Якось один рабин зробив, здавалося б, парадоксальну заяву про те, що часом необхідно псувати собі свято. На перший погляд, це нелогічно. Але за глибшого осягання розумом сказанного виявляється мудрість та глибина думки, зміст якої зводиться до того, що постійне безтурботне відчуття людиною радощів може спровокувати дуже сильний стрес за найменшої негативної зміни ситуації. Людина має завжди бути готовою до прикрощів долі. А це означає, що, якщо біла смуга дуже розтягнулася, то її потрібно штучно вкоротити. І хоча українське керівництво наче далеке від причетності до тлумачів Тори і Талмуда, цього постулату дотримується із завзяттям.
Поміркуйте самі. Протягом всього передвиборчого періоду всі політичні сили присягалися, що після виборів у країні настануть так довго очікувані мир та спокій. І дійсно. Вибори відбулися досить цивілізовано. Без майданів та інших форм громадянського протистояння. Країна розслабилися і почала займатися суто буденними справами на кшталт боротьби із підвищенням цін та підготовки до опалювального сезону. Ач, ні. Свято тривало недовго. Можливо, розуміючи, що особистими прикладами надихнути народ на нові звитяги важко, політики організували свіжу забавку, у яку як можуть, так і втягують все більше і більше учасників. Латиною це новітнє дійство називається еxegi monumentum. Що у перекладі з мови Горація приблизно означає: «Я пам’ятник побудував». Суть забавки полягає у зведенні різноманітних пам’ятників, які в результаті стають інформаційними приводами для розпалювання малих та великих форм протистоянь між різними групами населення. Це стосується, наприклад, встановлення пам’ятника Степану Бандері у Львові, що спричинило сплеск обурення представників лівих сил, які вважають лідера ОУН-УПА «фашистським прихвоснем». Це і водночас безкоштовний піар, який для будь-кого з політиків, як відомо, є надсильним наркотиком. Подібна ситуація ось вже котрий місяць спостерігається в Одесі, де зводять пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ. Цей раунд викликав хвилю обурення цього разу націоналпатріотів, які наголошують на великій кількості гріхів Катерини: від співжиття з тваринами до закріплення кріпосного права в Україні. І як завжди перегинають палицю, не зважаючи на те, що історичні питання — річ дуже тонка. І розглядати їх із позиції шокової терапії досить небезпечно. (Якщо, звісно, за цим не стоїть свідомий жорсткий розрахунок).
Беручи до уваги досвіт новітньої історії України, можна прогнозувати, що пам’ятники і Бандері, і Катерині, й іншим неоднозначним особистостям просто так у спокої не залишать. Їх обливатимуть фарбою, підриватимуть і збиратимуть біля постаментів різні гнівні мітинги. Схоже, що на наших теренах йдеться не просто про політичне протистояння, а про генетичну пам’ять. Тому що традиції боротьби із монументами корінням сягають далеких часів Київської Русі, коли у вільне плавання Дніпром відправили Перуна. Адже в України, як і в інших сестер по СРСР, були часи комуністичного підходу до цього питання. Спочатку, відновлюючи історичну справедливість, розбивали пам’ятники царям (зокрема, той само монумент Катерині в Одесі). Потім відновлювали вже політичну справедливість — руйнували пам’ятники Сталіну. Після 1991-го настала черга зображень Леніна…
Тепер країну очікує свіженька дискусія, запущена указом Президента «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних із воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» № 955/2007 від 9 жовтня, який якось проскочив непомітно. З-поміж іншого пункт 3 передбачає «спорудження в Україні пам’ятника Карлу XII». Зрозуміло, йдеться про 300-річчя Полтавської битви, у якій, як відомо, шведський король разом із союзниками (також і Мазепою) отримав поразку від Петра І. Що у свою чергу пришвидшило перехід Швеції до моделі капіталістичного соціалізму. Навіщо так загострювати досить спірну ситуацію, зрозуміти важко. У будь-якому випадку, правильнішим був би дипломатичніший підхід до вирішення питання.
Наприклад, такий, який обрали єгиптяни, відкриваючи музей у Ель-Аламені, де у 1942 році насмерть билися німці та англійці. Біля входу в музей стоять бюсти як фельдмаршала Роммеля, так і преможця — генерала Монтгомері. Можливо, й нам логічніше було б перейняти досвід єгиптян. А там, дивись, і власний з’явиться.