Корсари DVD-формату

Якщо ви достатньо сміливі та безпринципні, аби заробляти легкі гроші, порушуючи закон, але ще не дозріли до того, щоб стати сутенером чи драг-дилером, – торгуйте піратськими DVD-дисками. У нашій країні створено всі умови для такого підприємництва, і якщо ви матимете трохи щастя й ділової хватки, то зароблятимете до 20 тис. грн на місяць. І це тільки початок.

 

 

За даними правоохоронних органів, у Києві зосереджено понад 60% контрафактної аудіо- та відеопродукції. Донині центром піратства вважається ринок «Петрівка» біля однойменної станції метро, хоча порушують авторські права ледь не в кожному підземному переході чи інших місцях скупчення людей.

 

Сергій, до якого корреспондент Тижня напросився в напарники, працює на «Петрівці» продавцем в одному з павільйонів. Він розповідає, що отримує від такої роботи $600-700 на місяць. «Це тому, що хазяїн жадібний, – пояснює Сергій. – У щедріших господарів реалізатори можуть і тисячу заробити». Підприємець, на якого працює мій співрозмовник, не такий уже й великий крутелик у цьому бізнесі – в нього вісім розкладок у різних частинах міста, здебільшого – біля вузлових станцій метро. На цих мобільних лотках продають лише контрафакт. «Офіційний» же павільйон, де торгує Сергій, існує для прикриття. Основні гроші хазяїн заробляє на вуличних розкладках, за які не треба платити ніяких зборів і, тим більше, жодні інспектори туди не навідуються. «Єдине – необхідно платити місцевій міліції, – пояснює Сергій, – щоб не чіпали й попереджали про облави».

 

«А на нашій розкладці є контрафакт?» – ставлю питання руба. «Так, «піратка» – наш головний хліб, – посміхається Сергій. – На «ліцензії» багато не заробиш». Він переконаний, що зовсім небагато людей захочуть викладати 50-80 грн за ліцензійну копію фільму, коли те саме можна купити за 25 грн. Крім того, він запевняє, що «пірати» постійно дбають про якість своєї продукції, і тепер вона здебільшого не поступається легальній. Господар павільйону особисто контролює якість товару. «Адже клієнта треба берегти!» – переказує його слова Сергій.

 

Питаю Сергія: «Що робити, якщо раптом таки наскочить перевірка?» «Нічого страшного, – відповідає він, відпускаючи чергового покупця. – У них є шанс упіймати тільки когось одного. Адже звістка про перевірку облітає базар буквально за кілька хвилин. І все – в них (перевіряльників – авт.) – жодних шансів». Сергій ділиться зі мною однією професійною хитрістю. «Бачиш стенди в останніх рядах? Оце все «піратка», – пояснює він. – Вона так розставлена, щоб її можна було швидко сховати. Ось і сумка для цього». Сергій вправним рухом струшує диски в сумку – це займає не більше десяти секунд – і жодного контрафакту на прилавку. Він каже, що його ловили один раз – років зо два тому. Проте наступного ж дня приїхав хазяїн та все владнав – міліція не тільки відпустила Сергія, але й повернула товар. «Взагалі, не вір отим показовим знищенням піратських дисків, – переконує Сергій. – Під бульдозер потрапляє лише те, у чого немає хазяїна».

 

До прилавка підходить хлопчина у віці статевого дозрівання. Він щось довго вишукує серед DVD з мелодрамами. Сергій розуміє все з першого погляду. «Слухай, ти що, порнуху шукаєш? – зі співчуттям цікавиться він. – Вибач, у мене немає. Подивись он у тому ряду». Скерувавши юне покоління, Сергій мені пояснює: «Порнухою принципово не торгую. Зараз із цим стало суворіше. Якщо спіймають з «піраткою», легко відкуплюся. А от за «три ікси» справді можна сісти».

 

 

Міжнародна федерація фонографічної індустрії (IFPI), яка займається моніторингом ринку інтелектуальної власності у світі, вважає, що середній рівень піратства в Україні дорівнює 65-70%. Але експерти кажуть, що залежно від виду продукції рівень контрафакту досить відрізняється. Наприклад, піратське програмне забезпечення (ПЗ) справді часто гірше за якістю та функціональністю від ліцензійної продукції. До того ж, на ринку ПЗ провідні виробники – у першу чергу, звичайно, корпорація Microsoft – постійно чинять жорсткий тиск на державні органи контролю за дотриманням прав інтелектуальної власності. Тому в цьому сегменті ринку рівень контрафакту за останні роки різко скоротився й становить не більше 50%. Що стосується музичної продукції,то значним конкурентом «піратів» є Інтернет, де за кілька хвилин можна знайти й безкоштовно скачати практично будь-яку композицію. Крім того, різниця в ціні між ліцензійними та піратськими музичними дисками не така вже й велика, натомість якість перших зазвичай набагато краща.

 

Найпоширенішим піратським продуктом є DVD з відеофільмами. На думку незалежних експертів, рівень контрафакту в цій галузі сягає 80%. Адже попит на нові кінострічки ніколи не спадає. До того ж, останнім часом якість контрафакту все менше відрізняється від ліцензійної.

