Після прориву Західного фронту навесні 1915-го царська пропаганда, а вкупі з нею і фізичний тиск змусили понад 3 млн здебільшого православних жителів покинути свої домівки й евакуюватись у глиб імперії. Після кількох років поневірянь дід і бабуся повернулися до Замостя у відродженій Польщі, а невдовзі по тому народилася моя мама. Мої дід і бабуся по лінії батька приблизно тієї самої пори теж добулися до Замостя, звідки походили їхні предки. Моєму батькові виповнилося сім років, він не знав польської мови, але з нетерпінням чекав першого шкільного дзвоника. Протягом двох міжвоєнних десятиліть мої діди та бабусі народжували й виховували дітей, тяжко працювали й мозолями будували своє життя в новій вітчизні. У вересні 1939-го почалася війна, а з нею і німецька окупація Замостя. Німці виселили материну родину, і вона знайшла собі притулок у Хелмі, де 1943 року одружилися мої батьки. Кінець окупації призвів до нових пертурбацій родинної історії. Після 1944-го майже всі близькі й далекі кревні вирішили — не тільки із власної волі — виїхати з Польщі в Україну.
Моя найближча родина лишилася в Польщі й знову повернулася до Замостя, нашої «історичної малої батьківщини». Після кількох років намагань заснувати всупереч новій системі власний бізнес батько-мати назавжди покинули місто й перебралися до Любліна. Для них почався довгий період малої комуністичної стабілізації та примирення з дійсністю, на яку вони мали невеликий вплив, а втім, і вона не ставила перед ними драматичних викликів.
Я народився в Любліні 1954-го. У цьому симпатичному провінційному місті з багатою історією ріс 20 років, а потім вирушив завойовувати світ: навчатися в Академії красних мистецтв у Варшаві.
Я був цілком інтегрований у польську дійсність, полонізований у культурному розумінні. Історія моїх предків якщо й доходила до мене, то радше як екзотичне відлуння, ніж як жива і щодня відчутна матерія, але історія не дає дозволу на відпочинок. У червні 1979 року обраний Папою Римським поляк Кароль Войтила відвідав Варшаву, де його зустрічали багатотисячні тлуми. Сам я склав магістерські іспити й почав доросле життя митця. Історія знову підігнала нас, коли на сцені з’явився рух «Солідарність». Наступні роки минули в затінку, а водночас і в блиску «Солідарності». Я познайомився тоді зі своєю майбутньою дружиною, в 1981‑му ми побралися. Мірка, що народилась у Варшаві, була донькою українців із Галичини, виселених 1947 року під час операції «Вісла». Травматичний досвід виселення, необхідності покинути малу вітчизну зберігся в родинній пам’яті донині.
13 грудня 1981 року в Польщі оголосили воєнний стан, а у вересні 1982-го народилася наша донька Оля. У 1983-му ми переїхали до першої власної оселі. Кілька наступних років були спробою збудувати нормальне життя в умовах воєнного стану й повільного розпаду польського варіанта диктатури пролетаріату. Навесні 1986-го я поїхав до Канади як гість всесвітньої виставки Expo у Ванкувері й вирішив лишитися в еміграції. Взимку 1988 року до мене приєдналися дружина і вже п’ятирічна донька. Ми знову були разом.
Оля не знала англійської мови, але не могла дочекатися, коли піде до канадської школи, де стала вивчати ще й італійську та французьку, а в суботу відвідувала українську школу. Ми почали будувати наше нове канадське життя. У вересні 1991 року мене вперше запросили з моїми виставками в Україну. СРСР розпадався, народжувалася незалежна держава. 1997 року я виграв конкурс на посаду директора Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві. Оля почала навчання в престижній Лондонській школі економіки. Восени 2005-го мене призначили директором Польського Інституту й першим радником Посольства Польщі в Києві, а 2010-го я став директором Інституту польської культури в Нью-Йорку. У вересні того самого року донька захистила докторський ступінь в Оксфорді, а 2014-го стала професором політології в Манчестерському університеті. Досліджує масові протести, зокрема в Україні.
Дотепер жив 20 років у Любліні, 12 — у Варшаві, 11 — у Торонто, 13 — у Києві, 5 — у Нью-Йорку.
На екрані телевізора бачу нескінченні юрби біженців, які ринуть у Європу. За 100 років хтось із їхніх нащадків напише коротку історію втікача.