«Tír gan teanga, tír gan anam!» – вигукували нещодавно біля десяти тисяч протестувальників під Дойл Ерен, нижньою палатою парламенту Республіки Ірландія. Фраза перекладається як «країна без мови є країною без душі». Протестувальники мали червоні елементи в одязі й тримали плакати з написами Dearg le fearg – «Червоний від люті».
Якщо ірландська мова (ще відома як ґельська) визнана першою національною в Конституції Ірландії й усі державні документи тут пишуться ірландською й англійською, то чому їм протестувати? А тому, що ця мова в небезпеці і що держава тільки на словах підтримує її носіїв.
Більшу частину відомої історії Ірландії ґельською мовою розмовляло майже все населення Смарагдового острова. Занепад її почався тільки за правління Англії в XVII столітті. У XVIIІ столітті британська влада спочатку стримувала, а згодом і геть заборонила вживання ірландської в освіті, юриспруденції та державних структурах.
Чи не останнього удару по ґельській мові завдав Великий голод 1840-х, коли країна втратила понад чверть своїх жителів – багато жертв були саме з ірландськомовних регіонів на приморському заході країни. У ХХ столітті ці регіони втратили своє населення ще більше – цього разу через масову міграцію. Потім була психологічна травма колонії: у місцевих ірландська почала асоціюватися з бідністю, англійська ж натомість була мовою торгівлі і влади. Навіть ірландські націоналісти – і не в останню чергу сам «визволитель» Денієл О’Коннелл – почали віддавати перевагу англійській. «Я достатньо утилітарний, щоб не шкодувати через цю відмову… Отже, хоча ґельська мова й асоціюється в багатьох зі спогадами, які тішать серця ірландців, та висока практична цінність англійської як засобу всієї сучасної комунікації така значна, що я без зітхання можу спостерігати, як ірландська поступово виходить з ужитку» – казав він.
Але попри постійні прогнози свого остаточного занепаду, ірландська вперто виживає. Наприкінці ХІХ століття було створено Ґельську лігу. Її місія полягала в популяризації ірландської в повсякденному житті та сприянні ґельській культурі. По суті, це була кампанія проти англіцизації країни. Через чотири роки після створення Ліга вже мала близько 400 представництв по всій країні. Крім того, вона популяризувала літературу ірландською. Одним з провідних представників Ліги був Патрік Пірс – письменник і прогресивний освітянин, який потім очолив Великоднє повстання – ірландську революцію 1916 року з нещасливим кінцем.
Дивіться також: Ірландія – дивовижний край, як рай для мандрівників
У 1922 році більша частина Ірландії здобула незалежність. Конституція молодої Ірландської Вільної держави, а в подальшому Республіки надала ґельській статус національної мови. Незважаючи на це, більшість ірландських політиків одмовлялися від неї на користь англійської. Трагедія ірландської мови полягала ще й у тому, що в багатьох вона асоціювалася з консервативним націоналізмом і репресивним католицизмом. Чимало традиційних ірландських текстів мали непристойну й анархічну тональність. Але те, що публікувалося державним видавництвом An Gúm, проходило жорстку цензуру. Відтак з’являлися матеріали, написані формальною неживою мовою, які пропагували стерильні поняття національної чистоти. Саме з них іронізував письменник Фланн О’Браєн в іскрометному романі An Béal Bocht («Бідний рот»). Він уважав, що вживання мови як інструменту пропагування націоналізму й культурної чистоти – глибоко негативне і контрпродуктивне явище.
У Північній Ірландії ірландська мова в публічній сфері просто не існувала. У 1936 році тодішній прем’єр-міністр Джеймс Крейґ запитав: «Яка користь у цій динамічній частині імперії з того, що ми навчатимемо наших дітей ірландської мови?».
Усупереч зневазі до мови в північному регіоні – а може, саме через цю зневагу – ґельська почала процвітати в районах Белфаста й довкола нього, де переважали націоналісти. Її пропагували ідейні активісти, які вірили, що вживання ірландської – це акт антиколоніалізму, констатація відмінності. Серед тих активістів був і мій батько. Усередині 30-х років він почав викладати ірландську. На неї був такий попит, що заняття доводилося проводити тричі на тиждень вечорами для дорослих і щонеділі зранку для дітей. По вівторках розмовляти англійською було заборонено взагалі, аби заохотити тих, що вивчали ірландську, вживати її якомога частіше. Мовні активісти проводили лекції й дебати, розгадували кросворди та розповідали історії.
З того часу ірландська почала ширитися містом. До 1969 року активісти, що виступали на захист ірландської мови, збудували в Белфасті ірландськомовний житловий масив і першу на півночі середню школу з ґельською мовою навчання. Таким чином вони створили перший в Ірландії міський ґелтахт (ірландськомовний регіон). Нині ця школа, до якої тоді ходило трохи більш як десяток учнів і яка містилася в малесенькій, зібраній з блоків халупці, перетворилася на процвітаючу сучасну школу з понад 300 учнів.
