Катастрофа під Берестечком та укладена у вересні 1651 року Білоцерківська угода стали тяжким і випробувальним ударом для молодої української козацької держави. Здавалося, усі здобутки Національно-визвольної війни зійшли нанівець: автономія і козацький реєстр «князівства Руського» значно обмежувалися, території Брацлавського та Чернігівського воєводств знову відходили до Речі Посполитої, а магнатам і шляхтичам дозволялося повертатися до своїх маєтків. Усі вони вважали, що бунтівних русинів знову взято під контроль і тепер можна компенсувати збитки, завдані за три роки війни.
Читайте також Криваве сватання: битва під Батогом у червні 1652-го утвердила повну незалежність козацької України від польської корони
РИЦАРСЬКА ВИПРАВА
Однак жодна зі сторін не бажала виконувати умови укладеного миру, який і польські магнати, і козацька старшина вважали тимчасовим і бажали відновлення війни, щоб взяти у ній своє.
За таких умов Богдан Хмельницький рішучими зусиллями перегрупував козацькі війська, поновив союз із кримським ханом і започаткував політику залучення Молдови до союзу з Україною. Для чого надумав оженити сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василя Лупула домні Розанді. На заваді став польський коронний гетьман Мартин Калиновський, який навесні 1652-го звелів викопати «окопи» на Батозькому полі (їх рили під виглядом убезпечення Речі Посполитої від набігів ординців і нападу козаків), намагаючись заблокувати шлях гетьманича на Молдову. Сюди ж були підведені коронні війська. То був початок подій, які в польській літературі дістали назву «криваве сватання» та «батозька різанина».
Зовні мета розквартированих в Україні польських військ була «рицарською»: Мартин Калиновський мав «захистити» красуню Розанду Лупул від «залицянь» Тимоша Хмельницького і «відбити охоту черні» й надалі воювати з Річчю Посполитою.
Коронний гетьман оголосив про свій план розгромити козаків і татар поодинці, не давши їм можливості об’єднатися. Та раптова поява козацько-татарських військ на чолі з Тимошем під Батогом стала цілковитою несподіванкою для польського командування.
НЕЗРУЧНЕ ПОЛЕ
Мартин Калиновський не мав ані авторитету, ані впливу на підпорядковану йому армію (як виявилося в подальшому, вірними йому залишилися тільки наймані «німецькі» полки). Окрім військових у таборі зібралося численне цивільне населення – перед боєм тут знайшли притулок кілька сотень шляхетних сімей Поділля, які саме поверталися до своїх маєтків на Брацлавщині. Усе це скупчення людей (до 50 тис. осіб) було фактично некерованим і не виявляло довіри до свого полководця.
Хмельницький же пильно стежив за приготуваннями і рухами польських військ і постійно підгодовував його дезінформацією про власні плани та пересування. Остаточно домовившись із татарами й турками про майбутню воєнну кампанію, він зосередив козацькі та невеликі татарські полки на Правобережжі, об’єднавши їх згодом на Дністрі з основними козацькими силами, до яких долучилися головна ханська армія та ногайська орда на чолі з нуреддин-султаном Кази-Гіреєм.
Польське командування обрало для вирішальної битви простору рівнину, що тяглася від Ладижина правим берегом Південного Бугу і закінчувалася пагорбами, найвищий з-поміж яких іменувався Батогом. На ній і розташувався польський табір. Ці укріплення перегороджували шлях на Молдову, який вів із Чигирина. Єдиний недолік такого становища – рівнина і власне табір були занадто просторими для утримування лінії оборони.
Богдан Хмельницький, ретельно вивчивши донесення про місце, де отаборилося військо Калиновського, та його моральний стан, ще під час походового маршу розділив свої сили згідно з планом бойових дій. Очевидно, що вже тоді в нього визрів остаточний задум повного оточення нерухомої польської армії. Синові Тимошу з 4–5 тис. козаків наказав просуватися повільно правим берегом Бугу, а Карач-Мурзі на чолі 5 тис. ногайців і з козацькою кіннотою звелів наближатися до польського табору лівим берегом Бугу до Батозького поля і нижче від нього перейти вбрід річку.
VENI, VIDI, VICI
За 2–3 милі перед Ладижином гетьман наказав своєму сину повернути праворуч і форсувати Буг вище від міста, а сам послав до Калиновського листа, звертаючи його увагу на те, що Тиміш іде з військом повз польський табір, і радячи уступити з «волоського шляху», бо це може призвести до зайвого бою. Однак Калиновський відмовив, чим і визначив неминучість збройного зіткнення.
