І я навмисно не взяла пощастило в лапки, бо вважаю це щастям. Ось уявіть самі: неділя, вечір, і ти маєш нагоду провести час на справжнісінькому концерті, тоді як останні чотири роки кожен такий вечір ти проводив удома за звичною програмою при щільно зачинених вікнах. Запрошення на святковий концерт давали безкоштовно. На них навіть було зазначено «Не для продажу» та були маленькі світлини чоловіка, схожого на Девіда Коперфільда й дивної пари, в якій чоловік у червоному банному халаті із захопленням дивився на красуню поруч. Попри те, що я не знаю взагалі групу «Проти правил», а прізвище Марка Тішмана просто десь колись чула, я трохи вагалася: іти чи ні? Концерт починався дуже пізно за місцевим часом — о шостій вечора. Це той період, коли в неділю вже не працює більшість напрямків міського транспорту, а від будинку культури імені Лєніна, аби дістатися до більш жвавого руху транспорту, треба йти пішки декілька зупинок. Тому й вагалася. Узагалі-то я хотіла піти на концерт симфонічного оркестру, який виконував у цей день аншлагову програму «Рок-хіти». Це четвертий такий захід за цей рік, на перші три квитків у касі не було вже за тиждень до початку. Але цього разу давали безкоштовні запрошення, треба було лише встигнути отримати їх. Мені не пощастило: запрошень у п’ятницю вже не було, але касир упізнала мене та, озираючись, дала запрошення на вечірній концерт Тішмана, умовляючи скоріше заховати його, бо охочих потрапити було більше, ніж запрошень. А я ще трохи вагалася: іти чи ні? Розмірковувала: чи порушувати звичний стан комфорту, коли на вечірню темряву я дивлюся тільки з вікна зручної кімнати? Уявіть лише, як можна змінитися за чотири роки! Але я наважилася.
Концерт трохи затримували. Для заходу такого рівня це були дрібниці — якихось двадцять хвилин. У холі будинку культури молоденький «міністр культури» давав місцевому телеканалу інтерв’ю. Я познайомилася з ним чотири роки потому, коли йому було десь 24–25. Він був тоді значно стрункішим. Отже, виходить, час і посада пішли йому на користь у всьому. Зблизька молодому «міністру» ніяк не дати його 29, вигляд має не менше, ніж на 40 років.
Читайте також: Шлях до себе
На диво, вільних місць у залі налічувалося з чверть. А серед глядачів був доволі дивний контингент — самотні чоловіки, які мали вигляд людей, що завітали на концерт по роботі. Поруч мене було кілька психічно хворих у супроводі батьків. Але переважно — і це вражало найбільше — відвідувачі були красиво вдягнені, у дуже святковому вбранні. Я бачила востаннє так урочисто вбраних понад чотири роки тому, наприкінці травня 2014-го в цьому самому приміщенні на виступі симфонічного колективу — це був останній концерт у Луганську до війни. Я з великим здивуванням роздивлялася чоловіків у костюмах, жінок у святкових сукнях і з зачісками, від яких пахло дорогими парфумами. За час після 2014 року я беззаперечно вважала, що немає вже нікого з тих, хто раніше становив глядацьку еліту на таких концертах. Тому почувалася трохи Попелюшкою на балу. Дуже дивні враження.
Спочатку перед нами виступив Денис Мірошниченко — «голова народної ради ЛНР». Говорив упевнено, звично, не лякаючись аудиторії. Привітав нас зі святом, почав казати щось про нашу силу й відвагу. Останнім часом мені дуже неприємно слухати ці штампи. Колись вони викликали посмішку, але зараз інакші відчуття. Усіх у «республіці» називають сміливими та відважними, бо ми пережили те літо та період після нього. Але частина з нас справді пережила його, виживаючи, а інші повернулися через безпечний відрізок часу з тих країв, де було справді безпечно. І ті, хто щось таки пережив, утрачаючи або втративши, не сидітиме в залі у красивих чоботях з оголеною спиною, як ви вважаєте? І ще один штамп від Мірошниченка: «Як і наші дідусі та бабусі, ми змогли відстояти нашу перемогу». Так, у багатьох у залі так і було — бабусі та дідусі справді воювали 70 років тому, але більшість із глядачів не обирала цього шляху, тим паче рівняючись на минуле. Сам пан «голова» влітку 2014-го не сидів в окопах зі зброєю жодного дня, як і молодесенький «міністр» культури, бо вони роздавали в приміщенні колишнього обкому гуманітарку з розкраденого «Метро». Справді, вони не полишали міста. Справді, вони знали про все, що відбувається навколо, бо жили в тому обкомі, в центрі. Там була їжа, вода, дівчата таких самих поглядів, відносна безпека. У них безперечно була робота — приймати тонни гуманітарки, наводити лад у чергах наляканих людей, перевіряти журнали з видачі допомоги… Але хіба так робили їхні дідусі й бабусі, про яких вони зараз постійно говорять нам? Здається, під час Другої світової про таких казали принизливо — «відсидівся». А ті, хто справді щось виборював, спав на голій землі, втрачав здоров’я, кінцівки, — навряд чи колись вийде на сцену в постаті хоча б якогось із «міністрів»…
Читайте також: Наелектризована атмосфера
Ще дивина: на початку концерту був гімн «ЛНР». Його оголосив ведучий, мабуть, щоб ми не забули підвестися. Усі встали, але я нарахувала в залі десятеро тих, хто не підвівся, навіть не зробив спроби це зробити. І ці люди не сиділи позаду, вони були по всьому залу. Це здивувало. Я, принаймні, не пам’ятаю такого ставлення до державного гімну за часів України. Далі на сцену вистрибнули фіналісти шоу «Голос», які спробували зробити усе, щоб нас трохи розігріти. Але їхні жарти були зрозумілими переважно для них самих («Не сидіть як Градський»), а звертання до глядачів були знову через нашу «силу та мужність», ніби нічого іншого про нас сказати не можна. Вони справді дуже старалися, але всі спроби були скоріше невдалими. Після групи «Проти правил» виступив місцевий колектив, який останніми днями — на розрив: співали і в цирку, і на мітингах, і на світах. А далі вийшов Марк Тішман. І ніби він не робив нічого, а зал почав співати разом із ним, і танцювати, і став єдиним цілим. І він жодного разу не сказав нам про нашу надзвичайну силу чи особливу мужність, і в цьому було більше правди, ніж у гучних словах попередньої групи. Здається, іноді краще мовчати, щоб сказати більше.
І ми йшли потемки після концерту щасливими. Це як раніше, коли таких заходів у моєму житті відбувалося безліч, і коли було цілком нормальним станом — бути щасливою.