Нещодавно ексречниця президента Юлія Мендель видала книжку з промовистою назвою «Кожен із нас — Президент». Чим при виборі назви керувалася сама авторка, достеменно невідомо, проте цей інавгураційний афоризм Володимира Зеленського справді залишиться одним з найяскравіших взірців українського популізму. Після завершення каденції Дональда Трампа про загрозу популізму у світі почали говорити трохи менше, проте ця тема ще далеко не вичерпана. А в Україні, яка вже третій рік живе в умовах сміливого популістського експерименту, — й поготів. Що ж, принаймні тут ми перебуваємо у світовому тренді. Однак популізм, який струшує Західний світ, попри очевидну схожість, має фундаментальні відмінності від тутешнього. А відтак, нам доведеться шукати власний вихід із популістської пастки, хоча розв’язання проблеми зовсім не очевидне.
Одне з найкращих визначень популізму ще в 1990-х роках запропонував американський історик Майкл Казін у книжці «Популістське переконання». Бувши, на думку Казіна, за своєю суттю специфічною політичною мовою, популізм — це наратив, який «описує простих людей як благородне зібрання, не обмежене вузькими класовими рамками, і розглядає їхніх опонентів як користолюбну й недемократичну еліту, щоб мобілізувати перших проти других». За два десятиліття американський журналіст Джон Джудіс у книжці «Великий вибух популізму» дещо розширив це визначення. Якщо лівий популізм зосереджений лише на протиставленні «простого народу» й «еліти», то в полі зору правих популістів, на думку Джудіса, завжди перебуває ще якась третя група — мігранти, ісламісти, ЛГБТ чи ті самі «ліваки», яким «еліта» буцімто потурає, бо зраджує інтереси «народу».
Читайте також: Майже 40 радників. Хто консультує президента і керівників його Офісу
Так чи так, більшість дослідників сходяться на тому, що популізм — це дітище представницької демократії або радше симптом її дисфункції. Популістська пропозиція є завжди, проте особливий попит на неї виникає тоді, коли значна частка громадян перестає відчувати, що влада зважає на їхні інтереси і що представники системної опозиції готові виправити ситуацію. Тому популіст, принаймні на рівні декларацій, — це завжди третя, позасистемна сила, що кидає виклик статус-кво від імені тих, хто почувається непочутим. Дебют популізму як політичного феномену історики пов’язують з Популістською партією США, яка на виборах 1892 року кинула виклик республіканцям і демократам. Це була партія дрібних і середніх фермерів, які тоді опинилися у скруті. Залізничні монополісти завищували тарифи, бурхливі міграційні потоки перекроювали ринок робочої сили, банки агресивно скуповували землю, а посухи кінця 1880-х поставили багатьох фермерів на межу виживання.
Одне слово, фермери мали що сказати, проте обстоювати їхні інтереси дві головні партії США не прагнули. Демократи й республіканці тоді вже подолали свій ідеологічний розкол і переймалися передусім інтересами промислового капіталу, а відтак фермери вирішили боротися самотужки. Популістська партія йшла на вибори з риторикою, у якій урна для голосування ставала полем бою між «силами демократії та плутократії» чи то пак «виробників національного багатства» та «старих партій з їхньою політикою дезорганізації, деспотизму та смерті». Цю риторику багато хто почув, і на виборах 1892 року Популістська партія справді заявила про себе як про третю силу. Представник розлючених аграріїв Джеймс Вівер переміг у Колорадо, Канзасі, Айдахо й Неваді. Утім розвинути успіх популістам не вдалося й до кінця десятиліття партія перестала існувати.
Теперішню хвилю популізму на Заході спричинили аналогічні причини, зокрема те, що порядок денний еліт і порядок денний значної частини громадян перестали збігатися. Стівен Гарпер, консервативний прем’єр-міністр Канади у 2006–2015 роках, у своїй книжці «Тут і зараз: Політика й лідерство в епоху розколу», виокремлює три лінії розколу. По-перше, це криза неоліберальної економічної моделі, створеної в часи Рональда Рейґана й Марґарет Тетчер. «Те, що почалося як практична і своєчасна реакція на стагфляцію, — скорочення податків, урізання бюджетних витрат, приватизація, дерегуляція й розширення свободи торгівлі — перетворилося на сталу адженду, незалежно від обставин», — пише Гарпер. Друга лінія розламу між суспільством та елітами пов’язана з культом вільної міжнародної торгівлі. «Як ми прийшли до того, що економічні та політичні еліти стали уважнішими до принципів торгівлі, ніж до її наслідків? Чому геополітика перестала бути важливою? Чому нині не зважають на реальні наслідки для робітників і середнього класу?» — запитує політик. І врешті третя лінія розламу пов’язана з тим, що космополітичний політичний клас, захоплений своїми глобалістськими візіями, перестав зважати на інтереси тих, чия ідентичність, життєвий уклад та економічні інтереси пов’язані з конкретними країнами й місцевостями.
