Попередні десятиліття в Україні минали під знаком геополітичного та економічного вибору між ЄС/Заходом та Росією. І попри політичну циклічність, в економічній та суспільній царині усі роки незалежності тривало згортання контактів із колишньою метрополією та їх нарощування із Заходом загалом та ЄС зокрема. Після російської агресії в 2014-му процеси, що тривали ще з 1990-х років, лише пришвидшилися. Однак у підсумку як економіка, так і суспільно-політичні настрої в країні докорінно змінилися. Росія вже давно далеко не основний ринок збуту українських товарів, як і напрямок трудової міграції українських заробітчан. Відверто заявлені проросійські політичні проєкти не мають шансів не те що на перемогу, а навіть на вихід за межі ніші в 20—25% електорату. А їхнім лідерам годі й сподіватися на входження у владну коаліцію з будь-якою іншою політсилою.
Однак якщо колишня альтернатива «ЄС чи Росія» втрачає свою актуальність, як і пов’язана з нею лінія регіонального розламу, то на зміну їй дедалі чіткіше проступають контури нової. В умовах багаторічної відсутності національної економічної політики увиразнюється лінія розламу на умовні Північ та Південь. А економічні тенденції в різних регіонах країни дедалі більше свідчать про формування контурів двох великих груп областей, між якими залишається кілька перехідних (див. «Нова різновекторність»).
З одного боку, це група південних та прилеглих до них окремих регіонів Центральної України, де простежується тренд на деіндустріалізацію та сировинну трансформацію економіки. З кожним роком дедалі більшу роль тут відіграє експорт сільськогосподарської (зерно, насіння олійних) та промислової сировини (насамперед руди). А її поставки нарощуються переважно на ринки азійських (а також північноафриканських) країн через порти Чорного моря. З другого боку, на північному заході країни формується група областей, зорієнтованих переважно (60—90%) на європейський ринок, що мають значно вищу частку в структурі експорту промислової продукції та зазвичай ліпшу динаміку розвитку в обробній, особливо спрямованій на експорт промисловості. Але на відміну від позірно схожого розламу у США перед громадянською війною ХІХ століття, промисловий потенціал української Півночі розвивається переважно завдяки переробці давальницької сировини й виконання найменш прибуткових робіт для компаній, що працюють на європейському ринку.
Читайте також: Економіка локдаунного періоду
Якщо тенденція не змінюватиметься, а тим паче якщо вона увиразнюватиметься, то з часом цей новий розлам може стати не лише ключовим фактором внутрішньополітичної боротьби, а й підґрунтям для відмінної соціально-економічної та геополітичної орієнтації різних частин країни. Тим паче, що й раніше в центральних та особливо південних регіонах соціологічні опитування фіксували значно активнішу підтримку ідеї «неприєднання» (ані до ЄС чи НАТО, ані до російськоцентричних структур). А соцопитування час від часу фіксують, що мешканці центральних і західних регіонів мають оптимістичніші настрої щодо розвитку країни порівняно з жителями Півдня чи Сходу. Адже економічний занепад останніх десятиліть у «старопромислових» регіонах із високою концентрацією важкої індустрії все ще не може бути компенсований новими сферами виробничої діяльності.
Ціна слабкої держави
Дані Держстату про зміни валового регіонального продукту за минуле десятиліття свідчать, що найдинамічніше після попередньої кризи 2008—2009 років розвивалася економіка (2019-го порівняно з 2007-м) Житомирської (+41,1%), Вінницької (+40,8%), Київської (+12,5%) та Черкаської областей (+17,2%), а також територіально віддаленішої від них Тернопільщини (+25,9%). До них підтягувалися з дещо меншим рівнем зростання в межах 6—11% Чернівецька, Хмельницька, Волинська та Львівська. Водночас найбільших утрат зазнали Дніпропетровська (–21%), Полтавська (–20,5%), Запорізька (–18%) та Харківська (–12%) області. Причому йдеться про досі не подолані наслідки саме кризи 2008—2009 року для розташованих там великих промислових підприємств, роль яких в економіці відповідних регіонів була значно більшою, аніж у інших частинах країни. Про це свідчить, зокрема, приклад таких індустріальних потуг, як Запорізька область чи Харківщина, де обсяги промислового виробництва нині вже майже відновилися до рівня 2013-го, але ще дуже далекі від 2007-го.