Читайте також: Ірландія відновила "економічний суверенітет"
Дуже важливим було те, що з моменту закінчення конфлікту в Північній Ірландії ґельську мову сприйняли не лише католики або ірландські націоналісти, а й протестанти та прихильники збереження союзу Ірландії з Британією. У східній частині Белфаста – твердині юніоністських настроїв – Лінда Ервін, чий зять Девід Ервін був лідером Прогресивної юніоністської партії (PUS), заснувала організацію Turas («Подорож»), яка проводить уроки ірландської мови. Вона каже протестантам: «Ірландська повсюди навколо нас – у наших топонімах. Вона справді всюди. Ґельська мова є тут, у Шотландії, в Уельсі і в Корнуолі. І це не щось суто ірландське, а й британське теж». Нині вона проводить вісім уроків щотижня, а ще забезпечує викладання ірландської в місцевій школі.
Але виживання мови ніколи не можна сприймати як щось належне, і тому майбутнє ірландської як мови певної спільноти завжди в небезпеці. Нині у ґелтахтах від ірландської частково залежить місцева економіка, адже там містяться літні мовні коледжі, до яких ходять підлітки, що приїжджають пожити в ірландськомовних родинах, щодня відвідуюючи заняття з різних аспектів ірландської культури.
Що стосується держави, то їй не вдалося ефективно зміцнити та підтримати ірландську як мову громади. За Конституцією, ірландські громадяни мають право на одержання послуг ґельською мовою. Але в багатьох ґелтахтах є лікарі, поліцейські та держслужбовці, які взагалі не володіють ірландською, тому ірландськомовні громадяни змушені спілкуватися з державою англійською. Ось і причина гніву багатьох ірландськомовних.
У Північній Ірландії ґельську практично заборонили на початку державності 1921-го, а понад п’ятдесят наступних років одверто витісняли зі ЗМІ. Зараз усе змінилося – BBC регулярно транслює радіо- і телепередачі ірландською. Тепер у деяких частинах Белфаста мова процвітає.
Для багатьох ірландськомовних мешканців міста розмовляти ірландською – то, як каже місцевий поет Ґерод Мак Лохлейнн, «особисте перевизначення»: «Це питання ідентичності й того, наскільки вона прив’язана до мови. Мені здається, що якоюсь мірою без знання своєї мови в ірландців з’являється певне психологічне відхилення. Ми виросли з BBC англійською. У школі виправляли весь наш сленг і ольстерсько-шотландські фразеологізми. Для мене це було абсолютно чуже, бо англійська, якою говорили вдома, геть відрізнялася від тієї, якої нас учили, зокрема на всіх цих уроках мовлення і драматургії. Тоді я й почав замислюватися про ірландську. На той час познайомився зі своїм другом Майклом – нам було по дванадцять – і перейшов на ірландську. А граматика в тому віці… про неї не думаєш. Не думаєш, що правильно, а що ні. Якщо виходить спілкуватися, значить, усе добре».
Про концепцію мови як форму особистого відкриття говорить і Лайєм О’Міртайл, поет з ірландського міста Корк. «Я б не був ірландським поетом, якби не ґелтахти – моя мова була б надто академічною. Коли вперше потрапив до ґелтахту, мені було 11 і він справив на мене неабияке враження. Мої мама з батьком родом із західного Корка, і я помічав, що вони вийшли з ґелтахту, тоді мені здавалося, що там їхнє життя було більш органічним. Мій ґелтахт був інший – це була моя персональна подорож, продовження мого минулого, просто на крок західніше, де я й знайшов для себе реалізацію».
Для мого батька Лайєма Мак Карейна ірландська була прихистком. Якось він давав інтерв’ю ольстерській програмі Tearmann («Святиня») на радіо BBC, де гостей питали, у чому вони знаходять душевне пристановище в житті. Він вибрав саме ірландську мову. Ховався в ній і знаходив утіху в словах. Сама мова була іншим світом, паралельним і чарівним порівняно з буденністю.
Чи виживе ірландська мова? Ніхто не знає. Якщо так, то вона не буде мовою минулого, бо ми не люди минулого. Хай там як, а ще покоління тому чоловіки й жінки на кшталт моїх батька й матері дали своїм дітям те, що досі не дає стерти її з пам’яті.
Якщо мова виживе, то тому, що людина завжди повинна мати можливість повернутися до власної святині, де живе якась частинка її душі та сутності. Я благословенний мати таку мовну святиню, яку заповіли мені мої батьки. І за це я їм буду вдячний усе життя.