Український виборець частіше голосує серцем, емоціями, настроєм, очима, вухами — чим завгодно, аби не головою. Навіть якщо, перш ніж іти на дільницю, він прочитав програми всіх кандидатів, що доволі сумнівно, то, ставлячи галочку в бюлетені, все одно керуватиметься не цими здобутими знаннями, а радше політичною доцільністю, особистою симпатією, звичкою чи колективною думкою, яка над ним тяжіє в той момент.
Українці загалом важко відмовляються від власних звичок, навіть якщо вони шкідливі. Мабуть, тому виборець голосує так, як голосує, щоразу стаючи на нові граблі. Він мало вчиться на власних помилках, логічні аргументи, підкріплені фактами, на нього не діють, а симпатії до тих чи інших політичних проектів формуються доволі ірраціонально. Виборці комуністів, здебільшого люди знедолені, «ображені», десятиліттями голосували за політиків, які лише прикривалися цією ідеологією, а на ділі були типовими буржуа, стовідсотковим втіленням тих, із ким начебто боролися. Очевидно, що поміж фанатів КПУ не бракувало старих партійних функціонерів чи їхніх нащадків, але переважна частина електорату все ж таки прості смертні, для яких провідну роль відігравали звичка й принцип підтримувати своїх. Не бачити, наскільки далекими є їхні лідери від самої ідеї, вся ця братія не могла, але то не мало для неї жодного значення.
Читайте також: Столиця в комі. Кому належить влада у Києві
З прокремлівським виборцем та сама історія. Для нього підтримка регіоналів, які маніпулювали цілим оберемком обіцянок, — від збереження стабільності до захисту ветеранів, — зводилася насправді до одного. У їхніх очах це були насамперед носії «русского мира», гарантія непорушності зв’язків зі столицею їхнього світу Москвою, до якої линули їхні зачумлені погляди. І байдуже, що жодних соціальних зобов’язань ці люди не могли виконати, а стабільність зводилася до культивування постсовкового синдрому. Ця так звана еліта займалася переважно розграбуванням країни й культивувала корупцію, її діти здобували освіту на Заході в буржуйських коледжах, у тому самому напрямку виводилися розкрадені гроші й там за них купувалися шикарні маєтки. Але всі ці побічні явища сприймалися як найменше зло порівняно з втратою непорушних зав’язків з імперією. І навіть неприкрита війна між «братніми народами» не внесла корективи в таку позицію. П’ята колона хоч і поріділа (відпали випадкові попутники), однак усе ж таки й далі звіряє час із кремлівськими курантами. Нинішній електорат «Опозиційної платформи — За життя» — це ті самі колишні виборці комуністів та регіоналів, які дивляться на світ виключно крізь призму Росії. І ніякі зміни їх у принципі не цікавлять. 79% — це люди, яким за 50 (тут і далі дані Національного екзит-полу 2019-го), і лише 3% молоді. Більшість мешкає на Сході та Півдні країни, особливо небезпечна концентрація лишається в Донецькій та Луганській областях.
Виборці «Батьківщини» теж, до речі, переважно літні люди. 73% прихильників Юлії Тимошенко та її політичної сили — громадяни, яким за 50. Це здебільшого мешканці провінції в центральних регіонах. Люди низького достатку, які не надто розбираються в політичних програмах і не покладають на свого лідера особливих сподівань. Ця історія дивно корелюється з якісним складом нинішньої фракції «Батьківщини», наповненої грошовими мішками й людьми різних олігархів, але легко пояснюється. Для них передусім важлива вибіркова пам’ять. За неї вони й голосують. Із вдячністю згадують «Юліну тисячу», пам’ятають, як лідерку садили за ґрати. Врешті, Тимошенко просто їм подобається, вони їй вірять, заряджаються її емоційними спічами, які лягають у саме серце. Хоч би які програми (хай навіть суперечливі) пропонує Тимошенко, вона для них символ. Ці фанати за неї голосуватимуть, доки житимуть. Неважливо навіть, хто буде в «Батьківщині»: молоді талановиті чи старі й корумповані. Немає значення, які олігархи стоятимуть поруч і які скандали вибухатимуть довкола.
Зовсім інакше склалися наразі стосунки виборця з командою екс-президента Петра Порошенка. Тут більше прагматики й усвідомлення цінності самого лідера як найкращого, як вони вірять, з-поміж усіх українських президентів, якому вдалося не тільки зупинити ворожу агресію і вміло протистояти Путіну, а й чимало зробити для країни (розбудова армії, томос). У цих стосунках майже немає фанатизму, зате є тверезе розуміння всіх проблем і проколів Порошенка, які, втім, перекриваються усвідомленням загалом правильності курсу, що гарантував країні певну стабільність, поєднану хоч і з повільним, але рухом уперед. Простіше кажучи, за Порошенка і Ко голосували переважно помірковані патріоти, які розуміють цінність держави й знають, як важливо не дати її розхитати. Тому основні їхні вимоги до політсили — не допустити реванш, продовжити, наскільки це можливо, починання або хоча б гуртувати довкола себе всіх розсудливих проукраїнських політиків. Прикметно, що серед виборців «Європейської солідарності» кількість представників усіх вікових груп майже однакова. Здебільшого це люди з вищою освітою, мешканці великих міст, переважно Центральної та Західної України. Якісний склад фракції теж доволі рівномірний. Нові легендарні обличчя непогано вписалися в стару, але добре відчищену команду екс-президентських соратників, у якій майже не залишилось одіозних персонажів.