 

«Проблемою є те, що всі великі західні компанії мають в Україні лише дочірні компанії-ліцензіати, – говорить Володимир Ілінг, керівник Української антипіратської асоціації. – Тобто звичайних продавців, які можуть тільки продати саму ліцензію, а не виробляти власне продукцію». Це призводить до елементарної відсутності дуже багатьох фільмів на ліцензійних носіях, вважає експерт. Адже найчастіше купують ліцензії на свіжі актуальні фільми, на які є масовий попит сааме зараз. А значна кількість дуже цікавого для багатьох ретроспективного або артхаусного кіно залишається поза увагою. Тому дуже часто люди змушені купувати контрафакт, бо йому немає альтернативи.

 

Піратський бізнес напрочуд вигідний. Собівартість контрафактного диска становить максимум 6 грн плюс 1-2 грн за коробку, в сумі – 8-9 грн. На розкладках такі диски продають по 25-30 грн. Таким чином, «пірати» отримують потрійний прибуток на кожній одиниці проданої продукції. «В цьому бізнесі крутяться просто шалені гроші, – стверджує Сергій Нікулеско, начальник Управління контролю за використанням об’єктів права інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності. – Хоча точну суму назвати важко. Можете самі робити висновки з огляду на приблизні суми вилученої продукції. А це – краплина в морі порівняно з реальною кількістю контрафакту. Максимум – 20%». За офіційними даними, у 2007 році вилучили піратської продукції на суму понад 10 млн грн. Отже, загальний обіг контрафактного ринку в Україні становить від 50 до 200 млн грн за рік. Але, за оцінками незалежних експертів, цю суму можна збільшувати у рази.

 

Окрім суто піратської продукції, існує так званий сірий контрафакт. «Це стосується комп’ютерних ігор, – розповідає Володимир Ілінг. – Дуже багато продукції надходить до нас із Росії, де вона (продукція) має ліцензію на розповсюдження тільки на території РФ та СНД. Але за українським законодавством, така продукція має отримати внутрішнє ліцензування. Та диски завозять до країни без української ліцензії. Якщо говорити конкретно про фільми, то там понад 70% піратської продукції – це диски, створені без дотримання жодних прав, а 30% – ось такий «сірий» контрафакт».

 

 

 

В Україні працює вісім підприємств, що виготовляють аудіо- та відеопродукцію. Причетність до піратства жодного з них не доведена. Щоправда, ще з 2003 року триває судове провадження щодо київського заводу «Росток», який запідозрили у виробництві «лівої» продукції. «За даними операторів ринку, українські заводи також займаються виробництвом піратських дисків, просто досі не вдалося схопити їх за руку, – стверджує Володимир Ілінг. – Але контрафакт українського походження – це краплина в морі порівняно з російським імпортом».

 

«Траплялося, коли наші інспектори приходили на підприємство з позаплановою перевіркою і заставали конвеєрну лінію ще гарячою, щоправда, ніяких дисків ми не знаходили, – розповідає Сергій Нікулеско. – Але це – поодинокі випадки. Натомість, судячи з протоколів затримання та вилучення за останні кілька місяців, в Україні немає контрафактної продукції, виробленої на вітчизняних заводах. Це доволі легко проконтролювати, адже на кожному диску є код IFPI, який свідчить про російське походження вилучених піратських дисків».

 

У РФ набагато більше профільних підприємств, ніж в Україні. До того ж, вони розкидані по всій цій неосяжній країні й нерідко розташовані на території колишніх військових заводів. Тому навіть співробітникам правоохоронних органів іноді проблемно туди потрапити. «Диски до нас завозять банальною контрабандою – ховають під обшивку потягів, підвішують між вагонами, – пояснює Володимир Ілінг. – Звичайно, провідники поїздів усе це прекрасно знають, але й вони – в ділі. Такий спосіб перевезення максимально безпечний для контрафактників, адже навіть якщо митники знайдуть контрабанду, її хазяїн залишиться в тіні».

 

За один такий «рейс» в Україну завозять до 10 тис. піратських дисків. Майже всі вони потрапляють на «дикі» розкладки. В Києві,за оцінками експертів, їх від 2-х до 3-х тис. Одна торгова точка може реалізувати щонайменше десяток дисків за день, тож неважко підрахувати, що однієї такої партії контрабанди, здавалося б, величезної, ледве вистачить, аби задовольнити денні потреби столичних мело- та кіноманів. Експерти переконані, що за бажання піратський ринок можна якщо не повністю прикрити, то різко скоротити його обсяг, і зробити це дуже швидко. Але зміни до чинних законів роками «провисають» у Верховній Раді, «заговорюються», а потім губляться в законотворчій рутині. Звичайні міліціонери й далі проходять повз лотки з піратською продукцією, ніби не помічаючи їх. За словами самих реалізаторів контрафакту, кожен власник розкладок на початку місяця платить певну суму «уповноваженому» в відповідному райвідділі МВС, щоб не було прикрих непорозумінь. Напрошується висновок, що в піратського бізнесу з обертом у сотні мільйонів доларів є могутнє прикриття та лобі в усіх ешелонах влади. «На мій погляд, мова не йде про існування єдиного, об’єднаного злочинного угруповання, що займається піратством, – вважає Володимир Ілінг. – Швидше, можна говорити про безліч невеликих незалежних груп. Але в них є свої лобісти у найвищих владних кабінетах».