Часу маю небагато, тож не буду багатослівним.
З вересня я працював головним редактором Тижня. Це була моя найкраща робота, без жодних сумнівів, і лишати її в мирний час було б шкода. Але нині, на жаль, не мирний час. Хтось пішов в армію з перших днів повномасштабної, хтось воює з 2014-го, хтось призвався тільки тепер (наприклад, я), хтось не виходить з дому, щоб не отримати повістки. Кожен сам обирає, як поводитися, поки не покличе держава.
Та й держава досі кликала всіх по-різному. Когось більше, когось менше, когось узагалі не кликала. Принаймні так було досі. Багато хто з нетерпінням чекає 18 травня…
Ці пів року в Тижні були і цікавими, і складними, і корисними, і пізнавальними. Ми оновили сайт. Як на мене, дещо урізноманітнили вміст, зберегли наших найкращих авторів, знайшли нових. Зрештою, зробили черговий досить обʼємний спецвипуск. Сподіваюся, виправдали надії наших постійних читачів і знайшли нових.
Можливо, хтось помітив інші зміни. І вони — зміни — триватимуть і надалі. Адже головне — рух. Тим паче час, у який нам випало жити й працювати, навряд чи дасть комусь застоятися.
Тижню не завадило б, щоб хтось попрацював значно довше за мене на цій посаді. Сподіваюся, так і буде. Відтепер у Тижня новий головний редактор, точніше редакторка — Маргарита Дикалюк. Спочатку їй буде важко, жодних сумнівів. Так само не сумніваюся, що вона впорається. Адже знаю її не один рік як надійну та професійну людину.
А ще завжди цінуватиму знайомство з людьми, з якими звела робота в цьому виданні. Велике спасибі вам. Тож зичу здоровʼя нам усім. І успіхів!