“Козак я, не москаль”. Міф про донське козацтво

У 1760-х роках російський генерал Алєксандр Ріґєльман, майбутній автор історичних праць про українських і донських козаків, побував на Дону. Його здивуванню не було меж: донці, попри культивовані уявлення про них як про невід’ємну частину російського світу, навідріз відмовлялися ототожнювати себе з росіянами. «Кпинять, – писав ошелешений Ріґєльман, – неначе вони від якихось вільних людей, а надто від черкас і гірських народів взялися і для того вважають, що походять не від московських людей, і мислять себе тільки обрусілими, живучи при Росії, а не російськими людьми, і з такої їхньої уяви ніколи себе московськими людьми не називають; не люблять, хто їх москалем назве, і відповідають на те, що «я не москаль, але руський і то за законом та вірою православною, а не за природою».

А в 1778-му на козацькій раді донського містечка Черкаська було покарано козака Данила Кочергіна за те, що обізвав свого зятя «російською людиною». Бідолаху втопили в річці – дали «досхочу води з Дону напитися», як тоді висловлювалися донці.

Таке різке протиставлення себе росіянам зберігалося в середовищі донських козаків аж до трагічного більшовицького «розкозачення» Дону в 1921–1922 роках, та й то попри те, що Московія/Російська імперія від XVIIІ століття щосили намагалася вкоренити міф про Донську землю як органічну російську територію.

Російський історичний міф і в XVIII столітті, і тепер включає донських козаків, а також сусідні яїцьке, терське та гребінське козацтва до «російського народу», прагнучи обґрунтувати політику асиміляції цих козацьких спільнот (зрештою, така сама ідеологічна схема активно використовувалася і щодо українців). Проте козаки Дону, Яїку, Тереку довго й старанно заперечували свою належність до російського світу. Якщо ж до цього додати й український характер Кубані, то стає зрозуміло, що історичний розвиток величезних територій на схід від сучасної України – аж до Передкавказзя – не вписується у нав’язуваний Москвою міф про їхню історичну російськість. Виявляється, що насправді з «російського простору» слід вилучати навіть терени, здавалося, надійно прописані в ньому ще з XVI століття. Що вже казати про сучасну Південну та Східну Україну, куди російська загребуща рука дотяглася лише наприкінці XVIII століття.

Український слід на Дону

Відправним пунктом появи у світогляді донців стійкого відчуття своєї окремішності від росіян, а донського регіону від Московії стали специфічні обставини генези донського козацтва: велетенська віддаль Дону від властиво московських земель та поліетнічність первісного ядра цієї спільноти, сформованого за рахунок активного перемішування представників різних етносів. Етнічна терпимість до прибульців, які вливалися в козацькі лави, назавжди лишилася візитівкою Війська Донського. При цьому серед факторів, які мали визначальний вплив, вагома роль, якщо взагалі не вирішальна, належала українському козацтву. На момент закозачення Дону во­­но вже існувало майже півстоліття і долучилося до процесу освоєння найближчих степових територій на самому його початку. Українські козаки проникали в цей регіон, особливо на Нижній Дон, від перших десятиліть XVI століття. Це так міцно закарбувалося в історичній па­м’яті українського козацтва, що навіть через 250 років запорожці аргументували свої територіальні претензії на землі по Дону тим, що ще за часів гетьмана Предслава Лянцкоронського (тобто в 1510-ті) «до самої ріки Дону запорозькі козаки свої зимівники мали». Із середини 1540-х, коли повним ходом відбувалося формування донського козацтва, участь українських козаків простежується дуже виразно. Ближ­­че до середини XVI століття дійшло вже до утворення вихідцями з України своїх осідків на Дону, зокрема в гирлі Сіверського Дінця зимовища загону путивльського козака Михайла Черкашенина, культової постаті для донського козацтва. Показово, що виникло це зимовище в часи, коли донських козаків як таких налічувалося зовсім мало, а містечок на Дону ще не існувало взагалі. Очевидно, загін Михайла Черкашенина був тоді на Дону та на Волзі чи не єдиною значущою військовою одиницею, а сам отаман оспіваний у донських козацьких піснях подібно до знаменитого гетьмана Самійла Кішки в Україні. У 1574 році донські козаки задля звільнення його сина Данила, полоненого татарами, вдавалися навіть до штурму Азова.

