І річ не в біологічних якостях коронавірусу, і навіть не в ступені загрози здоров’ю людей. Складається враження, що коронавірус стає зручним інструментом геополітики, реалізація якого лише частково пов’язана з подоланням інфекції та має також інші цілі. Цей інструмент застосовується на рівні як держав, так і корпорацій. Крізь стіну популістських рішень, кампаній залякування в ЗМІ та хаотичного впровадження обмежень і карантинів проглядаються деякі загальні речі, які стосуються зовнішньої політики. Вона наче сама стала коронавірусною.
Коронавірус перетворився на зручне виправдання. Чому офіційна особа тієї чи іншої держави не взяла участь у важливому заході? Тому що коронавірус. Ну й що, що всі учасники вакциновані, стократно протестовані та будуть максимально убезпечені. У нас особливий варіант вірусу, вибачайте. Але ж хто хоче, шукає шляхи, а хто не хоче ― причини.
Чому зупиняються програми допомоги біженцям, надання політичного притулку, гуманітарні операції? Тому що коронавірус. Він не гальмує агресорів проводити масові військові навчання, продовжувати обстріли та терористичні напади. Але коронавірус стає непереборним бар’єром для тих, хто начебто обіцяв допомагати стримувати подальшу ескалацію напруження. Особливо неприємно спостерігати, коли в одних випадках новітнє універсальне пояснення «вибачайте ― коронавірус» застосовується досить жорстко, а в інших, політично вмотивованих, усе відбувається, наче жодного вірусу не існує.
Читайте також: Електократія і геополітика
Цілком справедливо та в інтересах усього людства певні країни вимагають професійного розслідування походження коронавірусу, перевірки сумнівних лабораторій. Однак ці країни стають предметом не підтримки, а жорсткої протидії, ба більше, виникають зустрічні, абсолютно абсурдні вимоги шукати чорну кішку в темній кімнаті, коли її там немає. На це вистачає і часу, і ресурсів, на пошук істини ― ні.
Те, як уряд тієї чи іншої країни впорався з коронавірусом, оцінюють міжнародні партнери та організації, які самі ж зробили чимало, щоб ускладнити спроможність національних урядів упередити найгірший розвиток подій. Водночас кампанії в ЗМІ будують у зручній для більш заможних (а не для більш уражених) держав спосіб.
Деякі країни, які начебто мають ресурси та вплив для того, щоб дбати про всю міжнародну спільноту, виявляють національний егоїзм, діють відверто у власних цілях, коли допомога вакцинами чи ресурсами надається не тим, хто їх найбільше потребує, а тим, хто політично афілійований. Навіть якщо політичний союзник має достатньо ресурсів для налагодження власного виробництва чи закупівлі вакцин, допомога спрямовується йому, а не бідній державі, яка не має відповідних можливостей.
Коронавірус стає причиною закриття кордонів, утиснення особистих свобод, заборони навіть ставити під сумнів часто поспішні й необґрунтовані рішення владних інституцій. Окремі заклики впливових та авторитетних учених припинити паніку й перейти до суто професійного обговорення методів, розгортання процесу та можливих наслідків вакцинації, необхідність якої ніхто не заперечує, тонуть у потоці жахливих розповідей про важкий перебіг хвороби. Як тоді бути з дослідженнями, проведеними в Японії, які однозначно свідчать про те, що значний внесок у різке зменшення випадків захворюваності внесли не вакциновані з різних причин громадяни? Вони ж бо виявилися значно більш організованими й уважними до власної безпеки, ніж ті, хто зробив щеплення та повірив, що віднині повністю захищений. А як бути з публікаціями в британській пресі, яка оприлюднила дані, що 48% «додаткових» смертей, які реєструвалися в часи пандемії, були пов’язані не з коронавірусом, а із загостренням інших небезпечних хвороб? І як сприймати вже міжнародно визнаний діагноз про різке погіршення психічного стану людства, спричинене пандемією?
Читайте також: Die Welt: Страх на сході перед некерованістю
До чого тут геополітика, скажете ви? А до того, що крім державного є ще й корпоративний рівень. Виробництво ліків, зокрема вакцин ― бізнес на сотні мільярдів, а коли на всіх вакцин не вистачає (і не може, враховуючи досить складні умови зберігання, транспортування та адміністрування), це перетворюється на політику. Якщо на столі в компанії Х із країни Y лежать, умовно кажучи, запити від Іспанії, Мадагаскару та Бангладеш ― кому в першу чергу надати вакцини? Уявляєте, які зусилля докладають уряди країн, які стоять у черзі, щоб достукатися до серця приватних виробників через урядові структури країн, де вони знаходяться? Важливим елементом також є ті ініціативи, які впливові країни просувають на міжнародному рівні, виходячи з власного досвіду. Наприклад, скільки нині зусиль докладається до інтернаціоналізації та взаємного визнання так званих сертифікатів вакцинації, які, по-перше, є виключно документом особистої безпеки (бо й вакциновані особи можуть переносити вірус і хворіти, не кажучи вже про появи нових штамів), по-друге, створюють передумови для підробки документів, а значить ― потенційного зростання кримінальної активності, а отже небезпеки. Епідемія буде подолана, коли політичний компонент зміниться на суто професійний підхід. І критичне мислення нам усім у поміч.