Три декади незалежності України — радісна віха для нас і прикре непорозуміння для наших супостатів, які впродовж віків «неситим оком зазирали» на нашу «оновлену землю», відмовляючись бачити тут окрему державу і націю. Крім того, нашу боротьбу за незалежність завжди ускладнювали свої ж таки краяни: запроданці, корисні ідіоти, зрадники та загалом «несвідомі людські маси». Й у першій половині ХХ століття це різностороннє протистояння мало безліч визначних битв і вирішальних моментів, які найкраще змогли зафіксувати не підручники з історії, а мистецтво.
У 1907 році Винниченко в назві оповідання «Уміркований і щирий» спохопив ті два стародавні психологічні типи, які, живучи в Україні, по-різному бачать роль українця. Знаково, що двоє персонажів потрапили до в’язниці зовсім не через національне питання, а через те, що надмірна балакучість одного та мовчазна згода другого роблять із них соціалістів, ворогів, яких тоді боялися більше за всяких там українців. Щирий «надміру любить Україну», а «уміркований» переконаний, що «нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих». І радує хіба те, що друзі трималися разом до кінця, а щирому ще й попротестував у буцегарні: «Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!» Уже за тридцять років таке покричати він не зміг би, бо його змусили б замовкнути кулею в потилицю.
Читайте також: Книжність
Те, що сталося за десять років після Винниченка, описав Юрій Тютюнник у книжці «Революційна стихія». Революцію 1917-го він застав, перебуваючи в гарнізоні під Сімферополем, де згодом постала проблема «освідомлення» українців, що перебували в царській армії. І на першому зібранні всіх солдатів-«уроженців» українських ґуберній відбулася така символічна сцена:
«Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!
Піднеслося не більше трьохсот рук.
— Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
— Хахли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина».
Пізніше Тютюнник став генералом-хорунжим армії УНР, а згодом під псевдонімом Юрко Юртик — одним із сценаристів геніальної «Звенигори» (1927) Довженка, першої частини його кінотрилогії. А робити другу частину — «Арсенал» (1929) — він уже не зміг, бо того самого року його арештували. Й «Арсенал» лишився промовистим втіленням того, як драматично життя розійшлося з мистецтвом. Режисер, як відомо, брав участь у показаному січневому повстанні 1918 року, коли більшовики з заводу «Арсенал» почали свій збройний наступ на Центральну Раду, однак на нашому боці. Тоді як у фільмі він відтворив усе з ворожої точки зору, тому-то й українці у нього недолугі й карикатурні. І питання, яке ставлять у кіно, тепер набуло геть інших смислів — «Ти перекинув нашу «Вільну Україну»?».
22 січня 1918 року проголосили незалежність Української Народної Республіки, і найвиразніше цю добу описав Підмогильний в оповіданні «Гайдамака». У ньому до армії УНР прибився гімназист Олесь, якому було все одно, з ким і проти кого воювати, бо й жити йому не дуже хотілося. Тож він «постановив полізти туди, де вбивають». На початку оповідання показано, як український військовий переконує селян «озброїтись і сполучитись з ними, щоб укупі боронити інтереси нашої рідної Вкраїни». А далі письменник одним реченням підбив передчасні підсумки нашої тодішньої національної поразки: «Селяни згоджувались, що боронити Україну треба, але озброїтись не хотіли і в село не пустили».
1926 року Остап Вишня написав гумореску «Чухраїнці», де з сумним гумором зобразив наш народ як такий, що вже сам не пам’ятає свого коріння:
«— Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні».
І 1941 року Улас Самчук нібито продовжив Вишню, невесело висновуючи та запитуючи: «Нарід чи чернь?». А далі — 50 непростих років аж до 24 серпня. Пройшовши дев’ять кіл зачарувань і розчарувань, 1991 року ми зрештою цю незалежність здобули, точніше відновили, і тоді ж зі здивуванням виявили, що боротьба за свободу на цьому не припинилася. І «злії люде» і далі «присипляють» нашу увагу, розпорошуючи наші сили та ширячи зловорожу пропаганду.
Читайте також: Ходи, королево, ходи
Минали роки, і жили на нашій території руси, русини та козаки, і боялися наші недруги мазепинців, петлюрівців і бандерівців. Але й дотепер мешкають у нашій країні одночасно малороси, хохли й українці — і сила наша в цьому, і горе. І хотіла меншість незалежності, а більшість хотіла, аби її не чіпали, але стали незалежними всі. І ті, хто мріяв, і ті, кому байдуже. І вже Україна бальзаківського віку, а визвольні змагання досі тривають, бо мрія — найбільший ворог байдужості.