Історія величезних територій на схід від сучасної України, аж до Передкавказзя, заперечує нав’язуваний Москвою міф про їхню історичну російськість

Пониззя Дону на зорі становлення донського козацтва було добре відоме не тільки загонові Михайла Черкашенина, а й іншим українським козакам. У 1559 році через ці терени ходили до Астрахані отамани Гаврило Слепецький та Семен Висоцький. Двічі тут побував зі своїм загоном легендарний князь Дмитро Бай­да-Вишневецький. У 1570-му на зворотному шляху з-під Астрахані в пониззі зупинявся п’яти­тисячний загін князя Михайла Вишневецького, з чим навіть московські літописи пов’язують заснування містечка Черкаська – майбутньої «столиці» Війська Донського. Та й сама назва Черкаськ прямо вказує на українське коріння міста: у Московії черкасами тоді називали українців. Логічно припустити, що в кожному такому випадку якась частина українських козаків могла осіда­­ти на Дону. На український слід указує також місцева топоніміка, відома з XVI століття: Монастирський острів, Черкаські гори тощо. Врешті, від 1580-х років джерела просто переповнені свідченнями про перебування українських козаків на Донській землі та в прилеглому Полі. Фіксуються окремі групи українських козаків і на Волзі, а згодом на Яїку й Тереку.

Внесок допливів з України в закозачення Дону був, поза сумнівом, непересічним. Українські козаки явно домінували в етнічному казані, який кипів у Пониззі Дону, де й сформувалися первісні зародки донського козацтва. Тож українське козацтво фактично заклало основи донської спільноти. Це відкрито визнавали навіть російські історики ХІХ століття, які мали донське походження, зокрема Міхаіл Пудавов та Васілій Сухоруков. «Черкаси, кияни, севрюки становили більшість у зародку донського козацтва», – писав Пудавов, зводячи вплив мігрантів із Московії на Нижньому Дону до спорадичного. Інший російський дослідник Бикадоров перебільшено вважав, що до 1630-х років лави донського козацтва поповнювалися лише вихідцями з України.

З XVII століття розпочинаються часи особливо активних переміщень українських козаків між Запорожжям та Доном. Вони були постійними й інтенсивними, значно переважаючи допливи з Московії. Якщо звідти з’являлися лише окремі прибульці або нечисленні ватаги, то з України приходили загони від 300 осіб до 4 тис. І це за загальної чисельності Війська Донського 5–10 тис. станом на 1630-ті роки! Прикметно, що вихідці з Московії концентрувалися переважно на Середньому Дону, тоді як українські козаки на Низу, де одні осідали надовго, а інші пересиджували якийсь час. Як виявилося, це мало далекосяжні наслідки аж до геополітичних.

Дон як геополітичне перехрестя

У стихійному прагненні українських козаків закріпитися в пониззі Дону втілився відвічний український потяг до опанування узбережжя Чорного та Азовського морів. Упродовж другої половини XVI – на початку XVIІ століття існувала цілком реальна перспектива, що пониззя Дону стане, подібно до Дніпрового Запорожжя, ще одним форпостом українського козацтва на Степовому Кордоні Європи. Однак власних сил переломити на свою користь ситуацію в українців не вистачило – надто віддаленою була Донська земля, надто відкритою до перехресних різноетнічних допливів, щоб козаки самотужки і стихійно перетворили її на ще одне «Запорожжя». А тогочасна українська еліта – князі та шляхта – залишилася байдужою до перспектив на Сході, не використала рух українського козацтва і не зафіксувала за українським світом такий важливий геополітичний рубіж, як Дон.