Осередок зростання в обробній промисловості також змістився на північний захід. І це пов’язано з економічною динамікою в країнах-партнерах. Адже у суміжних державах Євросоюзу темпи приросту економіки впродовж останнього десятиліття були значно вищими, аніж в Україні, і торгівля з ними стимулювала зростання виробництва та експорту. Наприклад, продукція обробної промисловості у дев’яти регіонах Північного Заходу в перерахунку на євро зросла з 2016 року у номінальних цінах майже в півтора раза — з €6,1 млрд до €9 млрд у 2020-му. При тому, що в решті країни за цей час вона збільшилася лише на 20% (€34,12 млрд в 2016 році та €41,12 млрд в 2020-му). А у старопромисловому поясі з Дніпропетровської, Запорізької, Полтавської та Харківської областей — лише з €17,1 млрд до €18,1 млрд. І хоча поки що, попри занепад, він і далі вдвічі випереджає за загальним випуском Північний Захід, проте тенденція для нього невтішна.
Старопромисловий пояс дуже важко переживає витіснення української металургії зі світового ринку, яке почалося ще з 2005 року, коли Китай перетворився з чистого імпортера на чистого експортера цієї продукції. Щоб зрозуміти, що відбувається, достатньо згадати, що за даними Worldsteel лише впродовж останніх 20 років виробництво сталі у світі зросло більш ніж удвічі (з 0,85 млрд т у 2000-му до 1,86 млрд т у 2020‑му). При цьому в Китаї воно зросло майже на 925 млн т (із 128,5 до 1053 млн т), в Індії — на 72,7 млн т (із 26,9 до 99,6 млн т), Південній Кореї — на 24 млн т (із 43,1 до 67,1 млн т), Туреччині — на 21,5 млн т (із 14,3 до 35,8 млн т), Ірані — на 23,4 млн т (з 6,6 до 29 млн т), В’єтнамі — на 19,2 млн т (з 0,3 до 19,5 млн т).
Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація
І увесь цей приріст в азійських країнах відбувся за рахунок уведених фактично за ті-таки перші 20 років ХХІ століття сучасних економічно високоефективних потужностей. Водночас у країнах «старої металургії», до яких належить і Україна, де підприємства були побудовані 50—100, а то й більше років тому, триває скорочення або стагнація виробництва. Зокрема в Україні за ті-таки 20 років з 2000 по 2020‑й виплавка сталі навпаки, зменшилася у 1,5 раза — з 31,8 до 20,6 млн т. При цьому ми не маємо серйозних конкурентних переваг у галузі, щоб тривалий час зберігати орієнтовану на 80% на експорт металургію. Причому ані над країнами «нової металургії», де сучасні підприємства мають значно вищу ефективність і працюють передусім на місткий внутрішній ринок, а на світовий збувають незначні (5—20%) залишки продукції. Ані перед багатими країнами «старої металургії», які можуть більше вкладати в модернізацію та захищати свій внутрішній ринок, що на нього переважно й працюють їхні металургійні підприємства.
Шляхом найменшого опору
Формування умовного Півдня як спеціалізованого насамперед на експорті сировини до промислової Азії, яка демонструє стрімке зростання, стало лише способом пристосування частини українських регіонів до економічних стратегій розвитку інших держав. За наявності значних запасів природних ресурсів, що мають попит у світі, і водночас за відсутності державної політики, що заохочувала б розвиток виробництва готової продукції, цей процес став проявом руху за траєкторією меншого опору.
Наприклад, український гірничо-металургійний комплекс у цій логіці впевнено й дедалі більше трансформується в експортера руди, а не металу, не кажучи вже про готову металопродукцію. Лише за підсумками 2020-го на тлі значного зростання експорту залізорудної сировини на 24,7% (а в IV кварталі навіть у 2,1 раза) продаж готового прокату чорних металів із країни знизився на 20,7%, трубної продукції — на 23,6%. Тим паче, що завдяки активному стимулюванню власних економік найбільшими державами обробна промисловість у них відновлюється швидше, ніж інші галузі. А попит на необхідну промислову та продовольчу сировину провокує зростання «ножиць цін» між нею та готовою продукцією у світі. За даними Держстату, у грудні 2020 року експортні ціни на металеві руди перевищували показники грудня попереднього року на 81,5%, а на метали й вироби з них — лише на 31,3%. Своєю чергою, в агросекторі на високі ціни зерна чи олійних та зростання попиту на них у країнах, що стимулюють власне тваринництво, реагують відмовою від розвитку останнього в Україні.
