Як бачила себе і своє минуле ранньомодерна українська еліта? Який образ цієї доби дістався нам у спадок від народницької, державницької та радянської історіографій? Що потрібно для постання нового бачення історії? Пропонуємо вашій увазі розмову з істориком Віталієм Михайловським.
До вашої уваги скорочений виклад тексту розмови. Повний варіант дивіться на відео.
— В одному з інтерв’ю ви кажете, що український, руський проєкт в Речі Посполитої не реалізувався на повну, можливо, тому що нам бракувало свого Стрийковського, який би простежив тяглу історію [автор «Хроніки польської, литовської, жмудської та всієї Русі» (1582), компілятивної історії Східної Європи. – Авт.]. Яка була роль історії в той час?
— Складне питання, адже історія, як ми її розуміємо тепер, це цілком модерний академічний проєкт першої половини XIX століття, коли професія історика нарешті якось вирізнилася від того антиквара, який збирав, або від того літописця чи автора хронік, який описував певні події. Чому нам бракувало Стрийковського? Ну, передусім через статус мови, якою говорила більшість того населення українського простору, який ми сьогодні розглядаємо в контексті нашого гранд-наративу. Була руська мова, яка не використовувалася ні в діловодстві, в світських текстах, її ніхто ще не вивчав вище умовного шкільного рівня. Нагадаю, судочинство в Польському Королівстві велося латиною аж до кінця існування Речі Посполитої. Далі є інша мова, польська, і руська вже стає мовою №3 у цій ієрархії. Отож відсутність читача, відсутність ринку не дозволила з’явитися українському Стрийковському. Хоча така потреба у руської частини Речі Посполитої була надзвичайно гострою: в Інституті рукопису можна побачити величезний конволют, в якому руською мовою перекладений Стрийковський. Якби знайшовся меценат на кшталт Костянтина Островського, спонсорував би руське видання Стрийковського з певними доповненнями, можливо, щось раніше, ніж середина XVII століття, зажевріло б у руському проєкті в цій частині Європи.
— А магнатські та шляхетські родини, які в той час дошукувалися своїх князівських коренів і намагалися відстояти свої права — чи вони робили принаймні якісь спроби цієї протоісторіографії?
— Ця мода з’являється з появою праць іншого історика і геральдика — Бартоша Папроцького, який почав писати польською мовою гербівники за певною вже ренесансною схемою. Тобто апелювали до давнини, але ще й показували міфологічну версію свого походження від античних часів. Ну і тут, відповідно, люди, які жили на нашій території, вважали себе руськими князями чи вищими серед решти руського простору, і теж хотіли мати щось подібне. Відповідно, треба було шукати інформацію в якихось пом’яниках, розбиратися зі старими документами, показувати, хто ми є, які наші предки. Біда в тому, що бракувало цілісної синтези, щоб вони могли себе швидко прив’язати до київських князів. Це настане через добрих 100 років, коли будуть конструювати вже генеологію Адаму Киселю й намагатися її вивезти від дружинників чи бояр перших київських князів Свенельдовичів. Їм бракувало того часу, який ми дуже погано знаємо, — XIV-XV століть, де були б великі тексти, які б слугували певним місточком і передали б цю інформацію. У нас, на жаль, немає жодного великого наративу після Галицько-Волинського літопису.
— Чи може ця генеалогічна мода бути ще одним аргументом, що ми перебували в спільному дискурсі в межах майбутньої Речі Посполитої?
— І так і ні, мабуть. Якщо ми візьмемо той простір Великого князівства Литовського до Люблінської унії, то радше ми перебували в спільному просторі чогось під назвою Київська метрополія і почасти політично Велике князівство Литовське. Якщо ми візьмемо той простір, який входить до складу Польського Королівства, то тут речі треба дивитися, як позиціонували себе ці землі і як вони намагалися себе представити на загальнодержавному рівні. Вони себе бачили Руссю загалом, а далі вони чітко розуміли, що є ось Руське воєводство, є Подільське воєводство, і є дивне Белзьке воєводство, яке начебто серед Руських земель, але пам’ятає про своє мазовецьке коріння, той проміжок часу кінця XIV століття і до середини 60-х років, коли ця територія перебувала у володінні мазовецьких князів. Нам складно щось спільне знайти, попри те, що суверен над двома територіями, і Польським Королівством, і Великим князівством Литовським, а отже, і більшою частиною українського простору, був один, за рідким винятком кінця XV i перших двох років XVI століття.
— А наскільки цей сюзерен був впливовим, якщо з певного часу його обирала шляхта?
— Без володаря, по-перше, не скличете сейм, не може вчинятися будь-яка справедливість і судочинство, бо формально всі судові установи діють від імені короля. Не може бути заміщення померлих урядників — шляхта може обрати зі свого грона суддю й запропонувати, але рішення, номінація за володарем, і так далі. Карбують монети від імені володаря, мир і війна від імені володаря. На слабкість і силу володаря ми дивимося з перспективи історії, яка любить завжди оцінювати. А сучаснику чи треба було оцінювати? Це так само ми можемо нині ретроспективно пройтися по всіх наших президентах включно із сьогоднішнім і сказати, вони або всі чудові, або всі до заміни, так? І на кожного ми знайдемо як добрі, так і погані слова. Але мине 100, 200 років, і якщо хтось буде описувати постання української модерної держави кінця ХХ — початку XXI століття, можливо, історики будуть казати, що в Україні була сильна президентська влада? Хоча нам, сучасникам, так не здається. Звісно, у XVIII столітті це слабкі королі, у XVII столітті я б не хотів бути на їхньому місці. Але дивлячись із перспективи XVI століття — то взагалі чудово.
