Причому майже всі, без особливих винятків. До того, як стати кандидатами, люблять і після того, як їх продинамлять чи виберуть, також люблять. А от у момент кандидатування любов розсмоктується, як прищ від мазі. Мабуть, на цьому етапі відбувається якийсь незрозумілий психічний збій. Організм так сильно перелаштовується й перероджується, бажаючи сподобатись, що контролювати його стає неможливо навіть застосовуючи найновіші досягнення фармацевтики.
У чім причина феномену, зрозуміти годі. Чи то раптова поява ще невидимого німба над черепною коробкою так розбалансовує організм, чи, може, набридливий лоскіт від прорізування крилець у районі лопаток не дає розслабитися, чи сама думка про перспективу поважчання гаманця спричиняє млосне пульсування внизу живота, чи потепління сідниць, готових умощуватись у тепле крісло, несамовито дратує… Та в будь-якому разі раптове перетворення цілком адекватної людини на організм, який починає жити із презирством, зневагою та бажанням надурити собі подібних і, що головне, сподобатись при цьому їм усім, – це, погодьтеся, ненормально.
За ставленням до своєї паперової (та, мабуть, і будь-якої іншої) агітації кандидати поділяються на скупих і нескупих. Перші продукують агітки дешево й сердито, викручуючись малою кров’ю, а щедрі залучають до того процесу цілі піар-служби, які особливо й не напружуються з ідеями. Усе це відбивається, безумовно, на продукції. Бо дешевша від дорожчої різниться хіба якістю друку, папером і лише іноді креативністю. Про якусь творчість чи новизну в підходах узагалі говорити марно, бо вони зациклюються виключно на можливостях фотошопу, коли з пенсіонера за допомогою відповідних фільтрів та спритності пальців малюють підлітка, щоправда, без характерних для його віку прищів, а з поруйнованої життям пані творять невинну Лоліту. Схожу тактику, наприклад, застосували дизайнери агіток колишнього київського мера Омельченка, чим зробили йому неабияку послугу. Не менш цікавий тролінг, щоправда із претензією на креатив, улаштували й розробники агіток іще одному кандидату в мери Києва – В’ячеславові Кириленку. Вони не змінювали його вік, але явно перестарались із пошуком стилю й на фотографіях висуванець має вигляд сильно ураженого жовтушкою (є така хвороба в немовлят).
Читайте також: Несподіваний вибір
Креатив – це якраз той підводний риф, через який ідуть на дно неабиякі намагання кандидатів сподобатись. Погано, коли його бракує, але ще гірше, коли він зашкалює. Взявши в руку буклет із фотографією, наприклад, Віталія Кличка, можна й не прочитати, що йдеться насправді про те, аби проголосувати за Валентину Мандрик, чиє ім’я скромно написане над Віталієвою фотографією.
Загалом друк фотографій на агітаційних матеріалах – величезна помилка. Не світи своєю пикою на агітці (якщо, звісно, не Ален Делон чи Анджеліна Джолі) – і матимеш на 50% більше шансів бути обраним. І це без жартів. Адже навішати локшини в програмі, як зазвичай робиться, справа проста, бо й так ніхто не вірить написаному, але продемонструвати чесному люду свою нетоварну фізіономію із заретушованими мішками під очима чи трудовий мозоль, напханий не задекларованими делікатесами, – це вже провал.
Читайте також: Sancta simplicitas. Київські вибори, реєстрація: керований бардак
Та й будьмо щирі, всім хочеться знати, чути й бачити передусім правду, якою чомусь так рідко пахне від усієї цієї продукції. Звісно, всі розуміють, що реклама це аж ніяк не дійсність, але і брехня вже серйозно набила оскому. «Бюджет на реальні потреби киян», «інфраструктура європейського міста», «нові правила для мафів», «команда практиків», «правда з нами, і тому ми переможемо», «поверну в Київраду господарників», «я йду на вибори з командою професіоналів, які зможуть навести у місті порядок», «зробити комунальні тарифи прозорими, щоб мешканці могли контролювати якість надання послуг», «повернути у власність міста вкрадені об’єкти», «гроші Києва – на справжні потреби громадян», «забезпечити прозорість усіх рівнів київської влади», «місто повинне дбати про соціально незахищених»… Що це, як не порожні слова, не варті навіть паперу, на якому надруковані? Вони до чогось зобов’язують? Але ж більшість із них відверта брехня.
Хтось і досі думає, що цим неїстівним пайком можна годувати обивателя рік за роком? Вірить, ніби довкола самі ідіоти й нічого поживнішого навіть не треба намагатися подавати на стіл? І даремно. Проголосувати, звичайно, нічого не коштує, але вартість послуги явно не рівноцінна. І ми ж бо тепер це точно знаємо…