Одним із численних витворів радянської ідеології є кругова порука – відповідальність усього колективу за провину індивіда. Це було зручним засобом маніпуляцій із людською совістю. Під цим громадян “країни Рад” змушували сповіщати “куди треба” про “крамольні” розмови своїх колег, сусідів, знайомих.
Автор статті у російській Вікіпедії про поняття кругової поруки соромливо посилається на словник Брокгауза і Ефрона і – нехай обтічно й завуальовано – все ж визнає, що це ніщо інше, як стукацтво: “У XV–XVI століттях на жителів Московської держави накладена повинність попереджати та викорінювати злочинність, за невиконання передбачалася грошова і карна відповідальність”. З часом це трансформувалось у гуртову відповідальність мешканців адміністративно-територіальної одиниці за сплату податку. Це не викликало спротиву в московитів, для яких було незнайоме поняття приватної власності, а отже, й індивідуальної відповідальності, позаяк вони успадкували ординську систему земельних відносин, де володар є власником усього рухомого та нерухомого майна своїх підлеглих.
Принцип кругової поруки став наріжним каменем при побудові Радянського Союзу. Виконавцям терору проти незгодних з новим тоталітарним режимом було обіцяно прощення в обмін на посади, а часом – в обмін на життя. Хоча гарантії ніхто не давав. Бути зручним, не ставити зайвих питань, не протестувати проти порушень законодавства і норм людської моралі – це прищеплювали радянській людині десятиліттями. Це було запорукою, що дитину візьмуть до садочка, школи, інституту, що дідусь отримуватиме пенсію, що сина не відправлять служити, де Макар телят не пас, що на Новий рік по блату продадуть ковбасу, а на новосілля випишуть шафу.
У цей самий час діяла кругова порука з подвійним дном: про злочини влади поширюватися зась, а за недонесення на сусіда – розстріл. Так під час Голодомору призначали відповідального за 30 будинків, і якщо в одному з них знаходили заборонені продукти – призначений відповідальним прощався з життям. У такий спосіб впроваджувався принцип кругової поруки, який об’єднував і репресивний апарат, і пересічних людей. Пошук та виявлення нелояльних були тестом на радянськість, запорукою подальшого добробуту й безпечного існування – принаймні до того часу, поки неблагонадійним не ставав сам стукач. Вони завжди мали виправдання: мовляв, я ж не розстрілював, не віддавав наказ, не підписував постанову про репресії. Принцип кругової поруки був зручним для представників влади, коли потрібно було виправдати репресії проти членів родин зрадників батьківщини. Проте він ніколи не працював проти них самих.
4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі “Україна” під час показу фільму “Тіні забутих предків” відбувся перший в Україні публічний протест проти офіційно замовчуваних політичних репресій. Ця подія стала першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР – закономірно, що ніде, крім України, подібних акцій доти не відбулося, хоча репресували й інших громадян імперії зла. Тому що це – про відповідальність і про солідарність. Чи протестували тодішні росіяни проти репресій? Чи вони теж були поза політикою? Писали про природу і про духовність? Потерпали від браку матеріальних благ на полицях магазинів?
Поширеною практикою на серед політичних в’язнів стало колективне голодування – і знову з ініціативи українських ув’язнених. Перше голодування відбулося в Мордовії 10 грудня 1970 року, у день декларації прав людини. Тоді перед верховними радами СРСР і УРСР було поставлено вимогу переведення українських в’язнів в Україну та надання статусу політичного в’язня. На зоні виник навіть календар голодувань політв’язнів: 12 січня – день українського політв’язня (на згадку про арешти 1972 р.), 24 квітня – день солідарності з вірменським народом у пам’ять про геноцид 1915 року, 5 вересня – день пам’яті жертв червоного терору (декрет Раднаркому про червоний терор 1918 року), 30 жовтня – день політв’язня в СРСР (зумисне ні до чого не прив’язана дата), 10 грудня – день прав людини.
У 1974 р. у мордовській зоні голодувало дев’ятеро: українці Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, литовці Нікманіс, Кузікс, Павіліоніс, Рудайтіс, Масальскіс, євреї Залмансон та Пенсон. У жіночій зоні, крім підписання петиції й голодування, ув’язнені відмовилися працювати. Як наслідок, Надію Світличну, Ірину Калинець та Стефанію Шабатуру відправили в штрафний ізолятор.
Це – про гідність, прямостояння і єдність. Концепти, незнайомі ані тодішнім росіянам, ані сучасним правонаступникам радянського спадку. У їхніх звихнутих мізках кругова порука працює лише щодо ворогів, і ніколи – щодо них самих. Тому за те, що гетьман Іван Мазепа відмовився провадити антиукраїнську політику Петра І, каральні загони московських військ 2 листопада 1708 року знищили гетьманську столицю Батурин і вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі.
Тому ми захлинаємося болем, читаючи про сплюндровану Київщину і її невинних розтерзаних мешканців. А росіяни й досі "поза політикою", звісно. Мені невідомо, щоб хтось із них оголосив голодування абощо. Бо ніхто з них не відчуває відповідальності.