«А Крім того, що я читав оригінали цих текстів, переклади його творів з’явилися в мене ще в 1990-х російською, потім на початку 2000-х польською. Довгий час я думав, що українською не матиму ніколи. Так просто міг собі перекладати щось таке:
Кінські широти
Коли спокійне море змовницьки наїжачиться
А його гнітючі й рвучкі течії
Виплоджують крихітних монстрів,
Справжнє судноплавство вмирає.
Миттєва неоковирність
І першу тварину пожбурили за борт,
Ноги нестямно хвицають
У закляклому молодечому чвалові,
І тільки голови спливають
Витримані
Зграбні
Стримані
Одностайні
Безмовно здригаючи ніздрями
Ретельно довершеними
Й щільно стисненими.
У вересні 2011 року, будучи принагідно в Парижі, я прокинувся раненько й поквапився, адже зібрався потрапити на всім відомий «Пер-Лашез», поки небагато відвідувачів. Але брама була ще зачинена. По прибутті попрямував у пошуках символічного пам’ятника рок-зірки, заради якої так рано й приїхав. Гуляючи, хотів роздивитися могили й інших знаменитостей. Відшукавши його не без труднощів, раптом побачив якогось дивного чоловіка, який спочатку звернувся до мене французькою. Коли я відповів загальною фразою по-англійськи, він запропонував показати ще кілька відомих поховань, якщо я маю достатньо часу. Дорогою Ґабріель (а саме так звали мого нового знайомця, котрий із якогось дива вже зранку був тут) зауважив, що він gravedigger і може дуже швидко рухатися просторами цвинтаря навпростець. Запитавши, звідки я, одразу ж поцікавився, чи не хочу відвідати могилу Нестора Махна. Я погодився. У доважок я мав змогу постояти біля надгробків Мольєра, Вайлда, Конта, Шопена й Едіт Піаф. На прощання, показавши мені дорогу на скрути до виходу, Ґабріель просив кланятися українській землі й пішов, перераховуючи в долоні винагороду…
Що такого заразом бентежного і привабливого в тому Моррісоні, я й досі не збагну…
Його мати (донька адвоката, який перейшов на роботу в комуністичні організації) зійшлася зі своїм майбутнім чоловіком і наймолодшим адміралом США, коли японці бомбардували Перл-Гарбор. Тому в подальшому родина військового часто змінювала місце проживання. Ще в дитинстві Джима вразила автокатастрофа індіанців-робітників, до якої він згодом звертався у своїх піснях. Але тоді йому здалося, що душа одного із загиблих знайшла прихисток саме в його тілі. Підлітком він був виключений з осередку скаутів за брутальну лайку. Ні на мить на цьому не зупиняючись, немилосердно знущався з молодшого брата. А на дозвіллі слухав старих блюзменів у брудних пабах і марив поколінням бітників. Читав твори Ніцше, Рембо, Кокто, Мольєра, Селіна, Бодлера, Монтеня, Русо, Г’юма, Сартра і Гайдеґґера, вивчав філософію протесту, психологію натовпу, несвідомий потяг людини до руйнівних і ворожих їй сил, знаходячи книжки про все це навіть у Бібліотеці Конгресу.
Дорослішаючи, Джим убачав у сп’янінні особливий, мало не пророчий стан. Він переходив із бару в бар, задирався з барменами, розмовляв із повіями, ганяв провулками собак. Упиваючись, любив балансувати на поруччі балкона, хитаючись із боку в бік, мов на линві. Часто порівнював себе з Діонісом, який розчиняється в первозданній природі космосу. При цьому вважав, що стан трансу мав належати тільки йому. Будучи типом консервативним, він просто не міг терпіти колективні форми екстазу, відкидав тезу про єднання особистостей, яку сповідували тодішні хіпі, за її формально-релігійний патос. Його так само дратували бундючні охоронці правопорядку, які часто тримали ордер на його арешт, якщо він дозволить собі на сцені щось зайве. Їх він так само випробовував, як і своїх фанатів, котрих провокував до неконтрольованого бунту, називаючи зі сцени рабами, а себе — «еротичним політиком». Але все це ніяк не заважало йому виявляти неприховану сором’язливість у приватному житті. Хоча й тут його вабили крайні, найвищі та найнижчі, точки.
Читайте також: Боб Ділан: встигнути на повільний поїзд
Його фільм на кінематографічному факультеті Каліфорнійського університету відмовилися прийняти як дипломну роботу. Можливо, через те, що він намагався приділяти, часом аж занадто, увагу перформансу, втілюючи концепцію рок-театру. Змішування музики зі структурою поетичної драми було звичним прийомом під час концертних виступів його гурту. Чого тільки варте «перевтілення» в едіпівському монолозі в пісенно-епічній драмі «Кінець». Маска спектаклю давала можливість сховатися і розкритися воднораз. У цьому йому допомагали часом звичні речі, як-от чаклунська борода, а іноді дивні костюми, наприклад куртка зі шкіри ящірки чи з… ембріона поні. Образи ящірок, зміїв, орлів, печерних риб, саламандр, щурів і павуків, які зустрічаються в його улюбленого художника Відродження Босха, допомагали йому пробудити неконтрольовані сили зла з людського несвідомого. Саме тому деякі його пісні народилися з якихось апокаліптичних видінь. Він вважав, що в сучасному світі ці музичні композиції відіграватимуть ту саму роль, що й містерії чи таємні книги в давнину.
Можливо, тому дехто й донині вважає, що він інсценував своє раптове зникнення, аби колись таки повернутися, ніби бог Діоніс, який помирає й знову воскресає… От зараз і повернувся… В українських перекладах…