Нещодавно в Росії трапився ювілей, про який, само собою, офіційно ніде не згадали, — 85 років від дня вбивства Кірова й початку Великого терору. Дехто схильний вважати, що РФ досі розхльобує його наслідки, але заради справедливості зазначимо: усе почалося раніше. Не кажучи вже про те, що розхльобувати ніхто й не збирається. Усіх усе влаштовує.
Учені вважають, що емпатія дається людині від природи й властива не тільки сапієнсу. Наприклад, дитячий плач здатен розтривожити найхолодніше серце, а надто жіноче, просто тому, що піклування про безпомічних запрограмоване природою. Але ось лист Михайла Шолохова Сталіну від 4 квітня 1933 року про розкуркулення, свідком якого він став: «Решті колгоспників було офіційно суворо заборонено пускати у свої домівки ночувати чи грітися виселених. Їм належало жити в сараях, погребах, на вулицях, у садах. Населення попередили: хто пустить виселену сім’ю, буде виселений сам. І виселяли тільки за те, що якийсь колгоспник, розчулений ревом змерзлих дітлахів, пускав сусіда погрітися. 1090 сімей при 20-градусному морозі з дня в день жили на вулиці. (…) вночі, на лютому вітрі, на морозі, коли навіть собаки ховаються від холоду, викинуті з власних домівок люди розпалювали в провулках багаття й сиділи біля вогню. Дітей загортали в лахміття й клали на відталу землю. Над провулками стояв суцільний дитячий крик». На той момент Шолохов, вочевидь, був ще досить наївним і вірив, що звертається за адресою. Для Сталіна та його зграї покарати нібито винних у приховуванні продовольства куркулів було справою десятою. Той жахливий експеримент був спрямований не на них. Вони були лише витратним матеріалом, наочним посібником. Головна мета — виховання нової людини. Або, як пізніше назвуть, «нової історичної спільноти — радянського народу». Цей народ ні до кого не повинен знати пощади. Звести нанівець будь-які вияви людяності та гуманності. Показав слабину, пожалів — ось тобі найвище покарання. Бути викинутим на вулицю в лютий мороз — та сама «вишка», тільки нестерпніша.
Читайте також: Вибори і Великий терор
Радянська влада взялася витравлювати з населення людське. А з усього людського найбільшу небезпеку становила емпатія — з нею належало боротися в першу чергу. Страх бути викинутим — із домівки, з роботи, з життя — поступово став суттю й спільним знаменником мільйонів. Найгарячіші уми переконують, що він засів уже на генетичному рівні, але будь-який учений пояснить: за такий короткий час генетичний код змінитися не може. Тут річ в іншому.
Вчені-біологи провели якось такий експеримент. У клітку посадили п’ять мавп. Вгорі підвісили в’язку спілих, апетитних бананів. Коли одна мавпа потяглася до фруктів, на тварин зусібіч полилися тугі, болючі струмені води з брандспойта. Через якийсь час у клітку запустили ще одну мавпу. Вона, звісно, теж полізла до бананів, але тварини її відігнали — ще свіжа була в їхній пам’яті розправа. Мавпа, яка першою намагалася дістати фрукти, переконувала новачка разом з усіма. Потім запустили ще одну — ситуація повторилася. Далі з клітки поступово одну за іншою стали прибирати тварин, які ще пам’ятали брандспойт. Лишилися тільки ті, що потрапили туди пізніше. Реакція на спроби новачків дотягтися до бананів була така сама: кожну наступну мавпу спиняли, хоча в клітці вже не лишилося нікого, хто пам’ятав би болючі струмені води. Без будь-якої генетичної передачі страх став рефлексом, що розвинувся на основі досвіду попередніх поколінь.
Населення Росії, як ті мавпи, стрімко всотало в себе рефлекторний страх. І тут радянська влада попрацювала на славу. Знищення емпатії в будь-яких її виявах — цьому була підпорядкована робота всього партійного апарату. Для того Сталін гноїв і розстрілював — йому потрібен був страх, що, як відомо, є найгіршим супутником емпатії. Про яку емпатію можна говорити в країні, що втопила себе в мільйонах доносів?