Проте в умовах незахищеності українського ринку від демпінгу готовою промисловою продукцією з азійських країн були відсутні умови і для розвитку альтернативних старим галузям нових виробництв. Наприклад, середня ставка мита на товари, що імпортувалися у 2020 році з країн Східної та Південно-Східної Азії, як свідчать дані Митної служби, становила менш як 3,7%. І це на тлі того, що сукупний дефіцит торгівлі України з самим лише Китаєм за 2009—2020 роки перевищив $42,7 млрд. Реакції держави — нуль. Аналогічна ситуація, хоч і в дещо менших масштабах, склалася і з іншими країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону (Південною Кореєю, Тайванем, В’єтнамом, Філіппінами, Таїландом).
Хоча останнім часом український експорт до країн Азії справді зростає значно стрімкіше, ніж до країн ЄС, це відбувається за рахунок вивезення сировини і зменшення частки готової промислової продукції. Натомість в обмін отримуємо саме останню. У результаті сформувалася класична колоніальна модель торгівлі з ними. Наприклад, український експорт до країн Східної та Південно-Східної Азії 2020-го році складався головно (у порядку зменшення) з зерна ($3,1 млрд, руди ($2,6 млрд), олії ($1,2 млрд), чорних металів ($0,9 млрд) та макухи ($0,5 млрд). Водночас на продукцію машинобудування припадало всього $0,1 млрд, навіть менше було експортовано продукції харчової промисловості ($39 млн) та м’ясопродуктів ($43 млн). І це при тому, що в імпорті абсолютно переважали саме продукція машинобудування ($6,3 млрд), хімічні товари ($1,5 млрд), продукція легкої промисловості ($0,8 млрд та меблі й іграшки ($0,3 млрд). Навіть готових продуктів харчової промисловості до України звідти було імпортовано понад утричі більше ($134 проти $39 млн).
Типовим тут є приклад Дніпропетровщини та Полтавщини. Із $7,59 млрд отриманих від експорту товарів у 2020 році майже 30% припало на Китай ($2,19 млрд). Це більше, ніж становили поставки до всіх країн ЄС, разом узятих ($2,03 млрд). Аналогічна ситуація і на сусідній Полтавщині. Експорт до Китаю за підсумками 2020-го становив $0,76 млрд із $2,32 млрд усього експорту, і ще $0,15 млрд — в інші країни Далекого Сходу. При тому, що сукупний експорт до всіх країн ЄС становив $0,81 млрд. Однак у результаті в обох випадках, попри значні сукупні обсяги, основний експортний товар — залізорудна сировина. На другому місці — залежно від регіону чорні метали або зерно.
Читайте також: Занепад чи поштовх
Зазвичай працює кореляція щодо зовнішньоторгівельної орієнтації певного регіону та товарної структури його вивозу. Так, в експорті підконтрольної Луганщини, попри радикальне зменшення сукупних обсягів після втрати контролю над ОРДіЛО, зараз також понад половина поставок припадає на країни ЄС. А в її структурі переважає різноманітна промислова продукція різного рівня готовності: від паперу (24,2%), одягу (9,9%) та продукції машинобудування (4,9%) до хімічної продукції і пластмас (36,4%). Водночас на сільськогосподарську сировину припадає лише 7% сукупного експорту регіону. Херсонщина, де також переважають поставки до країн ЄС, теж має підвищену порівняно з сусідніми регіонами частку в експорті продукції машинобудування (11,5%) та харчової промисловості (11,5% без олійно-жирової складової та 32,6% із її урахуванням). Водночас на експорт сільськогосподарської сировини припадає лише 33,1%.
На третіх ролях
На перший погляд торгівля з ЄС видається значно сприятливішою для розвитку України та її перспектив. Промислові товари різного рівня переробки в наших поставках становлять понад 55%. А на промислову (руди, каміння, лісоматеріали) й сільськогосподарську (зерно, насіння олійних тощо) сировину припадає лише близько чверті поставок. Причому останніми роками, після набуття чинності зоною вільної торгівлі з ЄС, значне зростання обсягів продажів до Євросоюзу спостерігається і в усіх найважливіших галузях українського машинобудування: виробництво залізничного транспорту, електротехнічних товарів, автотранспорту та промислових машин і механізмів.
