Якось Кіру Муратову запитали: «Чому ви так не любите людей?». Вона не здивувалася: звикла до питань невігласів, які думають, що показувати людей смішними означає не любити їх. «Я не кішка й не Господь Бог, аби любити людей взагалі. Щоби так їх любити, треба бути або зверху, або знизу, а я поруч », — просто відповіла Кіра Георгіївна. Так-так, вона й справді завжди була немов поруч. Близько-близько до всіх, до кожного. Спостерігала уважно й трохи короткозоро, потім оповідала у своїх фільмах.
Розповідала нібито дуже легко, а її стрічки йшли до нас важко. Як усе живе, незвичне, незрозуміле, її картини не пускали, гальмували, клали на полицю. Два роки не випускали її «Короткі зустрічі» про жінку, яка відповідає за воду в усьому місті, але в якої у самої ніколи немає води, від неї постійно їде коханець, і взагалі вона немов ніяк не може впіймати життя. Мучили «Довгі проводи», а «Астенічний синдром» то й геть поклали на полицю, адже там мат і агресія, уявляєте?! Знаєте, що робила Муратова, аби чиновники їх прийняли? Нічого. Зовсім нічого.
Займалася своїми справами, чекала, коли вітер зміниться й стрічку дозволять. Знімальна група тихо її ненавиділа, а вона просто чекала. Або не чекала, лише жила далі. Нікому нічого не доводила, не билася, не оббивала пороги. На прохання щось змінити у фільмі просто не звертала уваги. Ніби й не було цих прохань. Так велетні реагують на ліліпутів. Це вищий ступінь свободи, коли ти навіть не вважаєш за потрібне вступати з дурнями в суперечку. Муратова просто знала, що зняла добре. Вона абсолютно довіряла собі як художникові й любила всі свої картини. «Я їх усі люблю, вони для мене як діти, і я не ділю їх на вдалі й невдалі», — зізнавалася Кіра Георгіївна.
Вона взагалі знала щось таке, чого не знали інші, навіть великі й геніальні. Великих і геніальних природа час від часу нам народжує, але Муратову вона народила раз і назавжди. Єдину таку неповторну й недосяжну. Після неприємностей із «Короткими зустрічами» та «Довгими проводами» вона, усвідомивши до кінця, що живе в паноптикумі, узяла на себе місію стати всім нам гідом у ньому. І зняла «Астенічний синдром» — діагноз країні на всі часи, твір, порівнянний із «Мертвими душами» за точністю діагнозу й жорсткістю розмови. І там справді наприкінці був мат, — добірний, густий, він зсипався каменепадом, але був одним із персонажів, — що, як резонер у Фонвізіна, підсумовував усе сказане.
Скромна інтелігентна Кіра Георгіївна завершила свій фільм про Країну Рад тим єдиним природним способом, який завжди в усіх на вустах, який тільки й годиться для опису нашої дійсності та на який ніхто не наважувався.
У геніальному «Астенічному синдромі» є кадр: собака дивиться в камеру. Її погляд тужливий і безнадійний. Вона знає, що її чекає, це собака з притулку. Муратова потім розповідала, що вперше побувала в собачому притулку й очі тамтешніх собак буквально перевернули її. Вона зізнавалася, що нічого жахливішого у своєму житті не бачила, і пообіцяла тоді обов’язково в кожну свою стрічку вставляти кадр з очима тварини. І дотримала слова: із кожного її фільму на нас обов’язково подивиться звірок, подивиться тужливим поглядом, який усе розуміє.
Як дивилася на світ Муратова.На початку 1980-х вона екранізувала повість Володимира Короленка «У поганому товаристві». Фільм був так знівечений цензурою, що Кіра Георгіївна зняла своє ім’я з титрів. Режисером стрічки значився Іван Сидоров. А фільм називався «Серед сірого каміння». Вона так і височіла все життя серед сірого каміння скелею, Еверестом, живою вершиною. За це її обожнювали розумні й ненавиділи дурні. А вона споглядала зі свого Евересту немов байдуже, даючи дурням виговоритися та знаючи, що безглузді слова відлітають від неї, не зачепивши.
Читайте також: Кшиштоф Зануссі: «Щоб перемогти диктатуру, Росія повинна засудити минуле»
Вона була королевою. Десять років тому Муратову запросили на конкурс одного російського фестивалю зі стрічкою «Два в одному». Наприкінці дійства вона зайшла до залу, де Гільдія кінокритиків зібралася обговорити конкурсні фільми та її картину зокрема. Остання їм не сподобалася, а вихованню, що дає змогу висловлюватися чемно, без таких слів, як «фігня», «дурниця», «лайно» тощо, середньостатистичний російський критик поки що не навчений. Журналісти змагалися по черзі, дотепно припечатуючи Кіру Георгіївну та навіть пишаючись своєю сміливістю, мовляв, дивіться, і я в присутності авторки не соромлюся.
Читайте також: І знову два в одному
Муратова сиділа в куточку з прямою спиною, як королева, і слухала потік нісенітниць на свою адресу. Коли закінчилося засідання, кілька людей підійшло до неї, щоб вибачитися за колег. Муратова з висоти свого маленького росту вислухала вибачення, посміхнулася «спокійно й моторошно» та по-королівськи відхилила вибачення: «Мені було цікаво». І пішла.
У 1991 році вона беззастережно прийняла незалежну Україну, а після 2014-го не раз заявляла, що з Майданом. При цьому в неї, російськомовної режисерки, у якийсь момент виникли деякі технічні труднощі в цьому сенсі, але вона особливо підкреслювала, що ніяких претензій не має. «Так, я сама зіткнулася з труднощами й могла б зараз висловлювати суто особисті претензії до України, але не маю цих претензій. Я об’єктивно дивлюся на речі, на те, що пережили люди в Києві, чому вийшли воювати проти конкретного зла». Ще Муратова казала: «Настав момент, народ вирішив повстати й змінити своє життя, він мав на це право. Я на боці цього народу, мені зрозуміле його прагнення змінити систему».
Вона взагалі вміла приймати життя. Усе, цілком, наповнене людьми. Муратова, як під мікроскопом, бачила всю його недосконалість, але вона вміла зважувати на якихось нею самою придуманих вагах людську підлість і людську ласку, людські гидоти та людські слабкості, потворність і красу. Вона не переконувала нас, що люди в глибині душі хороші, просто бачила те, чого не бачили інші й уміла з тим жити. Можете не вірити, але це і є справжнє християнське смирення у вищому його вияві. Хоча Кіра Георгіївна була переконаною атеїсткою.
Читайте також: Орфей спускається до пекла
Шість років тому Муратова заявила, що «Вічне повернення» — її останній фільм. Це було не кокетство, не погроза. Просто, за власним визнанням, вона сказала все, що хотіла. Більше додати нічого. Ми не повірили й стали чекати наступної стрічки. А вона не обманула — перестала знімати. Ми потайки писали її чоловікові, художникові й сценаристові Євгенові Голубенку: «Ну невже справді Кіра Георгіївна більше нічого не зніме? Може, умовте її?», — добре розуміючи, що це нерозумно й нетактовно. Чудовий бородатий Голубенко, розумник і талант, соратник Муратової протягом 40 років, у відповідь надсилав фотографії своїх котів. Їх у Муратової з Голубенком завжди було багато, вони мали людські імена та прізвища. Зараз, правда, залишилися тільки кішка Таня Іванова і голуб Павло.
6 червня народився Пушкін. 6 червня пішла Муратова. Чуєте в цьому божественний зв’язок — зв’язок геніїв? Мовби один вдихнув, інший видихнув…