Це справді диво, але за якихось 100 км від Львова, де панує ледь не весняна погода, я потрапляю у справжню зиму. Отож минаємо Трускавець із його претензією на респектабельність, Борислав із його розбитими вулицями і гірським
серпантином піднімаємося на карпатський перевал, за яким розташувався ще один відомий курорт – Східниця. Дорога вкрита снігом, тому їхати доводиться дуже повільно. Машин у цих краях небагато, за весь час зустріли хіба що хлібовоз і маршрутку, мобільний зв’язок періодично зникає. Врешті дістаємося до села, що міститься фактично на стику трьох районів: Дрогобицького, Сколівського та Турківського. Але найцікавішою є його назва – Майдан. Утім, попри революційне найменування, тут спокійно та малолюдно. У центрі дерев’яна церква із цвинтарем, недіючий костел, у якому ще кілька років тому був… Будинок відпочинку. Пожильців, звісно, давно вже в ньому немає, однак і віруючим храм також не повернули – після війни римо-католиків тут не залишилося. Майдан не має власної сільради, натомість поруч із костелом ще одна дуже важлива будівля – місцеве лісництво. На його подвір’ї надибую свідчення колишньої слави Майдану – стару доменну піч. Виявляється, ще в XIX столітті тут процвітав цвяховий промисел: із місцевої сировини тут виплавляли до 9 т заліза, з якого робили цвяхи, а також бляху та металеві знаряддя. І хоча виробництво давно занепало, майже 10-метрова піч таки непогано збереглася.
Трохи згодом у місцевому лісі знаходжу ще одне підтвердження того, що в минулому це було велике село – фруктові дерева на місці знищених у 1940-х роках обійсть. Їх господарів у межах обміну населення вивезли до Польщі, тоді ж і занепав тутешній костел.
Мігранти з Європи
Але найбільше мене, власне, цікавить ліс, точніше його наймогутніші мешканці. Адже Майданське лісництво, яке входить до складу Національного природного парку «Сколівські Бескиди», є одним із небагатьох місць в Україні, де живуть зубри. Загалом їхнє стадо налічує 17 голів, причому 11 із них – «мігранти» з Європи, решта народились у Карпатах. Кілька років тому львівські екологи та лісівники в межах спільного з європейцями проекту з відродження популяції зубрів завезли сюди перших тварин. Їх спеціально відбирали у розплідниках Австрії та Німеччини, усі вони мають не лише кличку, а й докладну родословну, яка охоплює кілька поколінь предків. І хоча розплідники за кожну особину беруть €500, «Сколівським Бескидам» вони дісталися безплатно. До речі, в Україні власних розплідників немає, а лісництва якщо й продають зубрів, то без жодної родословної та інформації і просять за них €2,5 тис.
Територію Майданського лісництва обрали тому, що за всіма показниками – клімат, рельєф, кормова база – найкраще підходить для цих велетнів. Для їх акліматизації зробили чималенький вольєр площею 3,2 га – тут є все, щоб тварина призвичаїлася до життя на новому місці. Втім, у вольєрі зубри живуть лише перший місяць-півтора, після чого їх випускають на волю й вони поступово освоюють навколишні гори. Місцевий лісничий Михайло Феденець каже, що зустріти тварин у лісі випадає нечасто – вони дуже добре маскуються, не виказуючи людям свого місця перебування. Єдиний шанс побачити зубрів – підгодівельний майданчик, куди вони час від часу навідуються. Проте дістатися до нього можна хіба що на «Ниві». Лісова дорога вкрита глибоким снігом, машина натужно реве, але, попри все, впевнено рухається вперед. У багажнику припасені «гостинці» – по мішку капусти та буряків. Дорогою лісничий кілька разів сигналить – якщо зубри недалеко, то, почувши цей звук, прийдуть на майданчик. Трапляються копиці сіна, заготовлені для підгодівлі тварин узимку – кормів має вистачити аж до першої трави навесні. Утім, 20-сантиметровий сніг, як зараз, для зубрів не проблема – вони легко вишукують під ним гілки ожини. І лише коли його випаде по самий живіт, підгодівельний майданчик стане для них справжнім порятунком, звідки ці велетні вже нікуди не підуть.
У фауні Карпат зубри є вершиною піраміди: окрім погоди та браконьєрів, у них немає ворогів. Навіть на підгодівельний майданчик вони не допускають конкурентів, відтісняючи їх від сіна, а також ласощів: капусти та буряків. Це стадні тварини, причому вожаком у них є самка. У разі небезпеки негайно займають кругову оборону, ховаючи всередину кола дитинчат. Пан Михайло розповідає, що навіть єгері, які постійно підгодовують зубрів, дуже обережні з ними й не підходять близько: «Був у нас випадок, коли зубриця Тіра розлютилась і робітники мусили від неї ховатися – хто на автомобіль виліз, хто під автомобіль…»
Наші зусилля та хитрощі виявилися марними: у зубрів були свої плани, і бігти на підгодівельний майданчик позувати перед об’єктивом вони не стали. «Це вже як пощастить. Буває, що тільки заїдемо в ліс, а вони поруч пасуться, іноді ж три дні треба за ними ходити», – заспокоює пан Михайло.
Вороги – погода та людина
Зубр – червонокнижна тварина, однак достеменно ніхто не знає, скільки їх в Україні – оцінки коливаються в межах 300 голів. Окрім Майданського лісництва вони живуть на Закарпатті, Вінниччині, Волині, у Чернігівській області. Природні умови Майдана дають змогу з часом збільшити поголів’я до 30–40. Якщо вдасться, стадо розділиться на два. Топоніміка Прикарпаття – села Зубра, Зубриця, річка Зубра (притока Дністра) – свідчить про те, що ці тварини тут були звичними, аж поки у XVII столітті їх не винищили люди. Отож у 1960-х роках у Майданському лісництві зробили першу спробу відродити популяцію зубра. На жаль, фінал виявився трагічним – браконьєри зробили свою невдячну справу, а довершили все погодні умови: взимку, коли зі стада лишилося кілька тварин, самиця-вожак повела їх на верховину, де всі вони загинули від голоду. Екологи і досі не можуть зрозуміти причини такої дивної поведінки, адже зазвичай узимку зубри спускаються в долину, де значно легше знайти корм. Ще кілька років тому чималий резонанс викликав інцидент на кордоні України та Польщі, коли наші сусіди виявили підстреленого зубра. Полювання, зважаючи на сліди, велося на українському боці.
Та повернімося до майданських зубрів, адже маємо фактично другу спробу відродити їхню популяцію. За словами лісівників, тварини поступово освоюють довколишні ліси, мігруючи орієнтовно в радіусі 10 км і поступово розширюючи свою територію. На щастя, погодні умови поки що не завдають особливого клопоту. Селяни також не скаржаться на зубрів, але це лише поки вони не понищать їхні городи. Річ у тім, що в нашій країні законодавчо не врегульовано питання виплати державних компенсацій за шкоду, заподіяну дикими тваринами. Однак найбільше екологів непокоїть те, що, освоївшись у довколишніх лісах, зубри перейдуть через хребет у Сколівський район – саме там містяться «браконьєрські» села Багнувате й Хащоване. У багатьох гірських селах офіційне безробіття сягає 90%, тож часто місцеві мешканці не мають іншого виходу, окрім як брати рушницю та йти до лісу. Про те, що полюють на червонокнижних тварин, зокрема зубра, вони якось не думають. На жаль, запобігти цьому ані лісівники, ані екологи не можуть, адже, на відміну від селян, зубри не знають, що їм не варто виходити за межі національного парку.