Кілька місяців тому мені на очі потрапила колонка французько-американського письменника Джонатана Літтеля «На славу українській літературі». Я був вражений. Не тому, що автор знається на українській літературі надзвичайно глибоко як для іноземця. Ні. Просто, захищаючи право народжених в Україні письменників називатися українськими, Джонатан Літтель мимохіть сформулював квінтесенцію України майбутнього. А точніше, якою має бути наша країна, щоб вижити й здобути поштовх до розвитку, що став би вагомим у глобальному вимірі.
Точка перетину
Згадаймо прописну істину, яка споконвіку Україна лежить на перетині багатьох шляхів. Про неї ми знаємо ще зі школи, але хто з нас осмислював, що із цього випливає?
Протягом століть наші предки мали справу із численними «мандрівниками». Роздоріжжя приваблює безліч подорожніх. Вони шукали кращого життя, частина їх була готова рішуче діяти варварськими методами, щоб досягти бажаного. Позаяк наша земля багата на ресурси, що були цінними за будь-якого соціально-економічного ладу, то серед «мандрівників» ніколи не бракувало розбійників, загарбників та інших пройдисвітів з усіх напрямків світу, охочих тут поживитися. Іноді це стосувалося не лише окремих особин, а й цілих племен, народів чи цивілізацій. Їхній прихід на нашу територію був таким собі цивілізаційним вітром, який часом дув так сильно, що перетворювався на трагедію для нашого народу. Це базова географічно зумовлена тенденція, що тягнеться крізь віки. Саме в її руслі нам з діда-прадіда доводилося воювати за це перехрестя як не власними військами, то в складі чужих. Будьмо певні, що вона міцна й збережеться надалі: поки Україна буде перехрестям, доти цивілізаційні вітри норовитимуть гуляти нашою землею.
Утім, на перехресті завжди великий рух: тут порівняно більше грошей, ідей, знань, інформації, можливостей та іншого добра, які несуть із собою подорожні, що опиняються в цьому місці. Тільки тут можлива щонайбільша синергія всіляких гуманітарних активів, що може стати потенціалом глобального масштабу. Саме завдяки цьому Київська Русь була високоосвіченою за часів, коли Західна Європа вважалася закапелком світу. І саме тому Росія не здатна повторити цей успіх: її центр занадто віддалений звідси.
Перехрестя — це рух. Де рух — там життя, а де більше життя — там якісніша реальність. Тому-то синергія перехрестя — це величезний базовий потенціал України. Звісно, тепер ми вкрай далекі від його реалізації, адже стоїмо на дуже низькій стартовій позиції. Але з огляду на можливі сценарії розвитку геополітичної ситуації нині цей потенціал як ніколи близький до своєї активізації.
Перехрестя — фундаментальна причина того, що на цій землі з давніх-давен уживалися люди абсолютно різної національності, віросповідання, ідеологічних переконань, життєвого досвіду, походження тощо. Нині покійний професор Костянтин Тищенко зробив чимало досліджень про те, у який спосіб різні «мандрівники» залишили слід в українських мові, топоніміці, генофонді. Чимало неагресивних подорожніх так закохувалися в цю землю, що осідали тут, водночас зберігаючи ідентичність протягом поколінь. Тому все, що людина може взяти із собою в мандрівку й залишити при собі, знайшовши осідок, — майновий стан, розум, знання, гени, колір шкіри й світогляд — в Україні завжди було в такій різноманітності, якої ще якихось сотні років тому не знали в жодній країні світу, окрім, можливо, кількох винятків. Так склалося історично. Усе те антропологічне різноманіття, що мирно співіснує протягом століть, — це теж базова якість українського народу, зумовлена розташуванням на перетині шляхів.
