Розмова про історію України пізнього середньовіччя та раннього нового часу в контексті династичної історії є не зовсім популярною у вітчизняній традиції. Варто поглянути на будь-яке дослідження з історії українських земель — і ми не побачимо там доволі звичного для більшості європейських історіографій поділу на панівні династії. Чим ми такі особливі? Ми чомусь соромимося слова «король» у своїй історії, вважаючи, часто помилково, що це нас не стосується. Прикладом такої сором’язливості є конкурс на назву аеропорту у Львові. Цілком коректну й суголосну назву, якщо говорити про персону, яка стала патроном летовища у Львові, — короля Данила, — було замінено на історіографічний анахронізм Данило Галицький.
Адже ніхто не заперечуватиме, що Рюриковичі, головна панівна династія в Києві як столиці давньоруської держави, є тим стрижнем, довкола якого вибудовується нарація історії X–XI століть. Іншого способу представити політичну та соціальну історії в дослідників практично немає. Літописна традиція, що є основою для істориків цього часу, чітко прив’язує події до правління та діянь князів, які посідали київський престол.
Аналогічна ситуація буде з удільними володіннями Рюриковичів, яких ми вже називатимемо Мономаховичами, Ольговичами, Мстиславовичами, Романовичами і так далі залежно від того, про яку гілку роду Рюрика вестиметься мова у XII–XIII століттях. Почасти це ще буде актуально для опису історії Руського королівства до 1340 року, де винятком є лише останній володар Юрій-Болеслав Тройденович, який походив із мазовецьких П’ястів. Тож здавалося, що після нього важко вести мову про історію українських земель у контексті історії династій. Хоча сам Юрій-Болеслав належав до цілком іншої династії, представники якої вже в той час відродили Королівство Польське у 1320-му.
Читайте також: Марна спроба централізації
Якщо поглянути на нашу історію від 1340-го до 1572-го, то за цей час українські землі, про які йдеться, перебували під владою трьох династій: П’ястів (1340/1349–1370), Анжу (1370–1386/1399) та Яґеллонів (1386–1572). Нечіткість датування для двох із них має своє пояснення. Початки панування Казимира III на руських землях важко за наявними джерелами зарахувати до якогось певного року, тому 1349-й бачиться часом остаточного включення частини Руського королівства до особистого домену короля. Так, ці землі не стали одразу частиною Королівства Польського, а були персональними володіннями короля. Що стосується кінця панування Анжуйської династії, то тут подвійне датування пов’язане зі статусом наступниці Людовика I Угорського на польському престолі. Його молодша донька Ядвіґа мала статус королеви й навіть після одруження у 1386 році з великим литовським князем Ягайлом не втратила його в Королівстві Польському аж до своєї смерті. Свідченням цього статусу є її одноосібні документи, у яких вона використовувала відповідну королівську титулатуру.
Уже наступна династія Яґеллонів має цілком чіткі хронологічні межі від 1386-го, коли Ягайло після хрещення та одруження з Ядвіґою став королем під іменем Владислав II Ягайло, й аж до смерті в 1572-му Сиґізмунда II Авґуста. Так само й після смерті останнього з Яґеллонів, за винятком Генріха I Валуа та Стефана I Баторія, наступні три королі належали до династії Ваза. Далі з династіями, з огляду на відсутність нащадків, настає перерва. Адже Михайло Корибут Вишневецький та Ян III Собеський не продовжили їх. З різних причин. Перший не мав нащадків, а другий хоч і мав їх удосталь, але так і не зміг під кінець свого правління домовитися про те, щоб шляхта обрала його сина наступним королем.
Саксонські володарі з роду Віттинів, що від 1696-го й аж до 1763-го правили Річчю Посполитою, начебто впоралися з династичною спадковістю першого разу, але слабкість держави та її інституцій у XVIII столітті не сприяла продовженню панування цієї династії. Станіслав-Авґуст Понятовський — останній володар — узагалі не мав шансів продовжити її. Не тому, що не хотів. І не тому, що не мав дітей. Мав. Але Сейм заборонив йому одружуватися, тому його діти не вважалися народженими в законному шлюбі.
То чому династичне представлення пізньосередньовічної та ранньомодерної історії українських земель є важливим? Відповідь на це запитання потребує пояснення. Насамперед українські землі, маються на увазі всі території в межах сучасних кордонів України, потрапили під владу інших держав. Відповідно, будучи частинами тієї або тієї держави, вони дістали зверхність місцевих володарів, що належали до відповідних династій, які мали цілком свої інтереси. Наприклад, для Великого князівства Литовського головною проблемою у XIV столітті був Тевтонський орден. Тоді як для Угорського королівства справи в Неаполітанському королівстві важили більше, ніж будь-які інші проблеми. Сиґізмунда III справи рідної Швеції турбували на початку його правління значно більше, ніж держава, де він був обраний володарем. Усе це змушує нас змінювати часом різкі оцінки та невиправдані очікування під час споглядання нашої історії, що зосереджена, і ніде від того дітися, на історії тих земель, які ми вважаємо українськими.
