Краєзнавство в тоталітарній державі: форма опору та чинник уніфікації

(Анти)радянське краєзнавство

Краєзнавство в СРСР мало статус аматорства. Це накладало відтінок непрофесійності, але й було по-своєму рятівним: не інституалізоване та не ідеологізоване через академічні установи, краєзнавство подеколи лишалося простором для збереження історії регіону та пам’яті про давнє й недавнє минуле.

Краєзнавці використовували метод усної історії та були такими собі публічними істориками ще до того, як це стало мейнстримом. Публічну історію нині визначають доволі широко, як застосування історичного методу поза академією. Краєзнавці не завжди володіли методологією, часто не мали фахової освіти, зрештою краєзнавців почали протиставляти професійним історикам, хоча фахові історики з науковим ступенем теж могли керуватися особистим інтересом до вивчення локальної історії своєї малої Батьківщини.

Зрештою краєзнавцям завдячуємо накопиченням фактажу з регіональної історії, без якого не може постати ширша, глобальна картина.

Краєзнавці на місцях могли легко спростовувати ідеологічні міфи конкретними фактами: наприклад, міф про Боярську вузькоколійку, придуману Миколою Островським на замовлення радянської влади, розсипався бодай від незнання автором місцевої топоніміки Боярки й сусідньої Будаївки.

Краєзнавці викликали підозру радянської влади і через формат своїх досліджень — експедиції по місцевості та розмови зі старожилами, і через зміст — реконструювання минулого та фіксацію сьогодення, не прикрашені радянською ідеологією.

Зокрема, 1924 року при Миколаївському інституті народної освіти створив Кабінет краєзнавства Микола Лагута — археолог і викладач. 1929 року його спіткав перший арешт і умовний термін. 1937 року його звинуватили у проведенні контрреволюційної роботи серед населення, шпигуванні для збору даних про воєнно-оборонну промисловість Миколаєва на користь іноземних держав та організації терористичних угрупувань. У кривавому листопаді 1937 року трійка винесла вирок — найвища міра покарання, за десять днів його розстріляли.

Історик Валентин Отамановський того-таки 1924 року організував у Вінниці Кабінет виучування Поділля. Вдалося об’єднати професіоналів і аматорів дослідження регіону, налагодити контакти з науковими організаціями країни та закордону. Та незабаром ученому висунули звичне звинувачення в «українському націоналізмі», засудили до п’яти років таборів і заслання в Казань.

Краєзнавець Сергій Цвєтко в 1920-х досліджував культуру болгар Півдня України, зібрав колекцію старовинного болгарського одягу й передав її Одеському музею. Цвєтко досі лишається чи не єдиним фахівцем-краєзнавцем, що досліджував культуру болгарського народу в контексті загальноукраїнської культури. Його теж не оминули увагою карні органи: спершу 1931 року заарештований за «справою СВУ», 1946 року — за звинуваченням в антирадянській агітації, цього арешту він уже не пережив.

Кременчуцький краєзнавець Павло Молоков-Журський вивчав природу, історію та культуру свого регіону, розробляв геолого-мінералогічну карту, завдяки його зусиллям постав Кременчуцький краєзнавчий музей. Ще одна його ініціатива — створення краєзнавчих гуртків для молоді, залучення студентів до краєзнавчої роботи. Його активність не імпонувала владі — 1937 року Молокова-Журського заарештували за наклепом та засудили до розстрілу.

У 1920-х в українській гуманітаристиці намічалися дуже цікаві тенденції. Дослідники місцевої історії інтуїтивно приходили до тих цінностей, які сьогодні є програмовими в цій галузі: через перевизначення ролей і кордонів, мультидисциплінарність і мультикультурність, досягнення інтерсуб’єктивності, запрошення бути причетним до історії, налагодження мережі дослідників, деконструювання імперських наративів. Однак вони не встигнули розвинутись через наступ репресій.

Путівники: давня історія на радянський лад

Практично кожна краєзнавча книжка, видана в СРСР після Другої світової, має дві сюжетні лінії: цінна старовина і «прогресивна радянська дійсність». Треба було мати неабияке критичне мислення, аби за цим мерехтінням ідеологічних кліше відсіяти інформацію про локальну історію місцевості.

Наприклад, автори путівника «Київщина» (1976) пишуть про те, чим варто милуватися: «степові далі і дрімучі ліси, <…> блакитні простори рукотворних морів, розливи пшеничних ланів, велетенські промислові споруди, риштування новобудов». І додають: «Історія і поезія, краса й героїзм, слава минулого і велич сьогодення воєдино сплелися на цій землі». Але це не те, про що ви подумали, бо далі йде перелік зайд-поневолювачів і довгий пасаж про «велику дружбу українського і російського народів протягом віків» (підводка до Переяслава). Перелічуючи видатних діячів, що залишили свій слід на Київщині, автори ставлять в один ряд Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Марка Вовчка, Миколу Лисенка, Миколу Пимоненка, Катерину Білокур, Марію Приймаченко (гендерної рівності майже дотримано) — і «працьовитих і знаних людей, Героїв Соціалістичної Праці Ганну Кошову і Степаниду Виштак, Олену Хобту і Дарію Пелагечу». Путівник Пирятином (1988) теж оповідає про «ратні і трудові традиції».