У підсумку факт нашого існування на перехресті зумовив низку незвичайних наслідків. Наші держави ніколи не існували достатньо довго, бо цивілізаційні вітри просто змітали їх з політичної мапи світу. Без тривалої власної країни наш народ не мав шансів розвинути цивілізацію: її колиска потребує тепличних умов, середовища своєрідного «спокою», а на нашому перехресті завжди було занадто шумно. Київська Русь найближча до цієї мети, але внаслідок дії цивілізаційних вітрів мала такі нестабільні кордони, що шансів майже не було. Попри те що ми не мали тривалої власної держави, на наших землях завжди було жваво: тут регулярно відбувалися події регіонального, ба навіть глобального масштабу. Ми з вами — свідки таких подій сьогодні, наші діди й прадіди досвідчували щось подібне 80 і 110 років тому й так далі. Хоча наш народ і не мав тривалих власних держав, але він незмінно черпав з перехрестя енергію життя, що спричиняло парадокс: українці розвивалися на рівнях особи, сім’ї, спільноти поза державою за будь-яких геополітичних умов, держав і правителів, хіба що загарбники вирізáли під корінь такий розвиток. І тому наші люди більше схильні будувати горизонтальні зв’язки невеликих спільнот, ніж вертикальні, зумовлені владою. Просто історично це завжди була краща стратегія виживання, яка відклалася на ментальному рівні.
Однак головний підсумок нашого існування на перетині шляхів — це те, що Україна стала лімітрофом, цивілізаційною межею, яку жодна із цивілізацій не могла перетнути, бо, одного разу нас завоювавши, просто була нездатна асимілювати через високу організацію нашого суспільства зазвичай несумісну з рівнем організації загарбників. Говорячи образно, нас можна було проковтнути, але неможливо перетравити.
У нинішній час у контексті російсько-української війни нашу країну часто називають межею між Європою та Азією. Але на нашій території розташована одна з найпівнічніших точок мусульманського світу, якому свого часу також довелося зупинити свою експансію на північ саме тут. Отже, якраз завдяки перехрестю Україна — країна-лімітроф, яка протистоїть цивілізаційним вітрам, здатна розуміти, толерувати й потенційно інтегрувати різні цивілізації, що з нами межують, має високоорганізований людський капітал, який черпає життєдайну енергію з перехрестя (не тільки доріг, а й цивілізацій) і гостро потребує сталої державності, що дала б змогу конвертувати всі ці фундаментальні активи в певну добротну соціально-економічну формацію, здатну протистояти цивілізаційним вітрам. Це наш екзистенційний цивілізаційний фундамент, на якому має будуватися будь-яка державна конструкція після завершення великої війни.
Безпека й плюралізм
Названі фундаментальні чинники існування нашого народу — це не просто якісь мертвонароджені абстрактні плоди уяви автора. Це чинна причина того, що ми, українці, діємо так, як діємо, поводимося так, як поводимося. Якщо казати образно, то наше перехрестя глибоко сидить у наших генах чи головах і немов керує нашими діями.
Соціологи кажуть, що для українців безпека — одна з найвищих цінностей, важливіша, ніж розвиток. Але причина не в тому, що відповідно до піраміди Маслоу наше суспільство перебуває на нижчих щаблях еволюції, ніж ті країни, які надають перевагу розвитку, а в тому, що з досвіду минулих поколінь наша ментальність, колективна пам’ять знає: без безпеки не буде нічого. Парадоксально, але реально. У цьому ми подібні до Ізраїлю — розвиненого суспільства, для якого безпека є пріоритетом. Різниця в тому, що в них баланс між безпекою та розвитком реалізований на практиці в порядку організації життя, а в нас він лише зовсім нереалізована і не повністю усвідомлена ментальна потреба суспільства.
На практиці наслідки відсутності такого балансу очевидні. Українці — талановитий народ, здатний творити неймовірні речі, але ми загалом не можемо розкрити цей потенціал на своїй землі, бо відсутність безпеки постійно змушує нас закриватися. Чому українці часто успішні за кордоном? Бо там вони знаходять безпеку. Чому ми такі відсталі в себе на Батьківщині? Бо тут на нашу безпеку чигають звідусіль — від деградованих силовиків, державних кровосісь і неадекватної бюрократії до зовнішнього ворога нині. Ми не можемо подолати проблеми безпеки як зовнішньої, так внутрішньої.