Читайте також: Козаки неукраїнського степу

Не добачила свого шансу скористатися з активності українських козаків у поясі Дон – Волга – Яїк і верхівка Речі Посполитої. Адже перетворення Дону на осідок українських козаків та частину українського світу відрізало б Москву – стратегічного противника Варшави – від Передкавказзя, створило б ще один форпост на півдні проти Кримського ханату та Османської імперії, а також позбавило б Московію можливості нарощувати свою військову потугу за рахунок козаків із Дону. Водночас це відкривало б великі перспективи для української колонізації величезного степового регіону між пониззями Дніпра і Дону та Волги. Крім того, досягалося б суттєве пом’якшен­­ня соціального напруження в Україні, створюваного прагненням козаків перетворити свою фактичну роль «людей війни» на права і привілеї, які наближали б їхній статус до становища шляхти Речі Посполитої. Організаційно і фінансово підтримавши стихійний потяг козаків у бік Дону, можна було б час від часу сплавляти туди руками старшини найрадикальніші елементи, паралельно нобілітуючи частину верхівки, подібно то того як Габсбурґи вміли розрядити ситуацію у стосунках із граничарами, балканськими аналогами українського козацтва. Нарешті, з великою часткою ймовірності можна спрогнозувати, що за таких обста­­вин визрівання системної кризи перебування України у складі Речі Посполитої неминуче віддалилося б у часі. А відтак у середині XVII століття Річ Посполита не втратила б вирішальної зброї проти московської експансії – опертя на потугу українського сві­­ту, завдяки чому, як визнавали сучасники, вона переможно закінчувала всі війни з Московією та успішно протистояла туркам і татарам.

Проте історія не знає умовного способу дії, і сталося так, як сталося: Варшава короткозоро знехтувала тими можливостями, які дарував їй козацький потяг до освоєння Дону, а українські козаки не змогли самотужки перетворити Дон на свою землю – більшість приходьків не осідала на Дону. Однак і тих, хто там залишався, виявилося достатньо, щоб радикально вплинути на єство донського козацтва.

Завдяки українським прибульцям у Пониззя Дону вже з перших десятиліть існування тутешнього козацтва простежуєть­ся чіткий поділ на низове та верхове донське козацтво. Саме низові козаки завжди були лідерами донської спільноти. Тут були закладені донські містечка, тут містилися всі «столиці» донців, тут згодом виникне козацька війсь­ково-територіальна структура – Військо Донське – за подобою Війська Запорозького. На Низу завжди проводили козацькі ради (кола), приймали послів, споряджали свої посольства. Лише звідси донці вирушали у військові походи. Для всіх сусідів поїхати у Військо Донське означало прямувати в Пониззя Дону. Низовики постійно протиставляли себе верховикам, вважаючи тих нерівнею собі й нерідко називаючи «злодійськими козаками».

Наскільки потужним був вплив українських козаків на зародження та подальшу історію донського козацтва, добре ілюструє реальний статус на Дону запорожців, яких доля закидала туди в час, коли вже постало Військо Донське. Прибульці з України могли селитися там будь-де і на будь-який час, жити анклавами на чолі зі своїми отаманами. Джерела донесли до нас імена декого з них: Яків Шаховничий, Шило, Олексій Шафран, Матяш. Навіть перебуваючи на Дону тимчасово, вони ставали повноправними членами Війська Донського і брали участь у роботі козацьких рад. Подеколи кількість запорожців на Дону значно перевищувала чисельність донців, як-от у 1638 році (10 тис. проти 5–5,5 тис.). Отаман українських козаків Матяш у 1638 році навіть пробував проголосити володінням Війська Запорозького фортецю Азов, в успішне взяття якої в 1637-му вони зробили значно більший внесок, ніж донці.

Читайте також: «Ой татарин братічок, татарин, продав сестрицю задаром…»

Тож претензії запорозьких козаків у XVIII столітті на землі аж до Дону спиралися на давню традицію вкоріненості українсь­­кого сліду на його теренах. Їх не задовольняв ані формальний, визнаний Росією кордон по Кальміусу, ані фактичний, по Міусу. Вони прагнули впертися в Дон, куди їхні пращури доходили ще на початку XVI століття.

Донське козацтво як окрема етносоціальна спільнота

Непересічний внесок українсь­ких козаків цементував причини, з яких донське козацтво набуло своєї окремішньої свідомості – як особливої етносоціальної спільноти, відмінної від сусідів. Донські козаки різко протиставляли себе московитам, а Дон – Московії. В їхньому уявленні «козаки» і «русские люди» (як вони називали московитів) – це різні світи, а територія Війська Донського не входить до московських земель. У козацьких документах Військо Донське послідовно фігурує як окрема від Московії та інших сусідів територіальна одиниця. Донці вважали своєю вітчизною саме Дон, якого їм «без крові не покинути», а не Московію.