Читайте також: Слуга цифр
Продуктом цієї кризи стали постаті на кшталт колишнього президента США Дональда Трампа. Ексцентричний мільярдер з нульовим політичним досвідом у 2016 році для багатьох виявився привабливішим кандидатом, аніж досвідчені й респектабельні представники істеблішменту — байдуже, республіканського чи демократичного. America first замість месіанства демократів і неоконсерваторів, обіцянки повернути робочі місця і збудувати стіну на кордоні з Мексикою, брутальний тролінг адептів політкоректності — трампівська риторика знайшла свою цільову аудиторію, що призвело до відомих політичних наслідків. Аналогічним викликом істеблішменту стало британське голосування за Brexit, успіхи Марін Ле Пен у Франції чи ультралівої партії «Подемос» в Іспанії. Зі структурно-функціонального погляду, все це сигнали істеблішменту про те, що консенсус між елітами й суспільствами щодо фундаментальних питань потребує відновлення. І в тому, що його рано чи пізно буде відновлено, сумніватись не доводиться.
На позір, у 2019 році Україна опинилась у цілком схожій ситуації, коли отримала в особі Володимира Зеленського власного Дональда Трампа, чи то пак Беппе Ґрілло. Така аналогія має право на існування, проте мало чого пояснює. Бо в Україні популізм — це не кризове явище, а усталена норма, стандартний і загальноприйнятний спосіб комунікації політикуму з виборцями. Зеленський був далеко не першим, хто йшов на вибори з намірами «зламати систему». Юлія Тимошенко воює з «олігархічними кланами» вже понад два десятиліття. Місією Віктора Ющенка було побороти «кучмізм» і «донецьких», а регіонали — тепер ексрегіонали — вже півтора десятиліття вимагають «почути Донбас» і розправитися із «козлами, які заважають нам (себто їм. — Ред.) жити». До популізму, хоча й менше, вдавався й Петро Порошенко. Про таких персонажів, як Наталя Вітренко, Петро Симоненко, Олег Ляшко чи Сергій Каплін з його Партією простих людей годі й згадувати.
Читайте також: Побачити альтернативу
Звісно, є певні нюанси. Якщо західний популізм сформувався в екосистемі сталої демократії, то український — в умовах посттоталітарного суспільства, у якому демократичні практики й інститути перебували в зародку. Відтак якщо західний популіст — як правило, позасистемний аутсайдер, якому вдалося осідлати хвилю народного обурення, то в Україні популізмом озброїлися самі еліти. До того ж у нашому випадку місце партійно-бюрократичного істеблішменту посіли олігархи й керовані ними бізнесово-політичні структури. За відсутності дієвих механізмів політичного представництва, на перший план вийшли патерналістські мотиви, підкріплені прямими стимулами у вигляді передвиборчої «гречки». Якщо на Заході в популісті його виборці бачать «поганого хлопця», який дасть прочуханки зарозумілій знаті, то в Україні популізм пов’язаний насамперед з патерналістськими очікуваннями «покращити життя вже сьогодні». Якнайдалі від цієї моделі відійшов Володимир Зеленський, який під час передвиборчої кампанії обійшовся без «гречки» й навіть без конкретних обіцянок. У цьому сенсі чинний президент справді найбільш «вестернізований» з-поміж своїх попередників.
Розкол між українськими елітами й суспільством також наявний — інакше феномен Зеленського був би неможливим. Проте наша ситуація має суттєві відмінності від тієї, що існує на Заході. По-перше, українська традиція недовіри до влади тягнеться ще з радянських часів, коли чинником суспільного роздратування була партійна номенклатура, а вже за нею естафету підхопили еліти незалежної України. Саме тому весь наш політичний дискурс є не тільки реформістським, а більше опозиційно-революційним, і єдиним розв’язанням усіх проблем багатьом і досі видається зміна центральної влади. По-друге, сталого професійного політичного класу — так званого істеблішменту — в Україні немає. Як немає й надійних інституційних запобіжників від деструктивних наслідків популізму. Фактично, неадекватним ініціативам у нас завжди протистоїть ситуативне громадянське суспільство й політична опозиція. І по-третє, на нашому політичному ринку непопулістська пропозиція, окрім відверто маргінальних сил, просто відсутня. Тому сподівання, що правління Зеленського стане для українців щепленням від популізму, не надто обґрунтовані.