Читайте також: Право на місто
Цілком відмінний формат взаємин спостерігається між виборцями та новоспеченими політиками з «Голосу». Найбільший відсоток тих, хто голосував за молоду політсилу, — люди віком до 40 років (41%). На тлі згаданих вище трьох класичних політичних проектів і навіть порівняно з монобільшістю «слуг» це наймолодший електорат, який можна сміливо називати поколінням незалежності. Йому потрібні позитивні зміни, поступ і чіткі правила розвитку країни. Утім, на відміну від виборців, які підтримали бренд президента, їхні вимоги набагато чіткіше артикульовані й вони точно не ґрунтуються на досвіді, здобутому після перегляду телесеріалу. Серед них значна частка людей із вищою освітою, суспільно активних і амбітних громадян. Можливо, де в чому вони по-юнацьки максималісти й не мають достатньо досвіду, але на відміну від Зе-фанатів точно в темі й знають, куди рухатися та як. Звісно, частково електорат «Голосу» складається з розчарованого в старих політиках виборця, який на президентських перегонах ще голосував від безвиході за Порошенка, щоб не підтримувати Зе.
У «Голосі» його найперше привабили нові обличчя, які на відміну від «табули раси» «слуг» мають за плечима непоганий бекграунд. Саме такий, щоб, зайшовши у велику політику, спробувати задати в ній нові стандарти. Нині це складно, все радше навпаки. Але є надія, що це не останні вибори й «Голос» має всі шанси стати основою для формування потужної політичної сили нового зразка. Відповідний запит у суспільства є. Тож соратникам Святослава Вакарчука доведеться добряче попрацювати, щоб не тільки втримати прихильників, які дали їм аванс, а й примножити їхню кількість. Зрозуміло, що за таких обставин виконати все обіцяне не вдасться. І виборець це усвідомлює. Але спробувати зіграти достойно, не зіпсувавши репутації й водночас максимально використавши можливості для розвитку та нарощення м’язів, вкрай важливо. Потрапити до парламенту політсилі допоміг електорат із Західної України та столиці. Через схему з позачерговими виборами банально забракло часу на опрацювання решти країни. Але тепер усе навіть простіше. Перебування в Раді, нехай і на гальорці, все ж таки відкриває непогані можливості, які треба лише зуміти використати.
Читайте також: Забудовники на марші
Значний відсоток молоді серед виборців «Слуги народу» (36% до 40 років) також цікавий показник, але він не має вводити в оману. Тут усе складно. Кореляція між електоратом і продуктом його вибору майже лінійна, і в цьому проблема. Покоління офісного планктону й телевізора, яке завжди всім невдоволене, сенс життя якого зводиться до виконання нудних завдань і пиття пива щоп’ятниці, а світогляд крутиться довкола примітивних скетчкомів, обрало собі майже дзеркальний відбиток себе. Умовних кухарок, які вірять, що можуть керувати країною, та аферистів усіх мастей, що не гребують будь-якими підробітками. Звісно, потрапило в пастку й чимало цілком достойних і розумних людей, але вони навряд чи на щось впливають. Уся ця чесна компанія не має майбутнього й розлетиться дуже скоро, щоправда, встигне добряче напакостити. Утім, це також треба пережити. Принаймні щоб суспільство отримало вакцинацію від безвідповідальності й трохи навчилося думати. Адже в головах людей уже кілька десятиліть панує страшний хаос. Звільнившись від більшовицької ідеології, українці так і не знайшли чим заповнити наявний вакуум. Совкові метастази, міцно переплетені з новими споживацькими віяннями, сформували покоління «да какая разніца», зайняте особистісним виживанням. Ані спроби повернутися до традиційних цінностей, ані певні ідеологічні чи релігійні експерименти не дали результату. У країні так і не з’явилося потужних ідеологічних партій, які спромоглися б сформувати якісну політичну культуру й, що головне, запропонувати національну ідею, яка об’єднала б суспільство.
Чи слід вбачати в тому, що нині відбувається, процес зміни політичних еліт? Можливо. Дехто саме так і вважає. Хоча все це шоу більше нагадує високопрофесійну маніпуляцію. Найімовірніше, йдеться лише про прелюдію і найцікавіше попереду. Двері можливостей тільки відчиняються, і рано чи пізно (якщо до цього моменту країна встоїть на ногах) реальне політичне оновлення стане невідворотним. Бажано, щоб і політики, і суспільство також виявилися до цього готовими.