіцистиці протиставлення Львова Донецьку та навпаки навів, само собою, не з метою спекуляції на так званому розколі країни. Просто в більшості міст Західної України люди на запитання: «хто для вас є героєм України, великим українцем» називали не тільки тих, хто увічнений державою в вулицях і на купюрах, а передусім тих, чий образ із покоління в покоління передається як найвищий моральний авторитет, справжній талант, борець за державу. На Лівобережжі, а особливо на Сході та Півдні, з героями просто біда.
Навіть студенти університетів рідко коли могли назвати більше одного-двох земляків, які уславили своє місто чи край. Приміром, у Харкові з «місцевих» тримають у пам’яті лише невловимого світом Сковороду. В Одесі – відзначили Нобелівського лауреата Івана Мечнікова, в Сімферополі – Володимира Вернадського, в Ніжині – Миколу Гоголя, в Миколаєві – Миколу Аркаса (другий) та сучасного поета Дмитра Кременя (третій).
Найпарадоксальнішим виявилося волевиявлення на ялтинській набережній, де скринька для голосування стояла між пам’ятником Леніну та рестораном McDonald’s. Отже: Тарас Шевченко, брати Клички, Віктор Янукович, Андрій Шевченко (футболіст), Юлія Тимошенко, Богдан Хмельницький, Віктор Ющенко, Леся Українка, Софія Ротару та – контрольний постріл – Наталія Могилевська!..
Київ, до речі, теж зробив непередбачуваний вибір – у голосуванні на майдані Незалежності перемогли уславлені боксери Віталій та Володимир. Політики отримали нокаут, люди втомилися чекати на зміни, анонсами світлого майбутнього ситий і щасливий не будеш. Можна й посміятися з того, що попри розмови та дискусії в середовищі істориків люди, тлумачать історичну пам’ять дуже короткозоро або, як сказав днями професор Олександр Майборода, – навіть меркантильно, «а що це нам дасть». Тому сміятися гріх. Народ гідний не лише сучасних політиків, які його (нас) потім мають («имеют в виду»), але й такого як є переліку великих.