Інколи, коли безвихідь і скрута насуваються дедалі ближче, тоді доводиться шукати бодай якусь ідею, котра допоможе виборсатися з осоружної притуги. Саме тому в ідеї віддавна звикали бачити рятівну чи винахідливу думку, бо ж існує переконання, що вона неодмінно стане нам у пригоді. Прецінь ідею не відразу розуміли саме так, як оце ми щойно спробували схарактеризувати. Про це свідчить огляд абиякої доступної філософської статті з аналізом історії цього терміну, хоча б у Britannica.com або ж Encyclopedia.com.
А відтак і з’ясовується, що старожитньому грекові в ідеї вчувався здебільшого видимий елемент. Адже Демокрит іменує свій атом ідеєю, проте ніби натякає, що ця найдрібніша частка надається радше до розумового споглядання — теоретичного схоплення. Перегодом у вченні Платона застосовувався термін «ейдос», або вид, образ і зразок, як-от ідея блага чи краси самих у собі, тобто вічне буття речей. У цій очевидності сконцентрована вся правдивість і незмінюваність, яка досягається засобами розуму. Хоч іноді говорять і про певні неоднозначності цієї доктрини: позаяк ідеї, в одному випадку, визнаються причетними до речей, а в іншому, речі — то лише незугарні копії самих ідей. Якщо знання здобувається завдяки досвіду, то для Платона — воно лише гадка. В усякому разі, надалі вкоренилося саме те значення, згідно з яким, ідея — це задум, а він і покладається в основу будь-якого творення.
Так, у пізній античності й у середні віки релігійні мислителі, для прикладу, Плотин, а чи Філон і Климент Александрійський, Авґустин Аврелій і Тома з Аквини, найближче підійшли до тези, що деміург або Бог убачає в ідеї креативну думку стосовно світобудови. Тож ідеї скидалися на Божі замисли, покликані допомагати виконувати певні завдання провидіння. Проте за доби Відродження людина намагається самостійно наслідувати божественні здатності, складаючи з ідей ефективні плани для практичної реалізації. Скажімо, починає покладатися на певний ідеал (уявлення про норму, мету, взірець), аби наблизитись у своєму житті до нього, чи виступає творцем утопій, які нагадують ідеальні помисли про суспільний уклад. Отже, попервах ідеї, чи витончені форми думки, вважалися підвладними лише всемогутнім істотам. Але потім і людина зважилась оперувати ними.
У Новочасну добу термін «ідея» суттєво наблизився до нинішнього розуміння. Спочатку Рене Декарт уживатиме його, щоб означити передовсім уявлення й образи речей, які реальні. Та пізніше філософські розмисли дали йому змогу позначати ним і складніші речі, котрі годі й уявити, бо рівень абстрактності вони мали значно вищий, як-от ідея небес або Бога. Цю позицію довершували раціоналісти, котрі стверджують: ідею не так уявляють, як осягають. Отож, якщо пристати до візії Баруха Спінози, то в ідеї варто розпізнати поняття душі. Тоді ж як у Ґотфрида Ляйбніца вона подібна на силу. Рівнобіжно запанувала відмінна пізнавальна стратегія, провадячи думку, що сприймається не сама річ, а передовсім її загальний образ. Але сенсуалісти, штибу Томаса Гобса чи П’єра Гасенді, не надто переймались уявним образом у мисленні, бо віддавали перевагу тілесному.
Звідси поставала деяка суперечка. Для типового прихильника теорії вроджених ідей, якщо такими вважати Декарта чи Ляйбніца, було властиво наполягати, що чуття не передають ідей, адже ті нуртують у розумі споконвічно, приміром, ідеї кола, субстанції, Бога. Натомість у Джона Лока сформувалась інша точка зору, згідно з якою, починаючи сприймати певні речі, можна дістатися простих абстрактних ідей, а з їхньою допомогою вже створювати значно складніші. Втім ідеї мислення та сприйняття йому достеменно розрізнити так і не вдалося. Для цього Джорджу Барклі довелося, знову-таки, не зовсім успішно, визнати матеріальний об’єкт осередком ідей, які перебувають у розумі. Тоді ж як у Девіда Г’юма намічалося розрізнення між ідеєю (слабким образом) і враженням (емоцією, відчуттям або пристрастю), хоч і це не спричинилося до посутнього розмежування.
Дещо виправити ситуацію зазначеної безвиході судилось Імануелю Канту. Тож ідея для нього — це поняття розуму без абикого чуттєвого відповідника, щоправда, поняття, що має регулятивне застосування, наприклад, ідея справедливості, моралі й обов’язку. Кант увиразнює три важливих ідеї: психологічну (природа душі), космологічну (природа матерії) та теологічну (первісна причина світу). Та ба: досвід у пошуку відповіді на ці питання цілковито безсилий. І вже доволі спекулятивно визначив ідею Геґель — істинне й об’єктивне буття, тотожність об’єктивного та суб’єктивного, чинник у творенні досі неіснуючого.
На думку сучасного французького філософа та політика Дідьє Жуліа, тепер ідеї здебільшого визнаються поняттями розуму, що підлягають утіленню. Вони створюються шляхом абстрактних уявлень, але відрізняються від усякого роду сновидінь або маячні, позаяк є предметами мислення, котрі не сприймаються чуттєво й емоційно. Виникають ідеї в обговореннях і не нав’язуються. Втім, якщо сукупність ідей утворює властиву спільноті систему переконань, отоді вона може набути й ідеологічної форми.
Вміння послуговуватись ідеями передбачає відповідальне ставлення, навіть якщо вирішується вузька прагматична проблема. Тож ідея не повинна вести до люті й одержимості чи панування. Сила ідей якраз і полягає в тому, що вони мають універсальне, а не партикулярне значення. Що більше ідея переслідуватиме завуальовану мету, то більше втрачатиме свою чіткість і дієвість, а значить і швидше перетвориться на idée fixe.