Знання має свою окрему історію. Від античності й до сьогодення існували та існують різні способи його здобуття чи нагромадження, поширення й утвердження, класифікації і застосування. Проте однозначно простежується тенденція до збільшення обсягів знання чи інформації.
Уже в середині XVI століття мислителі спостерегли появу стількох книг, що неможливо перечитати навіть їхніх титулів. Тож виникла потреба організувати знання, примноженню якого сприяли тогочасні інтелектуали, церковні середовища й інституції.
Ілюстрація з «Історії про Варлаама і Йоасафа», рукописний список Крехівського монастиря, XVI ст.
Церква була монополістом знання. І водночас церква пропонувала моделі контролю чи дисциплінування знання й інформації: творення реєстрів (єретичних, магічних тощо), індекси заборонених книг, провадження метрик. Традиційними місцями концентрації знання були монастирі, бібліотеки, університети й шпиталі.
XVIII століття стало, як зауважив сучасний британський історик культури Пітер Берк, «століттям класифікації, не лише як засобу, але також і як моделі для всього знання». Інші дослідники називають його ще «століттям журналів» через зростання кількості й ролі періодичних видань. Газети й різноманітні брошури інформували про стихії, хвороби, катастрофи, війни та кримінал.
Як з’ясувати, про що знала людина в ранньомодерний час? Один зі способів здобути знання для ранньомодерної людини — це читати. Одразу варто зауважити, що читання не завжди залишає сліди, це зазвичай, як писав сучасний французький історик Роже Шартьє, «мовчазне виробництво». Проте якщо погодитися з принципом (особливо придатним для еліти) «читати для того, щоби писати; писати для того, щоби читати», то можна стверджувати, що, вивчаючи написане, можна дізнатися і про прочитане, а відповідно, і про отримане знання.
Про що знали та як дізнавалися про нове в ранньомодерній Україні, погляньмо на прикладі читацьких практик монахів, яких недарма називали «людьми книги».
Де і як читали?
Василіянин у монашому габіті. XVIII ст.
Щоб контролювати знання, потрібно цензурувати не лише тексти, а й обмежити чи чітко визначити місця їхнього отримання. Для церковної еліти в ранньомодерній Україні таким місцем був монастир чи бібліотека при ньому. Зазвичай не існувало окремого простору власне бібліотеки (у сучасному розумінні). Книги зберігали й читали в церкві, трапезній, келіях ченців, які ставали «сховищами знання».
У храмі зазвичай було два місця для читання — вівтар чи захристія для священнослужителів і крилос чи хори для співців. Учасники богослужінь звично пасивно слухали тексти (чи долучалися співати).
Місце визначало спосіб читання, наприклад уголос чи мовчки. Під час богослужіння священники комбінували читання вголос і мовчки. Італійський славіст Марчелло Ґардзаніті зауважив «переплетеність» читання, коли Святе Письмо промовляли, а точніше співали, невід’ємно від екзегези отців церкви й отримане знання закріплювали за допомогою проповідей (з пам’яті або читаючи гомілетичні збірники).
Читання в келіях переважно відбувалося мовчки. В уставі скиту Манявського є вказівка про позалітургійне читання. Після вечірнього богослужіння ченці мали рукодільничати або «читати уважно мовчки» і так поснути. Також вимагали, щоб манявські насельники виконували молитовне правило, яке передбачало двічі на тиждень прочитати Псалтир. У Манявській обителі взорувалися на правила монастирів Афону, тому й акцентували на безмовності (ісихія), практики котрої впровадив Йов Княгиницький.
Титульний аркуш пом’яника Підгорецького монастиря. 20 лютого 1705 р.
«Багатство інформації творить вбогість уваги», — писав американський соціолог Герберт Саймон. Проте це характерно для сучасності, а з представлених випадків зрозуміло, що в ранньомодерні часи радше було навпаки. Завдяки читанню відбувалося повторення отримуваного знання, чи то пак постійне «пережовування» (лат. ruminatio) тієї самої інформації циклічно (за церковним календарем). Це не означало автоматично уникнути «вбогості уваги», як і втрати «багатства інформації». Утім, очевидно, ішлося про набагато менші обсяги інформації. Зрештою такі практики читання свідчать, що знання було контрольованим.
Читацькі практики були тісно пов’язані з навчальним процесом. Церковна еліта під час студій (ще як схоластики чи вже як професори) «споживала писане слово» різними мовами й дізнавалася чимало інформації. Проте це ж знову-таки було обмежене, чи то пак наперед визначене, знання. На навчальних курсах вивчали (нерідко напам’ять) окремі сюжети з відносно невеликої вибірки текстів. Ішлося про оповідки, історії, вірші античних авторів (зазвичай Цицерона), біблійні тексти. Під час вищих студій (філософія і богослов’я) — тексти отців церкви, екзегетів і богословів-схоластів.
