Якщо скласти список країн, некомфортних для комуністів, то Україна має всі шанси його очолити. Мова не лише про лівих радикалів, які прагнуть знищення капіталістичного ладу, а й про тих, у кого імена Карла Маркса, Владіміра Лєніна або Ернесто Че Гевари асоціюються з мріями про більш справедливе суспільство. Вивчати Карла Маркса в Україні, звісно, не заборонено, проте за поширення й публічне використання комуністичної символіки можна отримати серйозне покарання — аж до тюремного ув’язнення.
В очах західної аудиторії це може виглядати як тріумф правих радикалів, які ведуть свій хрестовий похід проти ідеологічних суперників. Чи, може, у Києві отаборилися догматичні ліберали, які хочуть усунути питання соціальної справедливості з порядку денного в інтересах великих корпорацій? Обидві версії ніби очевидні, проте надзвичайно далекі від реальності. Для того щоб зрозуміти істинну природу українського антикомунізму, треба спуститись із висоти теорій і подивитися на історію нашої країни.
Не можна сказати, що українці завжди були налаштовані проти ідей лівого спектра. Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов і ще багато видатних діячів українського національного руху другої половини ХІХ — початку ХХ століття щонайменше цікавилися соціалізмом і комунізмом. У цих ідеологіях вони бачили шлях визволення українського народу від національних і соціальних утисків. Але цьому поколінню ідеалістів пощастило померти раніше, ніж влада перейшла до рук більшовиків, які спробували втілити на практиці ідеї Маркса під проводом Лєніна.
Наступне покоління українців, що залишалося в полоні аналогічних сподівань, пережило жорстоке розчарування. Наприклад, видатний поет Микола Хвильовий, як націонал-комуніст, палко вітав революцію, але, побачивши її плоди, 1933 року застрелився. І йому в певному сенсі пощастило, бо невдовзі більшовицька репресивна машина знищила цілу плеяду українських митців, яких сьогодні пам’ятають під колективною назвою «Розстріляне відродження».
Читайте також: Казочка про доброго Лєніна
Тут можна було б вступити в довгу полеміку про те, чи були послідовники Лєніна «справжніми комуністами» й чи справедливо разом з радянським тоталітаризмом засуджувати того ж таки Маркса, який помер за кілька десятиліть до більшовицького перевороту в Росії. Така дискусія могла б бути захопливою, проте безплідною. Замість того щоб вправлятись у схоластичному фехтуванні, я трохи розповім про історію своєї родини.
Напередодні революції 1917 року мій прапрадід Пилип жив у маленькому селі Романівка на сході України. Він заробляв на життя чесною працею: у нього був вітряний млин, а його сини з ранку до ночі працювали в полі. У 1920-х, коли в Україні вже укріпилася більшовицька влада, у нього конфіскували і млин, і навіть хату, у якій жила вся родина. Хоча найманих робітників у нього не було, з погляду радянської ідеології він був «куркулем», тобто класово ворожим елементом. Єдина причина, чому його не виселили в Сибір, полягала в тому, що в новоствореному колгоспі не виявилося нікого, хто міг упоратись із млином. Тому йому дозволили викопати собі землянку й жити в рідному селі, працюючи на вітряку, який більше йому не належав.
Його сина Івана — мого прадіда — 1916 року мобілізували до російської армії на Першу світову війну, а потім — до Червоної армії. Він повернувся в рідне село у 1920-х, одружився й вирішив завести власне фермерське господарство. Але це тривало недовго. Коли радянська влада взяла курс на колективізацію, молоду сім’ю фермерів насильно загнали в новостворений колгосп у Романівці, а все їхнє майно конфіскували. На початку 1930-х почалася кампанія боротьби з «класово чужими елементами». Іванові, як колишньому господарю-«одноосібнику», загрожувало вислання за межі України, тому йому довелося тікати — спочатку на Кубань, а потім — на шахти Донбасу. Це врятувало його дружину Афанасію — мою прабабусю — і їхніх дітей від заслання. А от сестрам Афанасії, які жили в сусідньому селі Пластунівка, пощастило менше: їх усіх вислали з родинами до Сибіру, де вони й загинули.
Читайте також: Історія як зброя
Тим, хто залишився, довелося пережити страшне випробування — Голодомор 1932–1933 років, унаслідок якого загинули понад три мільйони українців. Причини цієї трагедії загальновідомі: радянська влада навмисно завищувала плани хлібозаготівель, прирікаючи українське селянство на голод. У селян забирали всі запаси, і людям доводилося ловити мишей, їсти кору дерев, траву, коріння. Документально зафіксовані навіть випадки канібалізму… Утекти із сіл у міста, де не голодували, було неможливо: на дорогах стояли озброєні патрулі й нікого не випускали. Тому моя прабабуся Афанасія взимку 1933 року наважилася на відчайдушний крок. Ходили чутки, що в поблизьких селах, розташованих на території Росії, також не було голоду, і вона вирішила за будь-яку ціну дістатися туди, щоб роздобути їжі. На щастя, кордон між УРСР і РСФСР був поруч — якихось 20–25 кілометрів. Але подолати цю відстань було непросто: іти доводилося, ховаючись далі від доріг, через степ, по пояс у снігу і в лютий мороз. На щастя, Афанасії все вдалося: вона не замерзла, її не помітили патрулі й додому вона принесла мішок борошна, який дав змогу їй і її дітям дожити до весни… Так пощастило не всім: під час голоду 1932–1933 років із 500 мешканців села Романівка вмерло 155 осіб, тобто майже третина. А в сусідньому селі Пластунівка від голоду вимерла половина мешканців.
