Цінності народу мають властивість проявлятися в різний спосіб: у фольклорі, у репертуарі свят, у піснях, у документах правової думки певної епохи тощо. Останні є особливо цікавими з точки зору аналізу відмінностей між українцями та їхніми сусідами. Звернімося до двох цікавих текстів XVIII століття.
Про що свідчить текст «Пактів й конституцій законів та вольностей Війська Запорозького» укладений між гетьманом Пилипом Орликом, козацькою старшиною, Військом Запорозьким й затверджений грамотою шведського короля Карла ХІІ у 1710 році? Перш за все, там озвучена схема походження населення України від козарів-козаків, які раніше за Володимира Великого прийняли християнство. І тут навіть натяку нема на будь-яке «спільне походження» і «спільну віру» з сусідами. Попри те, що питання православної віри для козаків було важливим, у першому ж параграфі документу йдеться про окремішність української церкви, про її автокефалію. Ні про яке «зовнішнє керування» (тобто церковне підпорядкування Москві) й мови нема. Наступна важлива складова ‒ це керівник держави, який має цілу низку зобовʼязань, серед яких охорона її територіальної цілісності.
Цінністю для козаків завжди був республіканський уклад життя, з широкими повноваженнями керівників на місцях (у полках та сотнях). Попри те, що в історії Гетьманату були спроби запровадити щось подібне за спадкове правління, виборність посадових осіб, обовʼязкова їхня ротація та підзвітність набували майже сакрального значення. Таке ж значення мало і право на міське самоврядування по всіх українських містах, де діяли норми магдебурзького права.
Читайте також: Чому імперія Путіна приречена
І все ж таки, першочергову вартість для козаків мало людське життя. Вдови — дружини козаків, котрі загинули на війні, захищаючи свою землю та виконуючи військові служби — були звільнені від сплати податків та необхідності виконувати будь-які повинності, щоб забезпечити себе. Козацькі діти-сироти обовʼязково мали отримати освіту державним коштом, щоб у майбутньому не лише отримати уряд (тобто мати засоби до існування), але й прислужитися своїй країні. Цей перелік можна було б продовжувати далі, однак і цього досить, щоб коротко сформувати собі уявлення про ієрархію цінностей тогочасного суспільства.
А тепер звернімося до іншого документу, який було створено через 40‒50 років після козацької Конституції. Гетьманщина вже котилася до свого занепаду. При владі перебував останній гетьман Кирило Розумовський. Памʼятаєте, хто був його вихователем? Це дуже цікава та специфічна постать, одіозна роль якої в українській історії ще недостатньо досліджена. Так от, це Грігорій Тєплов — людина, яка воістину стрибнула з «грязі в князі». Був він позашлюбним сином Феофана Прокоповича чи ні — не в тому справа. Він отримав, як на той час, прекрасну освіту, здійснив освітню подорож по Європі, досконало оволодів кількома мовами, все життя збирав унікальні книжки, що спонукало Єкатєріну ІІ після його смерті купити основну частину книгозбірні, писав музику, грав на музичних інструментах, писав картини, зокрема модні на той час картини-ребуси. Було у нього й чимало інших талантів.
Традиційно до творів, які належали Тєплову, прийнято відносити цікаву записку «О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии». Це дуже неоднозначний текст, який давно викликав у істориків протилежні оцінки. В ньому чимало гіркої правди. Бо протягом десятиліть московити вживали різноманітних заходів, щоб деморалізувати козацьку еліту та опосередковано вплинути та моральний стан суспільства загалом. Але звернімося лише до кількох моментів, щоб зрозуміти, що для Тєплова становило цінність, а в чому він бачив загрозу.
Читайте також: У ОРДіЛО мобілізували навіть вчителів української мови
Найбільше цього російського чиновника бентежило, що українці, попри договірні статті, не дуже поспішали коритися російським порядкам та владі государя. В його голові не вкладалася ідея співіснування в українців кількох джерел права: Литовського Статуту, саксонського (тобто магдебурзького), а також козацького звичаєвого права, яке не фіксувалося будь-яким паперовим документом. Він вважав республіканський лад непритаманним українцям і щиро намагався довести, що їм щасливо житиметься лише під самодержавною владою імператора. Незрозумілим для нього було й те, чому це більшість землевласників на українських теренах може володіти землею по праву давнього займу, а не з пожалування.
Те, що козаки та посполиті живуть поруч в одних селах та містечках, була для Тєплова ледве не катастрофою, бо на його думку, саме з цієї причини їх не можна було точно обрахувати і отримати з них користь для государя. Для нього було незбагненним, що українці мали право вільного пересування, вільного продажу землі, вільного права користування природними ресурсами та багато чого іншого.
Навіть коли Тєплов розмірковував над питанням про цінність людського життя та відповідність певних форм покарання за той чи інший злочин, для нього звичайною нормою, що не викликала жодного заперечення, виявилася смертна кара. У той час, як згідно з козацьким правом, передбачалося «лише сидіння у вʼязниці».
Отже, як видно, і за часів Пилипа Орлика та Кирила Розумовського (тобто у XVIII столітті), і тепер українці та росіяни були і залишаються настільки різними, що це вже стало частиною їхніх генетичних кодів. Якби пафосно і ненауково останнє твердження не виглядало.