Ще один парадокс: українці не боягузи — це доводить історія та й наші дії в нинішній війні, але водночас хронічне відчуття небезпеки робить нас іншими людьми — скованими, понурими, переляканими. Тож поки проблему безпеки в найширшому значенні не розв’яжуть, доти український народ зможе розкрити свій потенціал хіба що в еміграції. Проблему безпеки розв’язують тільки на державному рівні, бо безпека — це одна з базових функцій країни. Звідси випливає один важливий висновок: ми стоїмо на порозі делікатного історичного моменту, коли оптимальна дотепер стратегія руху по горизонталі вичерпала свій потенціал і доводиться будувати державу, тобто вертикальні зв’язки, щоб вижити та стрибнути в розвитку. Історія приперла нас до стінки. Або ми через «не хочу» й «не можу», усупереч нашій ментальності побудуємо державу, здатну розв’язати проблему безпеки, або підемо на штрафне коло еволюції воювати в чужих арміях.
Розмаїття світоглядів. Ось ще одна національна риса, яка на кожному кроці впливає на наше життя. Перехрестя поєднало людей з безліччю різних індивідуальних ознак. Це має два наслідки. З одного боку, плюралізм і толерантність. Ми змалечку навчені приймати наявність іншої думки та її право на життя. Бо на перехресті неможливо інакше. Звідси випливає наше розуміння свободи як можливості сповідувати індивідуальний погляд на життя, зумовлений унікальним особистим досвідом. Саме таку свободу ми безмежно любимо й толеруємо в інших, бо виросли на перехресті.
З іншого боку, розмаїття світоглядів зумовлює різноманітність ідей, які українці вважають правильними. Конкуренція ідей — це завжди великі суперечки. Тож нікого не мають дивувати фейсбучні срачі сьогодення (українці гучно сварилися і 100, і 400 років тому). Як і той парадоксальний факт, засвідчений нещодавніми науковими дослідженнями, що, попри гучність суспільних сварок, в Україні немає чітких ліній розколу суспільства. Бо всі допускають наявність альтернативних поглядів, але водночас несамовито відстоюють власний. Мабуть, так було завжди. Я нагадаю, що понад століття тому по нашій землі бігали чотири групи прихильників абсолютно різних світоглядів (жовто-блакитні, білі, чорні, червоні), які мали таку одержимість своїми ідеями, що були готові вмирати й проливати кров за них. Чотири сторони! Усі готові вмирати!!! Де ще у світі можна знайти таке різноманіття глибоких переконань?
Сьогодні ми маємо усвідомити, що розмаїття ідей, зумовлене перехрестям, є водночас і плідним підґрунтям для розвитку, і джерелом підвищеної небезпеки, особливо тепер. Тому Україна за всяку ціну мусить намацати свою рівновагу між безпекою та плюралізмом. І діяти відповідно до геніально глибокого українського прислів’я «чим би дитина не бавилася, аби не плакала».
Ось тому мені дуже сподобався підхід уже згаданого Джонатана Літтеля до визначення, хто з письменників є українським. Фактично той, хто черпав ідеї здебільшого із цього перехрестя й насичував ними переважно його інформаційний простір. Не важливо, чи був він праведником або покидьком, прихильником незалежної України, її зрадником або лютим ненависником. Бо його творчість належить до царства ідей, у якому на перехресті споконвіку панує плюралізм. Утім, якби умовний Булґаков жив сьогодні в Києві й зливав координати важливих об’єктів нашим ворогам, то, попри всю геніальність, його мали б запроторити до в’язниці доти, доки не перестав би бути загрозою для нашої безпеки. А поки що викидати Булґакова з української літератури — це майже те ж саме, що й викидати російськомовних з української армії.