Наші королі
Розуміння історії пізньосередньовічних і ранньомодерних держав не зовсім добре корелюється з усталеними уявленнями про національні держави XIX–XX століть. Для національних держав династії мали вагу, але як приклади героїчних діянь предків, що з давніх-давен проживали на цій території. Чи так було в середньовіччі? Які пріоритети були для давніх володарів? Відповіді на ці запитання, швидше за все, будуть зовсім іншими, ніж видається з перспективи сьогодення. Пріоритетами для будь-якого володаря були інтереси династії, її стабільність і тривалість у наступні покоління.
Читайте також: Для чужого столу
Так, представники роду П’ястів у середині XIV століття були володарями різного типу території — від королівства до невеличкого князівства. Своєю чергою, ціла низка князівств на території Силезії в середині 1330-х відійшла під владу чеського короля з династії Люксембурґів, а інші П’ясти, як-от володарі Мазовецького князівства, пристали на васальну зверхність своїх далеких родичів, що посіли королівський престол у Кракові. Якщо ж подивитися на династію Яґеллонів, то через нерозуміння того, що в другій половині XV — першій чверті XVI cтоліття син та онуки її засновника були володарями в Польському, Чеському, Угорському королівствах та у Великому князівстві Литовському, з’являється сприйняття володарів руських земель Корони виключно як польських королів. Як і будь-яке сприйняття династії тільки в національних категоріях. Вельми показовим є приклад династії Анжу. Ким вважати доньку Людовика I Угорського Ядвіґу? Угоркою на польському престолі? Ствердної відповіді на це запитання ми ніколи не дістанемо. А от розуміння того, що вона була представницею Анжуйської династії, яка від початку XIV століття панувала в Угорському королівстві й походження якої бере початок ще з попереднього століття у Французькому королівстві, значно змінює уявлення про неї, та й про всіх володарів. Усі вони діяли насамперед в інтересах власної династії, де її продовження та стабільність важили набагато більше, ніж хибно уявні з позиції сьогодення так звані інтереси держави, а тим паче народу.
Погляд на історію українських земель 1340–1572 років допоможе позбутися стереотипного в нашому історіописанні уявлення про минуле як про боротьбу споконвічного й доброго українського з поганим і загарбницьким іноземним. Зрештою, усі ці володарі є теж нашими королями, адже тодішнє населення їх сприймало саме так: наші королі.
За панування короля Казимира
Формально першим П’ястом у нашій історії пізнього середньовіччя варто вважати Юрія-Болеслава Тройденовича (Юрій II), що був володарем Руського королівства у 1325–1340 роках. Він був старшим сином мазовецького князя Тройдена I з династії та Марії, доньки князя Юрія Львовича (Юрія I) і Євфимії Куявської, сестри польського короля Владислава I Локетка. Цей факт польський король Казимир III, рідний брат Євфимії, використає для того, щоб заявити про свої претензії на його володіння у 1340-му. А шлюб Юрія-Болеслава з донькою великого литовського князя Ґедиміна Офкою (Євфимією) стане для Ґедиміновичів, які володіли Великим князівством Литовським, таким самим аргументом у правах на Руське королівство. Брак спадкоємців став вирішальним у долі Руського королівства після смерті Юрія-Болеслава Тройденовича. Адже претенденти на його спадок розпочали тривалі суперечки, що тривали не одне десятиліття.
Якщо подивитися на династичні права, то бачиться так, що польський король Казимир III мав більш прав на спадок Юрія-Болеслава як родич. Великий литовський князь Ґедимін — тестем, а угорський король Карл I Роберт, батько Людовика, можливо, вважав давні права корони Святого Стефана на Галич більш вартісними, ніж родинні зв’язки інших претендентів. Шлюб Карла I Роберта з Ельжбетою, сестрою Казимира III, тільки підсилив інтерес до земель по інший бік Карпат. Той союз і подальші домовленості між Казимиром та Людовиком про взаємоуспадкування престолів зняли розбіжності між Польським та Угорським королівствами щодо претензій на спадщину після Юрія-Болеслава.
Читайте також: Від Великих князів до «Залізних вовків»
У цих генеалогічних схемах цікавим видається роль Ґедиміна, що був тестем не тільки Юрія-Болеслава, а й Казимира III, перша дружина якого Альдона Анна померла у 1339 році. Хитросплетіння династичних союзів мало забезпечити стабільність кордонів та відсутність агресивних дій одне проти одного. Але смерть когось у цій комбінації відкривала вікно можливостей для зміни статус-кво. Такі стратегії та поведінка після зміни обставин були типовими для всіх європейських володарів у той час.