Попри тісні зв’язки з московським прикордонням та більш-менш регулярну царську платню за різні військові та розвідувальні послуги, Військо Донське культивувало свою самодостатність. Дон­­ці одразу чинили спротив, якщо бачили найменшу загрозу суверенітету Дону, навіть символічну. Коли царські посли в 1637, 1646, 1648 роках спробували змінити традицію передачі царської платні на донському колі й змусити козаків приходити по неї до них на стан, вони силоміць затягли послів до себе. Чітко дава­­ли зрозуміти, що порушення старовини розцінюють як замах на незалежність Війська Донського.

Що вже казати про зухвалі спроби Москви накинути свою зверхність. У 1592 році козаки відмовили Петру Хрущову, якого цар хотів поставити над ними старшим. Пізніше вони відкидали прагнення Москви змусити їх визнати підданство останньому – присягнути, поцілувавши хрест «на царя». Аргументи традиційно шукали в старовині, зауважуючи: «І цілування хреста на Дону, як почався Дон, козацькими головами не повелося. Колишнім государям старі отамани і козаки незмінно служили не за хресним цілуванням». Коли ж у 1631 році в Москві донських послів силою (!) примусили до такої присяги, на Дону навідріз відмовилися визнавати легітимність того акту й мотивували власну позицію тим, що це відбулося всупереч козацькому праву – «без наказу нашого Війська». Надідея донських козаків полягала у збереженні самоврядності й непідпорядкованості своїх анклавів за віддаленого і необтяжливого патронування московським царем, яке не сягало б далі регулярної виплати жалування за служ­­бу. Будь-яке втручання у внутріш­­ні справи Дону трактувалося як замах на суверенітет і відкидалося.

Не випадково Богдан Хмельницький, повідомляючи Москві навесні 1651 року про можливі межі українсько-московського зближення, казав, що Військо Запорозьке має намір служити цареві, як «йому служать донські козаки». У такий спосіб прозоро натякалося, що гетьман не піде на звуження реального суверенітету Гетьманщини. Максимум – модель відносин між Московією та Військом Донським, де зовсім недавно, у 1648-му, московського посла Лазарєва козаки «хотіли вбити в колі», потім «за ноги приволочити до кола» і врешті «взяли… в коло неволею» – й усе це за те, що той насмілився зазіхнути на традиційну процедуру віддавання платні.

Готові були донці й до радикального спротиву московській експансії. На початку XVII століття у відповідь на царську заборону підтримувати звичні торгові зв’язки з московським прикордонням вони взяли активну уча­сть у Великій Московській Смуті. Під час чергового загострення московсько-донських відносин у 1630–1632 роках Військо Донське було готове збройною рукою захищати Донську землю, а за край­­ніх обставин «очистити Дон» і перебратися на Запорожжя чи навіть до турецьких володінь. А в 1670-му спалахнула перша козацька війна під керівництвом Стєпана Разіна.

Мусульманські сусіди й турецька альтернатива

«Жодна із сусідніх держав, окрім Російської, не могла виконати для донських козаків роль сюзерена», – читаємо в сучасній російській праці про донське козацтво. Але такі заклинання мають мало спільного з реальністю. У перші десятиліття XVII століття донські козаки пильно придивлялися до польського короля як можливої заміни царя в ролі патрона Донської землі. Та найпромовистішим доказом є ставлення Війська Донського до мусульманських володарів: турецького султана та кримського хана. Принагідно варто зауважити, що це руй­­нує стереотипне сприйняття донців як непримиренних противників ісламського світу.

