Мальопис «Коротка історія довгої війни» написала Маріам Найем, а намалювали Юлія Вус та Іван Кипібіда. Права на його видання вже продані в Польщі, Фінляндії, Німеччині і Франції. І у Франції він уже навіть встиг вийти в видавництві «Hachette Livre», і за півтора місяці з його виходу продали аж 5 тисяч примірників.
І такий успіх за кордоном цілком закономірний, адже подібні мальописи передусім мають вражати тих, хто не знає про всі перипетії наших смертельних, «братських» обіймів з Московією. Адже це справді майже тисячолітня війна з нетривалими некривавими періодами, і лютий 2022 року — це найновіше, а тому найболючіше і найтривожніше таке зіткнення. Тому й «Коротка історія довгої війни» починається з сигналу повітряної тривоги, а точніше — спроби передати звук на папері, з чим Юлія Вус і Іван Кипібіда, як і зі всім іншим, чудово справляються. Далі події занурюються в минуле, але нелінійне, бо спочатку йдеться про геноцид, Голодомор і 1920-1930-ті, а тоді вже про князя Володимира Великого і подальшу історію.
Історичний виклад — це ніби думки головної героїні, яка переживає тривогу спочатку вдома, між двох стін, а потім у бомбосховищі. Й інші персонажі, яких вона зустрічає, — це окремі мікроісторії, особисті війни з російським — психологічні, політичні і мовні. І це теж важливий контрапункт: те, як люди робили і роблять свідомий вибір, переходячи з російської на українську, або ж — що теж показово — свідомо не переходячи, як багато наших співвітчизників, які зараз перебувають не в Україні, та й в Україні теж… І пов’язана з цим інформація про лінгвоцид, що відбувається у нас від часів Петра І, який «заборонив використання української версії церковнослов’янської мови, започаткувавши системну русифікацію».
Фактаж «Короткої історії довгої війни» — ретельно документований, і кожна цифра і дата підкріплені посиланням на авторитетне джерело — книгу чи статтю — подані у вигляді приміток в кінці мальопису. Втім, фактологічно-історична складова видання дещо послаблюється введенням до основної канви легенд, на кшталт цієї: «Княгиня Ольга відома своєю помстою союзу племен — древлянам. Вони жорстоко стратили князя Ігоря, чоловіка княгині Ольги. За це Ольга спалила їхнє місто». Безперечно, мальовнича історія, однак усе ж — одне із творчих запозичень зі скандинавських саг, яких не бракує в «Повісті временних літ». Крім того, ще один факт, згаданий в «Короткій історії довгої війни», викликає певні сумніви: «Комуністична влада знищила 80% творчої інтелігенції — з 259 українських письменників залишилося 36». Саме таку кількість митців наводило діаспорне Об’єднання українських письменників «Слово», порахувавши імена, згадані в пресі, в 1930-му, а потім в 1938-му (ці дані цитує і Юрій Лавриненко в антології «Розстріляне Відродження»). Втім, це, певно, применшення реальної кількості українських письменників, бо тільки в Спілці (революційних) селянських письменників «Плуг» їх було кілька сотень у 1922–1925 роках, хоча в 1931-му— уже 120.
Однак ці незначні спрощення і приблизності аж ніяк не знецінюють проробленої роботи авторів мальопису, адже це справді дуже цінне і компактне представлення нашої історії, яке зацікавить і багатьох українців, якщо не повністю, то окремими епізодами точно. І насамперед — акцентом на тому, що теперішня війна з Росією — це не випадкове загострення стосунків між сусідами, а частина багаторічного протистояння, від князів до козаків, і від козаків до шістдесятників, а від тих — уже до сьогодення. Історію в мальописі доведено буквально до теперішньої миті, буквально до нашого нинішнього щоденного бажання, що колись можна будете врешті «залишити страх та обстріли десь далеко в минулому». І найважче якраз читати про найновіші події, свідком яких був сам, бо мозок відмовляється вірити, що це вже історії, історія становлення нації, виборення справжньої незалежності, а не політичної, як це сталося в 1991 році.
Важливо, що це зовсім не ілюстрований підручник з історії України, адже це пристрасний і емоційний документ, і якби ж всі наші шкільні підручники були такі — може б і не було у нас таких проблем з освітою і запам’ятовуванням «занудних» фактів і дат. Бо історичні матеріали не тільки живі, вони ще й стікають кров’ю, вони зачіпають кожного, і «Коротка історія довгої війни» — саме про це, про нас і для нас, але так, щоб іноземці теж відчули, що ця війна — не чужа, а європейська, а тому спільна.