Упродовж 1340-х років влада польського короля Казимира III поширилася на південну частину колишнього Руського королівства: Сяноцьку, Перемишльську, Львівську та Галицьку землі. Головною дійовою особою в руському домені короля став генеральний руський староста. Найпомітнішим виявом королівської влади Казимира III окрім урядування старост стали акти надання містам магдебурзького права. І тут найвідомішим є приклад Львова, якому судилося стати головним містом руських земель у складі Королівства Польського, згодом садибою римо-католицького архієпископа та центром усієї східної торгівлі Корони.
Вартою уваги є поява документів, виставлених від імені короля, якими він надав шляхті маєтки на нових для себе територіях. Їх наявність започатковує своєрідний процес «проявлення» людей на руських землях та місцевостей. Адже за попередні десятиліття ми маємо лише поодинокі документи, здебільшого пов’язані з дипломатичною діяльністю останніх володарів Руського королівства з Тевтонським орденом. А отже, наша історія бачилася не наповненою особами й місцями їхнього проживання та діянь. Королівські й старостинські документи взорувалися на відносно усталений формуляр документа, що вже майже століття функціонував у королівствах Центрально-Східної Європи. Документи купівлі-продажу, своєю чергою, відображали цілком місцеві традиції, як-от пиття могорича після укладання угоди. Вони дають змогу побачити й інших урядників поза старостою, а отже, той управлінський апарат, що виконував різні функції на місцях.
Читайте також: Спільна звитяга Грюнвальду
Наприклад, король Казимир III надав «своєму слузі» Івану два дворища: Занево та Микитно з угіддями, що на Перемишльській землі. Документ писаний руською мовою, датований видавцем як такий, що постав після 1349 року. Сам привілей за своєю структурою відповідає подібним латиномовним документам, що виходили з королівської канцелярії для шляхти коронних земель. Серед його свідків є сяноцький суддя, зазначений без імені. Які були обов’язки цієї особи та на яку територію вони поширювалися, ми не знаємо. Чи був цей суддя в місті Сянок до 1340 року? І за яким правом судив? Вирішував він справедливість у місті чи на території повіту, землі? З огляду на привілей Юрія II Болеслава від 1339 року на магдебурзьке право місту такі варіанти теж можливі. Запитань більше, ніж потенційних відповідей. Так само важко окреслити обов’язки судді Оліферка, вказаного поміж свідків акту продажу Анною Радивонковою в 1359-му. Сам документ був списаний у Перемишлі, але Оліферко позначений лише як суддя, без територіальної належності, на відміну від перемишльського війта. Ще раз Оліферко як суддя згадується серед свідків купчої в 1366 році, так само списаної в Перемишлі.
У документах того часу можна натрапити й на інших урядників, які становили основу управління руського домену короля після 1340 року. Ці уряди, що походили з часів Руського королівства, були для короля та його намісників — старост — основними інструментами управління новими територіями аж до початку 1430-х. Їхні назви цілком відповідають тому, що ми знаємо про управління у XII–XIII cтоліттях, але, ймовірно, їхні функції в XIV cтолітті могли бути дещо іншими. Так, у документі про купівлю в 1368-му старшим львівських міщан Ганком Сварцем (імовірно, це Ганс Шварц) зазначені львівський воєвода Блотишовський та соцький Юско.
Винятковим для свого часу є документ від 1370 року, згідно з яким Вятслав Дмитровський купує у Василя й Ганка Скибичів та їхнього племінника Оленка дворище. Поза типовим актом купівлі-продажу цей документ цікавий тим, що показує нам уявлення тогочасних людей про структуру суспільства. Попри її неповність, не маємо тут згадки про жодного з князів і селян, двох крайніх груп тогочасного соціуму, решта представлена чи не найповніше з відомих на сьогодні джерел. В інтитуляції документа зазначено, що діялося за «панування великого короля краківського Казимира і господаря руської землі», а також за «урядування пана Отти, старости руської землі». Представлення короля й старости містять згадку про Руську землю, яка є у володінні короля, що через свого старосту управляє нею. Згадуваний вище львівський воєвода пан Блотнишевський (минулого разу Блотишовський) був одним із гарантів купівлі. Нетиповим у цьому документі є лист свідків. Він поділений на кілька груп: міщани, пани, попи, дяки, бортники. До міщанської групи зараховано пана Кневля, ярославського війта Михна, до боярської групи — Петра Мошенка, Ходка Лоєвича, до попівської — Юрка Кропишевича, попа Лоя, до дяківської — Степана Мелеховича, Мелентія Кудевича, Семена Понахидича, Івана Кузьмича, до бортників — Пашка Бортника, Юрка Мошнича, Тихна Великопольського, Голка Залеського.