Три перешкоди для держави
Наш негативний, часто трагічний досвід життя на тимчасовому перехресті справив визначальний вплив на наші взаємини по осі людина — суспільство — держава. Які рослини виживають в агресивних умовах серед пронизливих вітрів? Ті, які пускають глибоке коріння й мають компактну, приземлену наземну частину. Так і українці: ми звикли дистанціюватися від суспільних та державних процесів, фокусуючи свій час і зусилля на собі, рідних, близьких та вузькому колі власних проблем. Думаю, прислів’я «моя хата скраю — нічого не знаю», «своя сорочка ближче до тіла» саме про це. Вони відображають оптимальну стратегію виживання, напрацьовану багатовіковим суспільним досвідом. Має статися щось надзвичайне, щоб ми вийшли з внутрішнього кола своїх турбот, роззирнулися й почали будувати широку взаємодію. Одна революція, друга, третя, війна. Більшість з нас не надихають суспільні й державні явища меншого масштабу. І це перша ментальна перешкода, зумовлена негативним досвідом перехрестя, на шляху до побудови якісної власної країни. Бо розвинута держава — немов дитина, яка потребує щоденної опіки всього суспільства.
Наше коріння так вростається в обмежене середовище існування, що великий відсоток українців украй рідко полишає регіон свого перебування. Це відома статистика. Як видно з мого досвіду, мало не кожен другий з нас готовий терпіти бідність, але не спроможеться подолати власні бар’єри, щоб поїхати кудись заробити. З огляду на нинішню ситуацію на ринку праці деякі економісти пропонують українцям бути мобільними й переїжджати в інший регіон у пошуках роботи, бо там їхні навички справді можуть потребувати й високо оплачувати. Але спробуйте вирвати українця з його середовища існування! Кожного разу це призводить до величезного стресу, якщо взагалі можливо. Тому ця вкоріненість — украй вагомий чинник, що перешкоджає нам налагодити нормальний процес державного будівництва. Можливо, акцент на розвитку громади й регіону — це ключ до цієї проблеми. Але поки що вона далека від розв’язання.
Далі. Живучи на перехресті, ми часто зустрічали «мандрівників». Траплялися всілякі. Мабуть, більше поганих, бо ми дуже обережно ставимося до чужих, незнайомців. Прислів’я «свій до свого по своє» — це також народне формулювання однієї з оптимальних стратегій виживання минулого. Ще один парадокс: ми вміємо бути гостинними, привітними й толерантними із чужими людьми, але водночас нізащо у світі не готові їх упустити у свої буденність і коло відкритого спілкування. Щоб видати незнайомцю такий допуск, ми мусимо провести з ним певний час: пожити, попрацювати чи хоча б напитися. Без цього ніяк. Ми часто критикуємо нашу владу за кумівство, але вона лише реплікує патерни середньостатистичного українця, який апріорі підозріливо ставиться до чужих, незнайомців, будує бар’єри між собою і ними задовго до спілкування. Це друга ментальна перешкода на шляху до побудови держави, зумовлена негативним досвідом перехрестя.
Виходить, що умовному львів’янину легше порозумітися із сумнівним земляком, ніж із чесним донеччанином, якого він часто буде схильний вважати чужаком. Цікаво, що мешканці регіонів, які історично найменше піддавалися різним перетасуванням населення, часто виставляють найвищі бар’єри в спілкуванні із чужими. Тому в консервативніших регіонах України ця проблема та її наслідки (наприклад, кумівство) зашкалюють. Колись я писав, що для подолання таких проблем країна гостро потребує проєктів національного масштабу, які познайомили б умовних тернополян з умовними харків’янами. На жаль, ми не спромоглися створити достатньо таких проєктів, зате їхню функцію тепер виконує війна. Вона розв’язує проблему цієї другої ментальної перешкоди й дає змогу будувати міцні міжрегіональні зв’язки. Важливо їх зберегти.
