Проте на уроках військової підготовки нас іще за інерцією навчали азів цивільної оборони: як захиститися від зброї масового знищення. Пострадянська дійсність була зіткана з такої кількості суперечностей, що цьому мало хто надавав значення. Я старанно вимальовував у зошиті зону ураження після ядерного вибуху, що розходиться від епіцентру концентричними колами. Минуло чверть століття, ці знання мені, на щастя, не вдалося перевірити на практиці. Бог дасть, і не доведеться. У пам’яті живуть лише ті кола — зі спільним центром, але різного діаметру. Геометрія чомусь не залишила такого унаочнення.
Читайте також: Генерали характерних військ
Я згадую про концентричні кола, коли думаю про наші втрати на війні. Епіцентр — це загиблі на полі бою, вони дивляться на нас зі стіни Михайлівського Золотоверхого. Це ті «цифри», якими можуть жонглювати ті, кому потрібно порівнювати кількість померлих від пандемії чи жертв ДТП. Є ще зниклі безвісти, невідомі (неопізнані) солдати, поховані у Дніпрі, Запоріжжі та Старобільську. Але це не всі жертви. Від епіцентру відходять кола, що розширюють зону ураження. Моя френдстрічка у фейсбуку на 20–25% складається з ветеранів, волонтерів та їхніх родичів. Серед «смачних флешбеків» та інших герметичних фронтових мемів постійно виринають повідомлення про те, що знову й знову смертельні хвороби наздоганяють тих, кого оминула куля чи уламок ворожого снаряду. Це не пряме влучання, але організму, послабленому воєнними випробуваннями, важко долати «цивільні» хвороби. Іноді взагалі неможливо. І це теж утрати. Важкі й непоправні, просто менш помітні в інформаційному просторі.
Ще далі від епіцентру — рідні й близькі ветеранів. Вони, найімовірніше, й не бачили війни. Але виснажливо та самовіддано чекали. Здебільшого на самоті. У наших містах, де канонаду чути лише від святкових салютів. Де тільки від розмов чи згадок про фронт твій колега по роботі може крутити носом: ну навіщо про сумне, треба ж бути «на позитивчику». І ось ті, на кого чекали, повертаються та дивляться втомленими очима на своїх змарнілих батьків чи дружин. Життя вже не буде таким, як раніше. І не факт, що взагалі буде. Знаю не одну історію тих, хто там на фронті ходив по самісінькому краю, брехав домашнім про спокійне життя на базі та повертався додому в позачергову відпустку… на похорон дружини. Знаю тих, чия юність минула в бліндажах та окопах. Про таких кажуть «усе ще попереду». І вони вижили, і повернулися. Зірвали не одну різьбу, щоб вписатися в механізми того, що зветься адаптацією чи реінтеграцією. І все б нічого. Але помирають їхні ще молоді батьки. Ті, які пишалися своїми героями й героїнями, а іноді й кляли себе за те, що виховали своїх дітей чесними, сміливими та відповідальними, схильними до самопожертви. Бо інакше… Бо інакше не довелося б чути у слухавці «Мамо, я поїв і в шапці» під зрадливі кулеметні черги та вибухи.
Широкі чорні кола розходяться коридорами військових шпиталів і реабілітаційних центрів, військкоматів і навіть закордонних клінік. Де вона, межа наших втрат? Часткових і безповоротних, моральних і матеріальних, демографічних…
Читайте також: Зовнішня діагностика
Коли сидиш у своїй не такій уже й малій бульбашці причетних до війни, то здається, що ті концентричні кола вже розійшлися всією країною, і не залишилося більше тих, кого вони не зачепили бодай опосередковано. Проте ілюзії швидко минають, коли бачиш у місті черговий білборд Євгена Мураєва, чергове «гламурне кісо», яке фиркає на активістів, що блокують концерт російської попзірки, чергове відео дурноголового блогера, який то назве Крим російським, то «по приколу» зневажить захисників України. Усі вони посеред нас, їх не зачепили ті концентричні кола, про які йшлося вище. Але це зовсім не тому, що вони кращі чи розумніші. Навпаки — усе їхнє показове розкішне життя і просто побутовий затишок гарантовані кров’ю тих, хто «пішов і не повернувся». У розбомбленому Києві не буде не лише бутиків, а й інтернету. Убогий «модноблогерський» мозок не здатен цього осягнути. У їхніх примітивних макітрах сидить судження: якщо я не бачив, як розриваються міни, то й міномети бувають лише в кіно. Їм невтямки, що від реальної небезпеки рятує не кількість підписників чи «золота» картка, а вміння вчасно знайти бомбосховище. І так, їх захищають ті самі хлопці й дівчата, які не читають цих премудростей про новий колір «ногтиків» і крутизну гри у страйкбол, але вміють поводитися зі зброєю. Навряд чи фронтовикам і фронтовичкам аж так потрібна вдячність і визнання від «рожевих єдинорожків» нашого інтернет-простору. Можливо, досить того, щоб ці два простори не перетиналися. Ніяк і ніде. Як паралельні прямі в Евклідовій геометрії. Нехай це буде програмою-мінімум.