 

Більшість подібних книжок починалися з ідеологічного вишколу (цікаво, чи читали його, чи одразу прогортували). Так укладачі брошури про Львівський музей історії релігії та атеїзму (1975) починають одразу з політінформації про те, що «науково-атеїстична пропаганда є важливою складовою частиною комуністичного виховання трудящих». Далі перелічені назви відділів і виставок — з відповідним оцінковим судженням або без, наприклад: «Іудаїзм», «Історія ісламу, буддизму», але: «Католицька церква — знаряддя соціального й духовного гноблення трудящих», «Антинародна діяльність уніатської церкви».

Довідник «Пам’ятки і меморіальні дошки Полтави» (1978) починається з нагадування, що «партія приділяє велику увагу питанням дальшого піднесення політичного, загальноосвітнього і культурного рівня трудящих нашої Вітчизни, їх вихованню в дусі радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму». Далі йде пасаж радянської новомови, який можна було б запідозрити в згенерованості штучним інтелектом, якби він тоді існував. Однак показовою є амбіція сформувати «радянський патріотизм», дистильований від того, що насправді становить суть концепту патріотизму. Бо ті, хто дійсно відчував і виявляв любов до рідної землі, неодмінно потрапляв на око КДБ.

Автори книжки «Туристу про Полтавщину» у вступному слові намагаються олюднити «благі наміри партії» — як уміють: «Сьогодні відмінно організований відпочинок — це і добрий настрій, і здоров’я трудящих, і більш продуктивна, радісна праця. Ось чому проблема найкращого використання вільного часу стала предметом повсякденної партійної турботи».

Путівник Острозьким державним історико-культурним заповідником (1985) бере за епіграф цитату із Закону УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії і культури» — з елементами культурної дипломатії: «Пам’ятки історії та культури народів СРСР становлять невід’ємну частину світової культурної спадщини, свідчать про величезний вклад народів нашої країни в розвиток світової цивілізації».

Деякі путівники (поодинокі в масштабах галузі) навіть видавали з паралельним перекладом — наприклад, «Звенигород. Краєзнавчий нарис» (1987) вийшов українською, польською і англійською. Хоча іноземні туристи потрапляли під посилений нагляд, вони не могли просто собі придбати путівник і поїхати досліджувати регіон, тим паче прикордонний, як показано у фільмі Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь» (1981).

Туризм як спосіб закріплення радянських наративів та форма ескапізму

Насамкінець погляньмо на підсумок роботи краєзнавців — заохочення людей приїхати на екскурсію та відвідати визначну місцину. Куди й чому їхали мешканці СРСР за часів відлиги, застою та перебудови?

1 квітня 1966 року було створено Київське бюро подорожей і екскурсій, що попервах діяло на вулиці Лютеранській, 6 (тоді Енгельса). Мета — «пізнавати прекрасний світ минулого, важливий для виховання духовності». Спершу пропонували оглядову екскурсію Києвом, пішки від вокзалу до Софійської площі, повз Володимирський собор. І тут доводилося виявляти неабияку ідеологічну вправність, аби водночас «виховувати духовність» і вести антирелігійну пропаганду (у церкви екскурсантам заходити не дозволяли). За вимогами, гідами могли бути лише люди з вищою освітою (і прослуханими курсами марксизму-ленінізму). Наближалося 50-ліття жовтневого перевороту, тож до програми додали екскурсію «Місцями революційної слави» (звісно, про закатованих більшовиками не розказували, хоча місць пам’яті в Києві збереглося чимало).

Згодом додалися заміські екскурсії — теплоходом до Канева, з появою туристичних автобусів — у Нові Петрівці, Умань, Чернігів, на будівництво Київської ГЕС. Про київських екскурсоводів — Леонору Рахліну, Анатолія Халепу — ходили легенди. Україна ставала туристично привабливою для мешканців інших союзних республік — не всі їхали в Петерґоф і «по Золотому кольцу» навколо Москви.

Екскурсії виконували потрійну функцію: розважальну, освітню та виховну — бо ж радянська влада завжди обирала щодо своїх громадян зверхню позицію дорослий-дитина. Важко сказати, яка з функцій переважала, певно, це залежало від здатності до критичного мислення конкретного екскурсанта.

Люди купували путівку від профсоюзу і їхали, щоб відпочити, розвіятися від роботи, познайомитися з новими людьми чи приємно провести час зі знайомими. Дивилися на пам’ятки старовини — попри руйнівні зусилля радянської влади, їх і далі лишалося в Україні чимало. Але у фоновому режимі постійно лунали слова екскурсовода (текст екскурсії затверджували і контролювали) — про буржуазних визискувачів, про подвиги радянської зброї і праці…