Попри затяте протиборство з мусульманськими сусідами за домінування на Степовому Кордоні Європи, донські козаки цілком серйозно розглядали можливість переходу під зверхність султана чи хана. Зокрема, у 1626 році під впливом високого напруження у відносинах із Москвою заявляли, що «підуть у землю турецького царя» і стануть «жити під турецьким царем». Подібну заяву вони зробили й у 1637-му, після того як оволоділи разом із запорожцями фортецею Азов і передбачали негативну реакцію царя. Не випадково й те, що турецький Хасан-паша у 1630 році пропонував Війську Донському перебратися до султанських володінь на один із островів у Середземному морі.

Читайте також: Міхаіл Поґодін як «изобретатель» «Русского міра»

Наприкінці XVII – на початку XVIII століття погрози козаків стали виливатися в реальні кро­­ки, простимульовані релігійною війною на Дону між старовірами та прибічниками офіційного право­­слав’я. Донці-старо­віри відповіли на свою поразку та нечувану жорстокість до себе (противники убивали навіть немовлят) міграцією до мусульманських сусідів. Доволі значна частина козаків у 1689–1690 роках переселилася на території, контрольовані кримським ханом і турецьким султаном. Одні загони перебралися до турецького Азо­­ва, інші – до Кабарди, а 1 тис. донців на чолі з отаманом Маноцьким вирушила до східної зони Північного Кавказу, де осіла на річках Кума та Аграхань. І хан, і султан активно підтримували переселенців, у них швидко поча­­ла формуватися військово-терито­­ріальна організація – Військо. Це завдавало потужного удару по експансіоністських планах Московії стосовно як донсь­кого козацтва, так і Північного Кавказу, тому, перестрашена, во­на зробила кілька безуспішних спроб повернути мігрантів. Але справі не зарадила навіть військова операція, організована в 1692 році проти козаків Куми та Аграхані.

Понад те, дав серйозну тріщину й образ царя у світобаченні донського козацтва. Натомість почав набувати позитивних рис турецький султан. І ніяке «бусурманство» не стало цьому на заваді! З постаттю султана донці пов’язували можливість відновити втрачений на користь Москви суверенітет Дону. У козацькому середовищі поширювалися заклики, що «коли государ приїде на Дон, ми його приберемо до рук та віддамо його турецькому султану, і Дон у них буде по-старому».

Після поразки на Дону антимосковського повстання під керівництвом Кондратія Булавіна (1707–1709) на Північно-Захід­ний Кавказ переселилося ще 1,5 тис. донців на чолі з Ігнатом Некрасовим. Спроби Пєтра І домогтися від султана та кримського хана видачі козаків не увінчалися успіхом. А після провального Прутського походу 1711 року, коли російська армія, очолювана Пєтром І, опинилася в ганебному оточенні, Російську імперію змусили офіційно назавжди відмовитися від своїх претензій. Самі козаки під час російсько-турець­­кої війни 1710–1711 років воювали разом із кримськими татарами проти царсь­ких військ. До 1740-го некрасовці жили на Таманському півострові. Потім, рятуючись від наступу російського війська, перебралися до дунайських володінь султана (Добруджі), звід­­ки частина пішла до Малої Азії, осівши на узбережжі Егейського моря та біля озера Майнос.

Повстання Булавіна стало лебединою піснею донської вольниці, хоча у 1773–1775 роках донці ще взяли участь у війні під орудою Ємєльяна Пуґачова. Якщо в 1671-му після повстання Стєпана Разіна Москві вдалося змусити донців цілувати хрест «на царя» й почався процес затягування Дону в імперію, то поразка Булавіна радикально пришвидшила маховик руйнування колишнього суверенітету Війська Донського. Справним помічником імперії виявила себе старшина, яка на радість Петербурга зламалася, купившись на дворянські права. Вона ж і стала провідником формування в середовищі донців культу царя, опорою чого був його давній образ як патрона козаків та джерела регулярної платні. Усі послаблення, до яких періодично вдавався Петербург, почали пов’я­зу­вати з «царською ласкою», а військові служби оповивати ореолом найбільшої військової чесноти. До кінця ХІХ століття сформувався козацький монархізм, який став візитною карткою донських козаків. А проте їхня ідентичність, базована на усвідомленні своєї окремішності, не дала їм асимілюватися в Російській імперії, руйнуючи ідеологічні міфи про прадавню російськість Донської землі та донських козаків як вроджених росіян.