Цього року фізичну нагороду фестивалю Docudays UA створив український митець Сашко Долгий.
Директорка комунікаційного департаменту Дар’я Аверченко, а також артдиректор фестивалю Роман Бондарчук завітали до майстерні художника, щоб дізнатися більше про автора, розвідати історію його творчих знахідок, а також споглядати й задокументувати у фотофільм процес створення фестивальної нагороди під назвою «Гори скла». Про те, як відбувалося створення нагород, а також про вибір матеріалів та важливість памʼяті в часи війни читайте у матеріалі.
Саша Долгий — громадський діяч, куратор, саундартист, митець. Дослідник змін міського середовища в контексті ідеологічних зсувів, способів репрезентації історії в публічному просторі та методів сучасного краєзнавства в різних регіонах України, збереження монументальної спадщини та поглибленій роботі з музеями. Учасник групи «Де Не Де». Засновник майстерні «ЕFIR», голова дослідницької та освітньої громадської організації «Інститут Звуку».
— Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу над нагородами для «Rights Now!» та фестивалю Docudays UA, як виникла ідея та які матеріали обрали?
— Я роблю цьогорічні призи і це щось таке, як поєднання музики і всього іншого. Це як така штука, знаєте, синдром самозванця, подоланий постмодернізмом. Бо тепер людина може робити все, що завгодно.
Мені насправді цікаво те, що я роблю. Я працюю в кількох напрямках, хоча раніше їх було більше. Музика — це важлива форма висловлення для мене. Хоча це більше саунд-арт, аніж класична музика.
У мене є прилад — магнітна бандура, яку зробив сам. Це мелодік-нойз, нуарний, з якого можна отримувати цікаві звуки.
Але мене також цікавить, як інші люди висловлюються. Ще з 2003 року, коли побачив експериментальні жанри, стало зрозуміло, що все це відбувається не десь за кордоном, а прямо тут, серед нас. Я подумав: чому б не розвивати це далі?
Відтоді відкрив своє перше місце — «Фір» на Лінській вулиці. Воно проіснувало шість років. А після його закриття з друзями заснували громадську організацію «Інститут звуку» і почали активно працювати — проводити резиденції для електронних артистів. Це мій вклад у розвиток цієї сфери.
— Тож ви більше художник чи музикант?
— Ні, я повар третього розряду.
— Це жарт?
— Ну, зараз я вчуся на біолога. Я еволюціоніст — мені це дуже цікаво.
Мистецтво — це одна з основних сфер, у яких я публічна персона. Я займаюсь цим свідомо вже багато років. Це моя основна діяльність. А біологія для мене — це пошук відповідей на питання про еволюцію, мислення і комунікацію з науковим середовищем. Тому я й пішов вчитися на біолога.
— Як скло стало частиною вашої творчості?
— Останні три роки я займаюсь склом. Після початку війни в мистецькому колі була криза. На перших місяцях війни мистецтво просто не існувало. Усі сили йшли на виживання. Цей період тривав близько року.
Але з часом, коли ми адаптувалися, з’явився час на осмислення. Мистецький генератор знову почав працювати — непомітно, але впевнено.
Ідеї почали з’являтися, як з побутового витягти мистецьке. Один з таких символів війни — заклеєні вікна. Вони мене вразили, адже зрозумів, що якщо прилетить ракета — скотч не допоможе. Але це сильний символ — війна.
Я захотів створити вітраж. Раніше цим ніколи не займався. Боявся скла. У дитинстві мені казали, що уламок скла може дійти до серця за п’ять секунд, і цей страх залишився.
Потім я поїхав у резиденцію в Ужгород, де майже немає ракетних обстрілів, і вирішив спробувати зробити перші вітражі, використовуючи цей символ скотчу на вікнах. Я думав, що просто накреслю маркером і дам у майстерню вирізати. Але Наталка Лісова сказала: «Виріж сам». Я дуже злякався, але ця думка засіла в мені.
Коли прийшов час, я таки вирізав сам. Це було вже у Києві. Я почав працювати у своїй майстерні: купив склоріз і поступово почав створювати об’єкти.
— Які елементи ви використовуєте для своїх об’єктів?
— Використовую уламки скла, які збираю після прильотів. Це не спеціальне скло, а те, що було чиїмось вікнами. Ті сліди фарби, подряпини — я їх залишаю. Це частина реальності, справжнє віконне скло.
Ці вітражі є ілюстрацією трагедії. Через ці вікна дивилися на світ, мріяли, а потім все розліталося — скло, мрії, життя. Я бачу ці уламки як частину того, що могло бути побачено. Думаю, якщо все це зібрати, вийшло б кілька телескопів скла.
— Що означають ці роботи для вас?
— Це «Гори скла». Це краса, але трагічна краса. Я не хочу, щоб ми забули, тому хочу, щоб це було зафіксовано як документ часу. Мої роботи будуть нагадуванням про те, що ми пережили.
Коли Даша запропонувала створити нагороди для Docudays, я спершу сумнівався, чи не буде дисонансу, але зрозумів, що це і є документальний фестиваль. І ці нагороди теж будуть документом часу. Це не про перемогу, а про пережите.
Я не хочу, щоб ми забули, і хочу, щоб через сто років люди побачили ці уламки скла, знали, як ми пережили війну, як ми гинули. Це моя форма пам’яті.
— Як ви збираєте уламки скла для своїх робіт?
— Я прошу людей допомогти. Напишу в інстаграм, якщо потрібно скло з певного місця, і люди відгукуються. Я отримую коробки з уламками з різних міст, наприклад, з Сум чи Херсону.
Люди справді допомагають. Я розумію, що хтось може подумати, що я «хайпую» на трагедії, але для мене це важливо — це документ часу. Це частина нашої історії, і її треба зберегти.
— Чи є у вас особливі плани для створення нагород?
— Всього буде вісім нагород, кожна з них унікальна. Я вибираю уламки так, щоб композиція була візуально цікавою, і на кожній буде гравіювання — з якого міста цей уламок скла.
Ці нагороди не тільки фізичні об’єкти, але й свідчення того, що ми пережили. Я планую працювати над ними ще деякий час. Це не просто виготовлення — це частина пам’яті, яка залишиться.
— Як ви сприймаєте реакції людей на ваші роботи?
— Я розумію, що не всі можуть зрозуміти, для чого це потрібно. Але це пам’ять, і я не сумніваюся, що це потрібно.
