Коротка пам’ять поневолених народів

Поняття має свої межі. Національне самови­значення не обов’язково забезпечує свободу, справедливість і гідність (попри розпад імперії зла, більшість гноблених нею до 1991 року народів досі живуть у невільних суспільствах). І, зрештою, добробут демосу переважить над правами етносу. Перелік жертв добірний, а Росія цілком може претендувати на звання головного в’язня та найбільшої жертви комуністичної неволі.
Однак цей тиждень – хороша нагода замислитись і почати діяти. Україну розчленовують на наших очах. Кримські татари стали єдиним поневоленим народом, який звільнили, а потім знову полонили.
Тим часом на Заході, попри те що імперії зла більше немає, панує ностальгія за радянщиною. Один із останніх прикладів – компанія Campari, на календарі якої липень про­­­­­­­­­­ілю­стровано фотографією з елементами радянської космічної програми (увагу до інциденту привернули на сайті Victims of Communism). Утім, тоталітарні імперії не найкраще джерело гламурних картинок. Адже це могили для мільйонів людей. Серп і молот мають викликáти не меншу відразу, ніж свастика.

Сувора позиція центрально- і східноєвропейських країн щодо міграції дивує з огляду на їхню власну історію

Особливої уваги в цьому контексті заслуговує становище уйгурів (їхньою батьківщиною в резолюції названо Туркестан) і тибетців. Китай вимагає від інших країн депортації уйгурів, що втікають туди як біженці. Малодушні держави на кшталт Таїланду йдуть на поступки. А коли здійнявся галас із приводу загадкової смерті у в’язниці тибетського монаха Тендзіна Делека Рінпоче й поспішної варварської кремації тіла окупантами його батьківщини, я не почув слів осуду від лідерів колишніх поневолених націй. Хоча ці країни страждали так само, як тепер Тибет, і було це ще на пам’яті живих.
Інший, іще важливіший момент – не припускатися поганого ставлення до людей, які тікають від бідності, війни й утисків. Сувора позиція центрально- і східноєвропейських країн щодо міграції дивує з огляду на їхню власну історію. Деякі з мільйонів поляків, українців, чехів, словаків та інших людей, що шукали нового життя деінде, сьогодні зневажливо звуться «економічними мігрантами». Однак було серед тих мільйонів чимало таких, що в повоєнні роки втікали від терору того самого розмаху, який нині загрожує єзидам в Іраку, християнам у Сирії та мусульманам – жертвам міжконфесійної ворожнечі.
Я дуже ціную класику часів холодної війни: «Морем до свободи» («Sailing to Freedom»), «Втеча через Сибір» («Escape via Siberia»), «З вітром на Захід» («With the Wind to the West»), «Всі на борт – до волі» («All Aboard for Freedom»), а також безліч історій поляків, естонців, чехів, німців та інших людей, які, знаючи, на що здатні комуністи, йшли на смертельний ризик, аби опинитися чимдалі від цієї загрози. США та решта країн Заходу тоді дали їм притулок.
Поневолені народи можуть розповісти безліч історій про загибель, тортури, зґвалтуван­ня, зраду, розлучені родини, зруйновані жит­­тя, втрати майна, багаторічне перебування в таборах для біженців… У тих, кому пощастило, ці епопеї закінчувалися новим життям, можливим завдяки тяжкій праці та добрим людям. Болісний девіз цього життя звучав так: «Маючи свободу, не маємо батьківщини. Маючи батьківщину, не маємо свободи».
Відзначати Тиждень поневолених народів вітаннями самих себе з тим, що страждання позаду й утискам покладено край, а ще бойкотом Campari (я запустив хештег #no2sovstalgia), було б неправильно. Адже найбільше (й найменш зручне) запитання звучить інакше: як склалося б життя втікачів від комунізму, якби до них ставилися так само, як ми нині ставимося до тих, хто втікає від ісламізму (або путінізму)?