Чим був зумовлений такий детальний поділ? Адже на додачу до всього одним зі свідків Околин Онисим був позначений словом «сусід». Відповісти на це запитання доволі складно, адже нетиповість такого формуляра цілком могла бути ініціативою писаря, якому присутні під час укладання угоди свідки уявлялися саме в такій формі представлення.
Загалом до запровадження коронного права прикладів існування старих урядницьких структур для управління розлогим руським доменом короля багато. Важливою новацією, що прийшла з Королівства Польського, був уряд королівського намісника — старости. Усі старости, що представляли інтереси Казимира III, належали до його найближчого оточення, якому він довірив адміністрування руськими землями.
Читайте також: Бахти Ґірей: один проти двох імперій
Казимир III відомий у нашій історії ще й тим, що в 1356 році надав Львову магдебурзьке право за зразком столичного Кракова. Йому також належить ініціатива з розбудови міста в тих просторових вимірах, що збереглися й до сьогодні: з центральною площею Ринок, міськими мурами, католицьким кафедральним собором та незбереженим Низьким замком, що став символом королівської влади Львова на понад 500 років. Якщо до цього додати, що перший за хронологією документ про надання магдебурзького права у 1339 році місту Сянок походить від Юрія-Болеслава Тройденовича, то П’ясти були першими володарями в нашій історії, які сприяли місцевому самоврядуванню в містах за німецьким зразком.
Перехід до Анжуйської династії
Казимир III до кінця свого довгого правління, що розпочалося в 1333 році, прагнув мати спадкоємця для забезпечення стабільності династії. Жоден із його чотирьох шлюбів не дав йому бажаного нащадка. Може виникнути просте запитання: як це стосується руських земель, що стали його володінням? Відповідь на нього лежить у подальших династичних угодах, що мали б забезпечити стабільність існування королівства, де ціною за ту стабільність був руський домен короля.
Справи, про які йдеться, обговорювалися на двох з’їздах у Вишеграді в 1338 та 1339 роках. У цій історії нам бракує документів. Як так сталося, що ціною майбутнього визнання земель Руського королівства за Казимиром III (і це за живого Юрія II Болеслава) була згода польського короля на успадкування престолу угорською династією? Що стало підставою для таких домовленостей? Відповіді на ці та інші запитання, пов’язані з подіями 1340 року, зводяться здебільшого до констатації наслідків. Але ми не маємо аргументованих джерел. Активна участь Казимира після трагічної смерті останнього володаря Руського королівства була пов’язана, ймовірно, з тим, що польський король, як старший і наймогутніший представник династії П’ястів, міг попіклуватися за спадок померлого родича. Це загалом відповідало планам короля та його оточення. А остаточне утвердження Казимира на руських землях сталося після походу в 1349 році.
Читайте також: Панська ідентичність
У 1350-х настала черга нових домовленостей про успадкування престолів у Польському та Угорському королівствах. Монархи погоджувалися на те, що в разі смерті одного з них без нащадків той, хто буде живим, успадкує королівство померлого. Такий принцип мав свою ціну. Угода 1350 року надала Анжуйській династії правові інструменти на польський престол після Казимира. Одним із аспектів цих домовленостей було те, що Галицька Русь передавалася в пожиттєве володіння Казимирові, адже Людовик відмовлявся від своїх прав на цю територію. Але він залишив собі право на її викуп від нащадків Казимира по чоловічій лінії, якщо ті з’являться в майбутньому. У тих домовленостях можна побачити апеляцію Угорського королівства до своїх давніх прав на Галич. Казимирові вони дали змогу закріпити за ним руські землі. Принаймні ті, які в нього були на цей час.
Ще однією територією, яка стала принаймні залежною від польського короля, було Поділля. Це трапилося після 1352-го, але до 1366-го, про що свідчать певні події. Влітку 1352 року князь Юрій Коріатович був ще на литовському боці протистояння з Королівством Польським. Зокрема, у тексті мирної угоди, яку Ґедиміновичі уклали з Казимиром III на Волині, його зазначено серед прихильників князів Явнути, Кейстута, Любарта та Юрія Наримунтовича. А вже наприкінці тривалого збройного протистояння за руські землі ми бачимо його брата Олександра Коріатовича в оточенні Казимира III. У жовтні 1366 року волинський князь Дмитро Любарт уклав угоду з польським королем Казимиром. Включення Подільського князівства до сфери впливу Королівства Польського в майбутньому призвело до поділу цього краю на кілька частин.
Казимир III так і не дочекався нащадка. Його спроби передати престол своєму онукові провокували порушення домовленостей з Анжуйською династією. Смерть 5 листопада 1370 року започаткувала період панування в Королівстві Польському Анжуйської династії, а руські землі, що перебували під зверхністю Казимира III, переходили під владу нового короля та нового королівства.