На кіноафішах «Квадрат» характеризують як трагікомедію, але це сатира на світ найсучаснішого мистецтва, на все, що по-самозваному декларує свою місію, прогресивність і суспільну ангажованість, хоча такі заяви нерідко приховують інтелектуальну порожнечу, ідейне лицемірство, ієрархічну ексклюзивність, фракційну партизанщину тощо.
Така характеристика, напевне, вичерпала б мою потребу в аналізі цієї стрічки, якби не запрошення до участі в дискусії після спеціальної демонстрації в межах програми Фестивалю молодого мистецтва, що відбувається в «Мистецькому Арсеналі» в Києві. Отож і думаю, що можна було б сказати молоді, яка дивитиметься фільм у стінах рідного центру найсучаснішого мистецтва, і чим я хотів би поділитися з іншими учасниками розмови: критиками, кураторами мистецтва, митцями.
Читайте також: Антиманіфест
По-перше, хочу підкреслити, що, незважаючи на певні вади, «Квадрат» Естлунда обов’язковий для перегляду. Це фільм, про який ми довго говоритимемо, і не тільки тому, що він є чудовою сатирою на світ сучасного мистецтва, а й тому, що режисер, як археолог, розкрив нам, на чому ґрунтується сучасна європейська ліберальна культура, показав, що дрімає під поверхнею.
Хтось написав, що це фільм не про нас, а про розчарованих і пригнічених скандинавів, які мучаться у своїй новій мультикультурній дійсності, безпорадні перед лицем суспільних змін, неміцних або таких, що зникають, людських стосунків, позерства «високої культури», снобізму начебто рафінованої аудиторії тієї культури, безпорадності в зіткненні з чужими (іммігрантами), політичної коректності, яка замість того, щоб вирішувати проблеми, ускладнює життя. Тож у якій ми ситуації?
Чуття «білої ліберальної» провини ― відносно новий феномен у донедавна білій Швеції. Хвилі іммігрантів, які змінили обличчя цієї країни, змінили й динаміку того, що ми знаємо як буття Громадянином із великої літери, прокладаючи шлях у традиційно егалітарній Швеції до виникнення виразної нерівності, недовіри й страху, доти відомих в інших західних суспільствах.
Естлунд розкопує приховані під поверхнею проблеми й зображує їх із позиції добре освіченого, витонченого та інстинктивно ліберального куратора Музею сучасного мистецтва Крістіана. Він високий, гарний, зовні схожий на актора Пірса Броснана, відомого за роллю Джеймса Бонда. Попри очевидну кризу середнього віку, Крістіан відкритий і толерантний. Готовий бути в самому серці найсучасніших і найрадикальніших мистецьких проектів, бо, зрештою, все й так є лише черговим проектом. Найсучасніший проект, яким опікується наш герой, — «Квадрат». Це ідея аргентинської мисткині, що запропонувала визначити в музеї поверхню «Квадрата» як зони суспільного притулку, де мали б панувати високі гуманістичні цінності, рівність для всіх і щодо всіх, інакше кажучи, загальний мир і любов до ближнього.
Як елемент чорного гумору музейної дійсності, у яку занурений герой, з’являється питання про суть справи, а отже, про гроші. Дарувальники та спонсори необхідні, щоб музеї могли реалізовувати й фінансувати дорогі проекти, які згодом забезпечували б ще більше багатство на відкритому ринку мистецтва. Незалежно від того, яке послання повинна була породити навіть найвигадливіша мистецька інсталяція, вона, зрештою, і так не має нічого спільного з нашим реальним життям. Проте на допомогу завжди готовий прийти радикальний, ба навіть брутальний піар.
Чиатйте також: Lingua franca
До цієї вкрай стилізованої та рафінованої тематичної лінії додається ще одна, яка пов’язана з приватним життям Крістіана, а саме з його випадковим любовним зв’язком з американською журналісткою, з крадіжкою мобільного телефона та гаманця, і яка забезпечує єдність оповіді.
Фільм нерідко викликає відчуття занепокоєності, тому інколи його важко дивитися, і водночас він приковує до екрана. У процесі перегляду я перебував під враженням не так розвитку дії, як слушності діагнозу, який Рубен Естлунд ставить сучасному стану «високої культури». Сила стрічки полягає у відвертій постановці запитань про межі політичної коректності, свободи слова та мистецької свободи. Режисер ненастанно випихає нас із зони комфорту, відчиняє чергові двері з важкими темами ― оце й усе. А на відповідь чекаємо й далі. Речі діяли, діють і діятимуть, байдуже, подобається нам чи ні, а ми повинні ненастанно знаходити себе в них. Не отримуємо відповіді й на запитання про місце атавізмів у гіперкоректній, пізньоліберальній дійсності, що має проблему з усяким біологізмом, бо запрагнула все обернути в дискурс. Режисер, проте, визнає, що суспільні норми та умовності необхідні, щоб тримати нас у покорі, бо природний стан небажаний для нас.
«Квадрат» Естлунда обов’язковий для перегляду, бо, хай там як ми хотіли б відкрутитися, попри все, це фільм про нас. Може, після його перегляду більше людей наважиться зізнатися, що король голий і ми разом із ним.