Сонце у вересні буває ще дуже пекуче і здаля можна побачити, як парує цей «дух залізниці». О, в цьому місті він повсюди. Ніч, зайди хоч за десять кварталів від колій і все одно почуєш: то десь далеко-далеко щось промовляють у свої «матюгальники» диспетчери, то вагони рипнуть своїми хворими суглобами, то електричка відіб’є своє стакато, то хрипне маневровий. Так, Коростень – містечко невелике, про нього не скажеш «воно ніколи не спить». Не спить тільки дух залізниці. Він тут уже понад 100 років – як увірвався ще на паротягах-«овечках», так і бродить тут то прямими, до блиска натертими колесами рейками, то давно неїждженими промисловими гілками, стрілками, гірками, переїздами – усім своїм гамірним господарством. Один раз ти мене ледь не занапастив. Ну, діло молоде, дурне – вийшов раз на станції «Древлянка», на вулиці мороз, тиша, мабуть… Я ж бо шапку натягнув, плеєр на всю гучність – панк-рок рулить! Думав, ти, чортяка, десь грієшся в таку пору в якомусь з пакгаузів, аж як свисне – я під насип, як той партизан з радянського фільму. Ну знаю, винен, з плєером і по шпалах – дурна ідея. Дякую, що все ж попередив через сигнал локомотива. Який то потяг був? Кажись, франківський.
Читайте також: Нецентровий Харків
Розклад потягів… В дитинстві я «залипав» у нього, намагався завчити напам’ять.
– 23 пари, – здається, таку точну цифру назвав батько.
– Як ти встиг так скоро порахувати?
– Ну ти рахуєш 1,2,3,4… А я 10, 10…
Ні, я й досі так не навчився…
У батька, мабуть, був якийсь свій Коростень: він десь рибалив, ходив по гриби і не вслухався у гуркіт поїздів, але ту таємницю показав мені саме він. Метрів за 50 від нашого будинку був паркан військової частини – там кипіло своє життя, про яке я у свої 10 років чого тільки не уявляв. Але цей ореол загадковості тривав недовго – на початку 90-х частину розформували, і територією можна було блукати, скільки заманеться.
- Ось тут «учебка», там – парк, тут – казарма танкістів, – пояснював батько. Але це не таємниця. Таємниця проступила готичним шрифтом на стіні якоїсь караулки – стара штукатурка полущилась і ці літери червоними контурами розповідали щось arbeit..
- Німці, фашисти! – одразу діагностував я і уява розігралася вже як в кіно на перемотці.
- Ну, німці, полонені, – уточнив батько.
А потім за стрільбищем, біля потічка він показав мені цвинтар цих полонених.
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Він і став моєю таємницею. Я багато фантазував – хто спочиває під цими горбиками, позначеними дощечками з іржавими залізяками, на яких годі було роздивитися номери цих полонених: якісь нелюди-садисти чи звичайні мобілізовані «фріци», що сконали тут у полоні від тяжкої праці… Ми вже й підлітками років по 16-17 любили туди приходити – курили, мовчали, викликали дух «гансів». Я повернувся туди років за 15 зі своїм київським другом – показати те саме місце – все заросло-забуяло, але вони, ті полонені, десь же й досі там…
А ще люблю стару поліклініку. Знаю, це попс – чи не єдина будівля оригінальної архітектури у місті, що півколом, ніби випинається на центральну вулицю. Увесь час мріяв залізти на той дах, так і не спромігся.
Ну й, само собою, вокзал. Він новенький, 80-х років, але скільки спогадів! Була у нас із товаришем така гра: видертися на другий поверх і спостерігати за пасажирами й вираховувати, хто куди їде: ось ці бабці, зрозуміло, на житомирський дизель, ці студентики – на київську електричку, а ці молодята, певне, у Львів чи Ужгород. Так тренували свою спостережливість, зрештою, я тепер журналіст, а він – поліцейський…
Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке
Школа… Моя(наша) друга школа. До речі, найстарша у місті, недавно 140 років виповнилося. Розташована вона у вельми непростому місці. Коли я вчився, про це нагадував не надто помітний стовпчик між старим і новим корпусом: «Пам’ятка археології, Древлянське городище». Пагорб знаменитий. Це тепер тут і пам’ятник князю Малу височіє, і саме городище зімпровізували, і головна таємниця стала музеєм, і набережна понад річкою, і пішоходний місточок у центральний парк. А тоді… Тоді – це ніби й недавно, початок 90-х. Так от тоді простір від школи до річки – наші «прерії і пампаси». По-перше, садок з кислими яблуками – так, знову цей запах, кремезна гранітна скеля, а під нею таємниця – «бомбочка», себто бомбосховище. Це зараз туди може зайти кожен охочий і послухати гіда, а ми могли хіба напроситися чи піти туди під час навчань з цивільної оборони. І про сам об’єкт нам нічого не розповідали – військова таємниця, тож ми фантазували: яких тільки байок не було: що з «бомбочки» під річкою йде тунель, а веде він…» – тут уже на розсуд оповідача.
Але й донині бомбосховище під гранітними брилами живе багатьма легендами, що їх дбайливо колекціонують хранителі музею. Річка в цьому місці теж непроста – коли не було високої води, її можна було перейти по камінцях. Ми давали їм імена: ведмідь, ведмежа… А на тому березі – «партійні» скелі, не нами названі, там навіть фарбою колись писали: вареник, жовтеня, піонер, комсомолець, Лєнін, Сталін…
Читайте також: Львів. Місто-чоловік
Імена залежать від висоти каменя – найвищий, зрозуміло, Сталін))) Пірнеш зі Сталіна – значить пацан, пройшов ініціацію, ні – то боягуз, краще й не кажи нікому. Нині тут забави цивілізовані – чи не найголовніша рекреаційна зона міста – купальня княгині Ольги з фонтаном і брила вже ніби не такі дикі, немов схиляються перед усіма присутніми у поштивому привітанні.
А пішохідний міст я люблю більше той старенький, що на Броварі, біля водоспаду, що веде з нікуди в нікуди, з одного приватного сектору в інший, а на лівому березі стежка веде між гранітними валунами, понурими і поточеними часом, що на мить уявляєш себе десь далеко у горах. Ну й, зрозуміло, міст через залізницю на вокзалі, довгий, на якому можна довго стояти, задивляючись у те, як мерехтять семафори у сутінках, мріяти про далекі незвідані маршрути і слухати, як перегукуються тепловози на дальніх коліях.
Я вже 20 років живу не тут, приїжджаю рідко, та й то за сумним маршрутом – на могилу до батьків. І ранньої осені тут так само пахне яблуками і так само чути голоси духа залізниці. З ним я, до речі, все ніяк не можу розстатися: часом і в Києві люблю погуляти шпалами. Але то вже інша історія…