Під час XI Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», який цьогоріч триватиме з вечора 22 червня по 25 червня, представлять виставковий проєкт Костянтина Зоркіна «Захисний шар». Він є продовженням творчої практики Зоркіна, але зміни реальності, які відбуваються нині, змусили його переглянути значення створених раніше образів та винайдених технік. Тиждень поговорив із художником про культурологію, а також про назви, матеріали та контексти мистецьких об’єктів і про харківське мистецтво.
— За освітою ви не художник, а культуролог. Культурологія вам не заважає, коли ви працюєте? Чи треба мистецтво пояснювати?
— Культурологія мені завжди допомагала бачити зв’язки. Це те, чого нас вчили. Тоді культурологія не вважалася чимось корисним, це була ілюзорна спеціальність, яку так трохи ілюзорно й викладали. А тепер цим уже можна заробляти гроші. Культурологія мені допомагала, бо я дуже багато викладав до недавнього часу. Це допомагає вербалізувати й підготувати аудиторію словами. А коли я працюю з матеріалами (метал, дерево), там немає слів, і там я відпочиваю від цього словесного світу. Від історій і концепцій. І, наприклад, навіть тексти до «Захисного шару» я писав не як концепцію, а як поезію. Я розділяю ці два світи.
— Кажуть, що в сучасному мистецтві назва об’єкта (картини чи виставки) часом важливіша за наповнення. Чи можна було б виставити ваші об’єкти із «Захисного шару» без назви? Що б це змінило?
— Назва має бути, просто нині вже є дефіцит назв у всіх проєктах щодо України, війни й мистецтва. Усі комбінації використані: «концентрація волі», «особовий склад» тощо. «Захисний шар» за формою схожа на всі ці назви, але вона народилася природно, раптово та стала влучною. Тут назва має величезне значення. По-перше, це стіни листя, і я думав, як поєднати ці елементи. По-друге, проєкт же про людей, хоч образу людини там немає, крім маленького знака зі сльозинкою. Загалом люди і є захисним шаром. І там перелічуються різні варіанти захисту землі, листя, стін будинків, але йдеться саме про те, що люди виходять на захист будинків, коли будинки вже не захищають людей. Може, це концепція, конкретика, не абстракція, не абстрактна метафора. Це дуже конкретні речі.
— А коли ви робите листя з металу, це переосмислення природи чи металу як чогось неприродного?
— Той метал, який використовувався для листя, був майже природним явищем, тобто він був у землі чи на землі. Він уже зазнав руйнувань часом чи водою, він як старе дерево, це вже щось інше, тобто це не той матеріал, який виходить із металопрокату — новенький і блискучий. Це взаємодія з природою. Безумовно, це ще один вид зв’язку. Сусідська дівчинка принесла мені поїдений гусінню листок і показувала, які красиві сліди на ньому. Це природні руйнування. І поруч у мене лежав листок металу, і я якраз думав, що з ним зробити. І стався зв’язок, як електрична дуга, а далі вже сам процес виготовлення — це загалом використання натури. Я потім перевіряв це своє металеве листя: клав їх поруч із листком лопуха й дивився, наскільки вони ритмічно та фактурно гармоніюють чи ні. І виявляється, що можна налаштуватися. Це реалізм у найкращому значенні цього слова. Бо в природні воно теж водночас і дуже конкретно, і дуже абстрактно, тому що вона нічого не зображає, а є сама собою.
— А якщо зробити вашу виставку не в приміщенні, у неприродному оточенні, а буквально серед лопухів, це буде та сама концепція виставки чи інша?
— Ні, думаю, буде інше. Цей проєкт давно подорожує, а найперше ми його показували в Каунасі (Литва). Я перевіряв його різними середовищами й насамперед у рідному харківському ЄрміловЦентрі. Я планував його для нього, де поєднано природне і міське, де є і руйнування, і відновлення. Я розумію, що це робиться на природі з думкою про місто, але має потім зібратися в нейтральному просторі. Такі умови гри. Якщо ж експонувати його в природному середовищі… У мене є досвід роботи в лендарті на симпозіумі в Могриці (Сумська область), який тепер, на жаль, на паузі. Природа все перевіряє дуже жорстко, бо немає цієї рамки, обмеження. А рамка — це ж умова мистецтва і в часі, і в просторі (стіни, нейтральне тло, штучне світло). А природа безжальна. Велике й масштабне на природі стискається та здається штучним, якимсь сувеніром, який хтось там загубив. І саме лендарт дає змогу перевірити свої можливості.