Можна заперечити, мовляв, радянська влада калічила весь Союз, то чому тоді решта республік, відколовшись, не демонструє такого катастрофічного браку емпатії? По-перше, як остаточне явище це є скрізь, а надто в азіатських колишніх республіках, що стали на шлях авторитаризму, як-от Туркменістан чи Узбекистан. По-друге, за радянських часів, у пострадянський період та особливо в новітній час відбулися величезні міграційні переміщення, у результаті яких найагресивніші, найцинічніші та морально нерозбірливі перебралися до Росії, переважно до Москви. РФ стала наступницею СРСР не тільки в юридичному сенсі. По-третє, у Росії був «найкращий» анамнез — кілька століть ворогування-дружби з монголо-татарами, у яких вона перейняла азійсько-кочову звичку не цінувати людське життя, плюс найпохмуріша та найбільш нелюдинолюбна з християнських конфесій — злодійкувате державне православ’я. Воно мало тут особливий відтінок: у той час як освічена Європа вже всотувала вільний дух протестантизму, у Росії під виглядом соборності насаджувалася неповага до окремої особистості, що потім так придалася радянській владі.
Відомий британський психотерапевт Ґрем Мюзік у своїй книжці «Хороше життя» припускає, що глибинні соціальні зміни, які призводять до ще більшої нерівності в суспільстві, роблять нас жорстокими й грубими. Усі ми народжуємося великодушними й добрими, а потім суспільство підштовхує нас до егоїзму та холодності. Вчений упевнений, що кожна людина проходить шлях від доброти до егоїзму. «Ми втрачаємо здатність до емпатії та співчуття, взаємодіючи з іншими людьми в суспільстві», — пише психотерапевт.
Читайте також: Під гаслом коренізації
Повернімося до теперішнього часу. У Росії, що й без того бідна на масові протести, народ жодного разу не виходив на вулицю проти насильства над людьми. Ні Беслан, ні Норд-Ост, ні Маґнітскій, ні тортури в поліції й тюрмах, ні побиття політв’язнів та солідні строки для них не змогли вигнати росіян із домівок. На відміну від України, наприклад, яка вийшла на протест і прогнала владу після побиття студентів. Наймасовіші російські мітинги були не за людей, не за їхні життя, не проти насильства, а проти приписаних голосів на виборах. Навіть лідер опозиції Алєксєй Навальний — єдиний, хто здатен вивести на вулиці більш-менш серйозну кількість народу, — оперує лише лозунгами проти корупції, що само по собі, безумовно, дуже важливо, але свідчить усе ж таки про брак співчуття до жертв.
Хай там скільки голосів приписували б Путіну на виборах, він обраний народом президент. Іншого Росії й не треба, навіть якщо уявити просто неймовірну ситуацію, що в нього є сильний, порядний суперник, який печеться про інтереси народу. Тут такий не пройде. Майже 20 років тому сталася трагедія на підводному човні «Курськ». Підводники задихалися в смертельній агонії, а президент грав у теніс у Сочі. Далі було просто вбивче «Вона затонула» в ток-шоу Ларрі Кінґа й «десятидоларові повії» на адресу вдів моряків. Він не знав, як поводитися в такій ситуації, його життєвий досвід, мізки та виховання обійшли таку необхідну річ, як емпатія. І, що найстрашніше, ця історія жодним чином не позначилася на його кар’єрі. У демократичних країнах здатність до емпатії серед найважливіших якостей політика. І якщо політик не наділений нею від природи, йому доведеться докласти чимало зусиль, щоб навчитися хоча б імітувати її. У Росії в цьому немає потреби. Хамувата, бездушна влада, що забороняє всиновляти дітей за кордон, знищує санкційні продукти, якими можна було нагодувати сиріт, забороняє ввезення необхідних імпортних ліків, не тільки позбавлена емпатії, а навіть ніколи не чула про неї, і ця влада знайшла собі підходящий народ. Той народ зрозуміє й пробачить. Він утонув. Сонце не досягає дна.