— А коли король перестає вважатися фігурою української історії?
— Не дуже скоро. Скажімо, «Історія Русів», яка вийшла з козацького середовища, — ще виразно прокоролівська. Якщо говорити про генезу козацтва, то пам’яті «славетного нашого короля Стефана Баторія» чимало присвячено. Завжди будь-яка історія повинна мати свій початок. І для козаків було цілком зрозумілим, що вони виводять свою історію від Стефана Баторія. Мені здається, що ми тут потрапили в пастку належності частини істориків, уже ХІХ століття, до двох імперій. У російській імперії академічна історія завжди зневажливо ставилася до короля, адже, врешті-решт, імперія перемогла Річ Посполиту й могла собі дозволити цю імперську зверхність. Тим історикам, які жили в Австрійській імперії, згодом Австро-Угорській, теж не пасувало використовувати королівський наратив. Ну, і Грушевському вже не було куди подітися, плюс його ідеологічні переконання не дозволяли вписувати хоч як позитивно короля в той гранд-наратив української історії, який він творив з кінця ХІХ століття до кінця свого життя. Тому тут є об’єктивні причини.
Радянська історіографія, звісно, в руслі російської не могла й мови вести про позитивний образ короля. А якщо ми подивимося на сучасну українську, яка відроджувалася з радянської й відкривала для себе зі спецхранів Грушевського й те, що було заборонене від часів сталінських репресій, вона не дала собі методологічно ради – подивитися на це спокійно й без емоцій. Йдеться ж не про прославляння монархізму, що ми маємо всі полюбити короля. Ні, йдеться про те, що без короля ми ніяк не зрозуміємо нашу історію, від XIV до кінця XVIII століття.
— Отож йдеться не лише про королів, а й про політичну культуру спілкування з володарем, яка на цих землях сформувалась і до якої долучилась руська еліта, перебуваючи в складі Речі Посполитої, в межах однієї держави. І далі це вже сформувало і козацькі уявлення про владу, чи не так?
— Так, якщо ми зробимо таке грубе порівняння: короля обирають — гетьмана обирають, є процедура сейму — є процедура ради, є присяга перед політичним народом-шляхтою — є процедура присяги перед товариством, свої обов’язки… Короля можна якось посунути, але прецендентів детронізації ми не знаємо, окрім відмови від престолу спочатку Яна Казимира, після смерті дружини Людвіки Марії і, радше, вимушений крок Станіслава Августа Панятовського, коли Річ Посполита була розділена, і cейм проголосував за фактично ліквідацію держави. P козаками гірше, але тут використовується те право спротиву й незгоди, яке теж було притаманно шляхецькому стану, — виказати володарю свою незгоду, зав’язати конфедерацію, виступити навіть збройно проти короля.
Яскравий приклад — це початок XVII століття і тривалий конфлікт, відомий в історіографії як Сандомирська конфедерація, де дійшло до збройного протистояння прихильників короля і його опонентів. І треба було тривалого часу на замирення. У козацькому середовищі те саме, коли після смерті Богдана настає той період, який ми традиційно називаємо руїною. Що відбувається всі 60 років, коли козацтво ділиться на право— і лівобережне, коли намагаються знайти спільні точки дотику, чого варта тільки історія зі стратою Брюховецького. Тобто цілком порівняльні речі, за формою бачимо цю генезу самоорганізації і спроб виділити когось зі свого середовища. Ну і вже хрестоматійний приклад «Конституції» Пилипа Орлика — чим це не Pacta conventa [публічно-правова угода між шляхтою й новообраним королем Речі Посполитої. – Авт.]. Це зобов’язання володаря щось зробити після свого обрання для своєї держави й народу.
Навіщо щось вигадувати, якщо вони виросли в цій політичній культурі. Вони навчалися в колегіумах — єзуїтських чи Києво-Могилянському, які працювали за однаковою схемою, вони читали античні тексти, робили риторичні вправи, змагаючись у майстерності. Всі вони вчили філософію, якщо далі не йшли в богослов’я, бачили спільні патерни — від античної Греції і Риму до сучасності. Плюс у всіх були родичі, знайомі, які брали безпосередню участь у політичному житті. Якщо ви бодай хоч трошечки забезпечений майном шляхтич, ви не можете в Речі Посполиті уникнути участі у політичному житті. Ну, і обмін інформацією. Після Андрусова контакти все одно нікуди не ділися. І ви в рукописах козацької старшини побачити, наскільки вони обмінювалися й шукали цю інформацію про життя не тільки в тому колишньому спільному до середини XVII століття просторі. Вони збирали інформацію фактично зі всієї Європи.