Але на цьому випробування українських селян не закінчилися — попереду в них були десятиліття принизливого колгоспного рабства. Формально працівники колгоспів були вільними радянськими громадянами, але паспорти їм почали видавати лише з 1974 року — на 13 років пізніше, ніж Юрій Гагарін полетів у космос. А до того колгоспники не мали права на вільне пересування, вибір місця проживання, вибір професії — на все був потрібний дозвіл адміністрації колгоспу, до якого їх прикріпили. Мій дід Микола — син Івана й Афанасії — після закінчення школи також пішов працювати в колгосп у селі Романівка. Для того щоб перебратися в сусіднє село Білолуцьк і влаштуватися водієм в одну з радянських установ, йому довелося підробити дозвільні документи — за це йому загрожувало кримінальне покарання.
Миколі все вдалося: його не викрили, він отримав середню інженерну освіту й навіть зробив невелику кар’єру. У середині 1960-х у нього вже була родина, двоє дітей, своя хата. Але яким насправді був рівень їхнього життя? Відповідно до офіційних радянських стандартів 1965 року, прожитковий мінімум становив 40 карбованців на місяць на особу. Микола працював водієм, його дружина Ганна (моя бабуся) — медсестрою в лікарні. Якщо скласти зарплату водія та медсестри, то на кожного члена родини (з урахуванням дітей) припадало 42 карбованці — мало, але для достатньо для виживання. Проте батьки Миколи — Іван і Афанасія — уже вийшли на пенсію, яка складала 14 і 7 карбованців відповідно. Фактично радянська система прирікала старих колгоспників на злиденне існування далеко за межею бідності. Звичайно, син не міг покинути старих батьків і забрав їх жити до себе в Білолуцьк. Після цього на кожного із шести членів домогосподарства припадало трохи більш як 31 карбованець на місяць — менше, ніж мінімум, потрібний для виживання.
Читайте також: Російські геноциди. Розширена абетка колоніалізму
Сьогодні скаржитися на бідність не прийнято, адже є чимало способів покращити своє матеріальне становище. Наприклад, можна влаштуватися на другу роботу, змінити місце роботи й навіть фах, поїхати на заробітки в іншу країну тощо. Але для радянських колгоспників усе це було недоступне. Економіка СРСР черпала додаткові ресурси не так від інновацій, як від експлуатації власних громадян — насамперед селян. Вони працювали багато й важко, але навіть ті, кому вдавалося вирватись із колгоспу, не могли досягти справжнього добробуту. На початок ХХ століття селяни складали близько 80 % населення України, а на кінець 1950-х — близько 55 %. Це відповідь на запитання, за які гроші Радянський Союз запускав ракети в космос, нарощував свій ядерний арсенал і спонсорував лояльні режими по всьому світу.
Але й у містах радянські мешканці не процвітали. Сталінські масові репресії почалися із сумнозвісної «Шахтинської справи» — розправи над інженерами вугільно-промислової галузі Донбасу. У межах Великого терору таких показових репресивних кампаній, спрямованих проти різних професійних груп, було багато. А ще були репресії проти духовенства, митців, постійні арешти дисидентів — у радянському суспільстві не було жодної соціальної чи професійної групи, яка б не постраждала від тоталітарної машини насильства й страху. Так, у 1950-х ця машина збавила оберти, але наступне покоління українців усе одно жило в задушливій реальності тоталітаризму, аж поки СРСР не розпався. Мій батько — син Миколи й Ганни, онук Івана й Афанасії — став першим у родині, кому вдалося здобути вищу освіту. Наприкінці 1970-х він працював учителем у сільських школах, але врешті був змушений змінити фах і стати простим будівельником у Луганську. Чому? Та тому що він утомився щодня брехати дітям про велич КПРС, про мудрість її вождів і про всесильне вчення марксизму-лєнінізму.
Ось за це все українці й ненавидять комунізм. Нам не цікаво дискутувати про те, якими утопічними були ідеї Маркса та його послідовників. Так само нам не цікаво міркувати про те, хто ж зрадив ідеали марксизму — Лєнін, Сталін чи, може, Хрущов. Для нас комунізм і все, що з ним пов’язане, — це розпізнавальні знаки тоталітарного режиму, який убивав, катував, принижував й експлуатував наших батьків, дідусів і прадідусів. Можливо, історія комунізму в Західній Європі — це історія ідеалізму, радикалізму й боротьби проти несправедливості. Але історія комунізму в Україні — це історія брехливої пропаганди, масового терору й жорстокої дискримінації. От і все.