— Чи є в сучасному українському мистецтві якісь регіональні відмінності, у тому ж розумінні простору як рамки?
— Є, однозначно. Моє рідне місто — Харків, і коли я буваю в інших містах, то порівнюю їх усі з Харковом. І там є своє розуміння простору, пов’язане з його розвитком, із харківським модерном і конструктивізмом. Сила їхнього наміру змінила харківський простір, архітектурний центр. Конструктивізм як філософська концепція сформував усе подальше мистецтво, починаючи з Єрмілова. І мій учитель Віталій Лєнчин поділився зі мною таємним знанням, яке передавалося в радянські часи, про кубик, про рух у просторі, про абстрактне формотворення. І це якраз моя освіта, бесіди з Лєнчиним. Крім конструктивізму, у Харкові є експресіонізм. Таким і є харківське мистецтво — конструктивний експресіонізм. У Харкові, на відміну від інших міст, завжди була думка про майбутнє, закладена в архітектурі та в напрямках руху.
Читайте також: Сучасна українська скульптура: меморіал дерева як нова маскулінність
— Тобто ваше мистецтво можна назвати харківським?
— Хоч у мене немає вищої художньої освіти, я ходив по харківських галереях, багато дивився й учився там. Павло Маков. Харківська група «Літера А». Євген Світличний. І в них усіх є цей конструктивізм, ця харківськість, ці пластичні мови, які були в цьому місті. Маков, як на мене, вплинув на всіх харківських митців. Я бачу в усіх своїх роботах харківський компонент, але коли проєкт їде за кордон, то це вже дещо інше.
— Виставка «Захисний шар» — це металеві об’єкти, але ви частіше працюєте з деревом. Чому вирішили змінити матеріал?
— Це історія про травму, яка залишиться назавжди. Метал для мене некомфортний матеріал. Він небезпечний у роботі, на відміну від дерева, із яким я працюю вже понад десять років, уже доволі професійно. Але так сталося, що в мене не було моїх інструментів, усе лишилося в Харкові. І довелося працювати з металом, який теж має свою романтику, хоч і моторошну. Метал і захищає, і ранить, убиває. Усі роботи на виставці мають крапельку моєї крові. Річ навіть не стільки в матеріалі, скільки у відчутті. Метал — носій. Щоразу, коли з ним працюю, думаю, що не хочу з ним працювати. Сам процес подолання матеріалу зараз важливий для мене емоційно. Це пов’язано з ударами, бо це агресивний спосіб обробки матеріалу, у процес чого можна зануритися. Можна трохи полегшити свій деструктивний стан свідомості, руйнуючи матеріал. З деревом такого відчуття немає. Для дерева треба певний стан, спокій і зосередженість. Ми зробили в Харкові дитячу лялькову виставу, де були ляльки і з дерева, і з металу. Мене цікавило, чи може матеріал бути теплим. І я дивився на реакцію дітей, і виявляється, що й метал може бути теплим.
— У якому контексті ви працюєте з деревом? Які ваші орієнтири в нашому чи світовому мистецтві?
— У сучасному мистецтві мало хто працює з деревом, бо це потребує традиційних способів обробки. Сокири, стамески. Усе, що використовували із часів Київської Русі. Для мене орієнтиром є два харківські скульптори — Олександр Рідний та Анна Іванова. Вони надихали мене ще до того, як я почав працювати з деревом. З українських ще Олександр Животков. Інший контекст — хлопці, які роблять у Харкові інструмент по дереву, найкращий в Україні й один із найкращих у світі. Це компанія Strong Way Tools. У світовому контексті мені цікаві Константін Бранкузі та Ґюнтер Юкер. І найважливіше, коли бачиш не «дзеркальні» роботи, близькі тобі, а дуже далекі від твого стилю. Це якраз і надихає найбільше.
Костянтин Зоркін (нар. 1985, Харків) — український художник. Працює в напрямах перформансу, інсталяції, театру ляльок, графіки, скульптури, лендарту. У своїй практиці використовує натуральні матеріали (дерево, метал) та ручні засоби їхньої обробки. Ключова тема творчості митця — повернення мистецтву його магічної та міфологічної функцій.