З перших двох перешкод випливає третя. Якщо українці схильні фокусуватися лише на своїх проблемах, якщо нам важко долати бар’єри в співпраці з такими ж громадянами, але з інших регіонів, то витрачати час на спільну побудову суспільного блага — це для нас щось на кшталт плисти проти течії історії та власної ментальності, тобто неймовірно енергозатратний процес, над яким працювати по-справжньому готові одиниці. У своїй звичній диспозиції ми немов стоїмо спиною до самої можливості збудувати якісну державу. У соціології це виражається у високому ступені недовіри до державних інституцій. А на індивідуальному рівні це явище має різні прояви — від агресивного (ставлення до держави як до чужої та ворожої) до зверхнього (як до чогось інфантильного, не здатного виконувати свої функції) та байдужого (як до того, що не варте уваги й витрати часу). Недовіра до держави — це тільки популярна в медіа назва однієї з граней явища неконструктивного ставлення українців до країни, що випливає з нашого негативного історичного досвіду проживання на перехресті й ментальних патернів, які він сформував.
Поки громадяни не приділяють достатньо уваги державі, знаходяться «мандрівники», які спрямовують суспільний ресурс у приватну кишеню. І знову парадокс: оскільки Україна надзвичайно різноманітна й часто голосує нераціонально, тобто підсвідомістю, то вибори в нас — рулетка, а життя в політиці нетривале. Занадто коротке, щоб збудувати щось величне. Зате достатньо довге, щоб привабити сумнівних «мандрівників», які один за одним липнуть до суспільних ресурсів як мухи до меду. Отже, загрожують нашій безпеці, а це проблема, з якої починався аналіз. Коло замкнулося.
Відбудувати перехрестя
Настає переламний історичний момент. Наше перехрестя сьогодні здобуває нове життя. І тепер Україна має всі шанси перетворитися із центру перетину шляхів, визначених географією та кліматом, на глобальне безпекове перехрестя, а отже, можливо, культурне, духовне чи якесь інше, яке буде потрібне світові на новому етапі розвитку, що починається.
Щоб реалізувати цю тенденцію, головне ми вже маємо: українці підсвідомо знають, як жити на перехресті, щоб усім було добре, бо наші предки так жили століттями. Нам бракує одного — якісної держави, здатної протистояти тиску цивілізаційних вітрів. Щоб її збудувати, українці в певному сенсі мають стрибнути через власну голову, наповнену колись оптимальними, а тепер деструктивними стратегіями виживання на перехресті, які визначають наші дії. Завдання непросте саме собою. А його ще й щонайбільше ускладнює ворог, який знає нас як облуплених і, філігранно використовуючи сучасні інформаційні технології, маніпулює нашою ментальністю перехрестя, як ляльковик — ляльками.
Коли кажуть про вихід України з колоніального рабства, часто порівнюють наш шлях із сорокарічними пустельними мандрами ізраїльського народу під проводом Мойсея. Але чомусь ніхто не згадує про те, що після повернення на Землю Обітовану ізраїльтяни ще дуже довго воювали, перш ніж у них з’явилася своя країна. Лише завдяки цим війнам вони досягли об’єднання, достатнього для заснування держави. А їхнім провідником був уже не Мойсей, а ті, хто не знав рабства, починаючи з Ісуса Навина.
Україна переживає щось подібне. Війна сильно об’єднує і дає змогу вогнем випалювати ті ментальні перешкоди, які заважають нам збудувати якісну державу. У такому контексті концепція «служитимуть усі» — це не стільки про нашу перемогу над ворогом, скільки про спосіб для українського народу позбутися власного ментального баласту, об’єднатися та створити підґрунтя для будівництва якісної держави, що відповідала б нашому статусу перехрестя. На жаль, з усіх можливих шляхів, щоб досягти такого результату, ми йдемо саме цим і платимо високу ціну за нього. Але, можливо, без такої жертви побудова якісної держави неможлива.
Ми маємо з кого брати приклад. Ізраїль — глобальне релігійне перехрестя, на якому вдалося вибудувати міцну державу. Ніхто не скаже, що ізраїльтянам те далося легко. США — глобальне бізнесове перехрестя, яке свого часу теж пройшло крізь кривавий період переосмислення себе. Так само й наше, трохи ослабле перехрестя має всі шанси згодом стати глобально успішним. У світі доріг, а не кордонів жити на перехресті — унікальний дар. Скористаймося ним сповна.