З перших годин дводенної битви стало зрозуміло, що Калиновський і польське командування цілковито втратили ініціативу і недбало ставилися до охорони переправ. Внаслідок цього в ніч з 1 на 2 червня 1652 року козацько-татарське військо щільно оточило польський табір з усіх боків і почало готуватися до вирішального наступу.
Читайте також: Князі Ружинські у ролі козацьких ватажків
На світанку козацька кіннота на чолі з Тимошем Хмельницьким несподіваним наскоком з розгону увірвалася до лав противника, який безтурботно спав. У цей самий час на польські позиції з гори Батіг ударили татари. У таборі зчинилися неймовірні метушня і паніка. Побачивши, що зусібіч на них сиплються зливи стріл та куль, польські війська остаточно деморалізувалися й почали тікати з поля бою. Навіть підмога із Кам’янця-Подільського, яка підійшла на чолі з сином коронного гетьмана Самуїлом у сам розпал битви, не вплинула на подальший хід бою.
Старий гетьман Калиновський волав до всіх полків у надії, що знайде підтримку в шляхетських серцях, проте його ніхто вже не слухав і не зважав на присутність воєначальника. Збунтована «кавалерія народова» розбіглася по табору, забравши з собою все, що тільки можна було. За словами козацького літописця Самійла Величка, під час «втихомирення бунту» найманці Калиновського перестріляли мало не половину власної кінноти.
Побачивши неймовірне видовище взаємного самовинищення поляків, козаки й татари з усіх боків накинулися на ворожий табір. Сили противника були ще «роздягнутими, ніяк не могли вилаштуватися по-військовому», шикувалися спорадично, радше готуючись втікати, ніж оборонятись. Одні кинулися в Буг, інші почали розбігатися хто куди, потрапляючи під шаблі та аркани кримчаків і ногайців. У темноті ночі поляки остаточно втратили орієнтацію і вже не знали, хто звідки наступає. У цей час гетьман Калиновський, який був двічі поранений, з півтисячею своїх вірних найманців-німців почав відходити в тил табору – до лісу, де його загін оточили й цілковито знищили.
УКРАЇНСЬКИЙ ГАННІБАЛ
Звістка про розгром польського коронного війська поширилася блискавично, спричинившись до масових виступів селян проти шляхти і магнатів у Правобережній Україні. Польський король Ян Казимир, щоб якось урятувати становище і репутацію Речі Посполитої, скликав посполите рушення в Пьотркуві (між Краковом та Любліном).
Хмельницький же після битви відправив до Молдавії весільний почет із Тимошем, а сам із військом пересунувся під Кам’янець. Лупул дістав звістку, що український гетьман не завагається піти на нього війною, якщо той надумає скасувати весілля. Під тиском зовнішніх обставин старий і хитрий молдавський господар змушений був стати козацьким союзником, видавши доньку заміж за Тимоша.
Хоча Богдану Хмельницькому і не вдалося повноцінно скористатися перевагами виграної воєнної кампанії (через раптове поширення епідемії чуми гетьман був змушений розпустити козацьке військо), сучасники називали переможну Батозьку битву «Каннами століття», а самого українського гетьмана порівнювали з видатним карфагенським полководцем Ганнібалом. Ця звитяга означала для молодої козацької держави розірвання Білоцерківського договору та здобуття повноцінної незалежності, не обтяженої жодною формальною угодою з польським королем.
РЕАКЦІЯ
Відгомін козацької звитяги під Батогом
Із донесення шляхтича Длужевського на адресу польського короля Яна Казимира: «…2 червня коло полудня нас атакував сам Хмельницький з такими великими силами, що ми не змогли протриматися й однієї години. Нас, оточених з усіх боків, орда рубала шаблями, а козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».
Із повідомлення козацької генеральної військової канцелярії на адресу московського воєводи в Путивлі Хилкова: «Пан гетман з войсками Ляхов погромив и Калиновского забито и сына его, и все товариство войска кварцяного погинуло».
З універсалу Яна Казимира 2 червня 1652 року про скликання сейму у Варшаві 15 серпня: «В той час як військо наше в Україні розгромлене, у якому багато рицарів загинули, з яких одні у битві, а інші – в неволю поганську (татарську) забрані; по цьому безліч хлопства та орд татарських зібрано від неприятельських сил, чим швидко і несподівано Річ Посполиту піддано небезпеці».
Читайте також: Дума про Тарасову ніч