Ще вищою частка промислової продукції є в українській торгівлі з групою країн, що свого часу так чи інакше належали до Ради економічної взаємодопомоги. Це країни Балтії, Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина), Румунія, Болгарія та Німеччина, східна частина якої також перебувала в соцтаборі. Нині ця група держав має ще одну спільну рису — вони вирізняються домінуванням у своїй зовнішній торгівлі ФРН. І саме з ними найактивніше розвиваються кооперативні зв’язки підприємств на Північному Заході. Наприклад, експорт продукції машинобудування до них з України хоч і поступався понад удвічі імпорту звідти, однак становив $2,6 млрд. Ще меншим був розрив у торгівлі продукцією металообробки ($333 млн та $446 млн), харчової промисловості ($407 млн та $676 млн). За обсягами експорту продукції легкої чи меблевої промисловості Україна мала навіть значний профіцит. Наприклад, меблів було експортовано на $463 млн, а імпортовано — лише на $86 млн.
Читайте також: Увімкнути інстинкт виживання
І на Північному Заході прояви такої інтеграції найпомітніші. Вони відображаються в структурі зовнішньої торгівлі та динаміці виробництва промислових товарів у тих регіонах, що переважно зорієнтовані на торгівлю з країнами Європейського Союзу. Найбільшим експортером серед регіонів північно-західного поясу є Львівщина ($2,32 млрд за результатами 2020 року). На поставки до країн ЄС припадало 77,8% ($1,82 млрд), що співставно або навіть більше, аніж у низці держав-членів ЄС. При цьому в експорті виразно переважають промислові товари різного рівня готовності: електротехнічна продукція (18,0%), меблі (13,7%), продукція легкої (9,3%), харчової промисловості та м'ясо і яйця (8,1%), олія (7,8%), деревина і вироби з неї (6,9%). У сусідній Тернопільській області, звідки до ЄС також надходить понад 75% експорту, майже половину від усього вивозу становить електротехнічна продукція (46,9%). Значно вища, аніж у середньому по країні, також частка в експорті меблів (7,1%). Натомість частка сировинних товарів доволі незначна: на зерно та насіння олійних припадає 16,8%, всього 0,7% — на корисні копалини. А решту товарного експорту диверсифіковано за рахунок різних промислових товарів (пластмаси, різноманітна хімічна продукція, вироби машинобудування та металообробки, деревообробки, легкої промисловості тощо).
На сході північно-західного регіону ці риси розмиваються. Частка країн ЄС в експорті знижується до 50—60%, у його структурі нижчою є частка продукції машинобудування і вищою — сільського господарства. Зокрема, Хмельницька область у своїй зовнішньоторговельній спеціалізації демонструє певний перехід між північно-західним та південним типом економічної спеціалізації. За цілком зіставних із західними областями обсягів експорту товарів частка країн ЄС у її експорті становить 49,3%. Вага сировинних товарів дещо вища, аніж у західних сусідів, але менша, аніж у регіонах південного типу. Так, на зерно та олійні припадає 49,1% усього експорту. Водночас 15,8% експорту становить продукція харчової промисловості, м’ясо та яйця, 8,2% — припадає на електротехнічні товари, майже по 5% — на продукцію легкої та меблевої промисловостей.
Разом із цим експортована до ЄС продукція в північно-західних регіонах часто переробляється на давальницьких схемах, поширених як у меблевій, легкій промисловостях, так і в машинобудуванні, зокрема виробництві електротехнічних товарів. Про високу роль в експорті таких схем свідчить те, що кошти, отримувані за переробку такої сировини підприємствами регіону, становлять левову частку в структурі експортованих ними послуг. Наприклад, на Волині у 2020 році йшлося про $84,2 млн із усіх $110,6 млн, на Тернопільщині — $62,9 із $82,5 млн усього експорту. За таких схем промисловість регіону позбавлена можливостей отримувати основні прибутки від продажу кінцевої продукції споживачам та розвивати власні бренди. Як і спеціалізація на експорті необробленої сировини на Південному Сході, відповідна ситуація є наслідком і проявом слабкості національної економічної політики.