Читання під час навчання передбачало написання конспектів, а для інтелектуалів — нотаток.
Саме в ранньомодерну добу навчали, як робити виписки чи примітки під час читання.
Якщо виписки ідентифікувати, проаналізувати й систематизувати, то це дає змогу дізнатися про знання, яке здобув читач певного тексту.
Техніки виконання виписок були відомими київським ученим, таким як Сильвестр Косов, Афанасій Кальнофойський, Йоаникій Ґалятовський. Як підкреслює в дослідженнях Наталя Яковенко, останній чимало знав про європейські терени. Щоправда, він ніколи не відвідував такі місцевості, але згадував у своїх текстах про Венецію, Рим, Флоренцію, Кастилію, Каталонію й Арагон.
Що і для чого читали?
Читацькі зацікавлення були зумовлені практичною потребою. Складно говорити про «розважальне чтиво» (читання заради самого читання) для ранньомодерності. Якщо ченці були професорами, то навчальні курси (теологія, філософія чи риторика) визначали читацьке коло інтересів, а відповідно, тематику такого знання. Якщо це проповідники, то читали зазвичай збірники казань чи різних оповідок або повчання отців церкви. Ченці-адміністратори були зацікавлені в різноманітних збірниках правил, норм, постанов, які регулювали не лише церковне, а й суспільне життя.
Френсіс Бекон писав про три типи книг під час читання: ті, які смакують; ті, які ковтають; ті, які жують і перетравлюють. Ця метафоричність влучно відображає мотивацію і способи читання не лише для минулого, а й сучасності.
Але складно вповні зрозуміти, які саме книги виступали для еліти такими різновидами чтива.
Наведу приклад освіченого василіянина Анастасія Петровського (1729–1792), настоятеля у Львові. Він як проповідник мав свій спосіб підготовки до казань. Тільки для проповідей на вісім Богородичних свят отець Анастасій зробив виписки з 305 цитатами з різних текстів: Амвросія Медіоланського, Йоана Дамаскина, Старого Завіту тощо. Проте найбільше василіянин уподобав конспектувати з латиномовних трактатів єзуїта ірландського походження Шерлока (1595–1646). Чому саме з його текстів — не зовсім зрозуміло.
Примірник книги «Specimen orientalis ecclesiae» Джованні Баттісти Салерні. Рим, 1706 р. Фото: І. Альмес, 2018
Випадок Петровського, який створював цитатник, свідчить про те, що василіянин з таких виписок творив «нове знання» (проповіді), а не тільки користав з готового для подальшого поширення.
Інший приклад, який пояснює способи й мотивації читання, — це практики Ігнатія Филиповича під час його студій у Римі в 1770-х роках. У вічному місті в Урбаніані він успішно захистив докторат з теології. А під час навчання робив конспекти. Зокрема, занотував 14 латиномовних трактатів. Оскільки немає приміток (техніки опрацювання яких він знав), тому це, імовірно, записи прослуханих лекцій. Упродовж перших трьох років конспектував за схожою схемою: по одному твору із сакраментології, догматичного й полемічного богослов’я та екзегетики.
Чи існували заборонені книги?
Контролювати означає, зокрема, забороняти. Церква як інституція згідно зі своїми нормами має не лише право, а й обов’язок забороняти тексти, які суперечать доктрині християнства. Особливо практикували такі заборони в минулому. Найбільш відомими стали «Індекси заборонених книг» у католицькій церкві. Упродовж 1701–1813 років опублікували 182 випуски таких «Індексів», зокрема 113 із них надрукувала Конгрегація інквізиції. Які саме книги забороняли? Такі випуски могли бути «одиничними» (для окремих творів) та «колективними» (за певний період). Наприклад, 20 січня 1757 року опублікували заборону тільки на один твір, а саме поему «Орлеанська діва» Вольтера.
Читальний зал колекції стародруків Папського грецького колегіуму св. Атанасія. Фото: І. Альмес, 2018
На початку XVIII століття в одному зі своїх віршів православний монах Климентій Зіновіїв написав: «На книгах бо вірні моляться Богу; і у книгах знаходять до неба дорогу; коли ж бо правильні книги читає; такий бесіду з самим Богом має». А це означає, що в уявленнях тогочасної церковної еліти читання неправильних книг означало розмови з нечистими силами.
Вивчення читацьких практик і монастирських бібліотек василіян підтверджує, що практики читання чи то пак узагалі організації знання включно з рубриками заборонених книг не були поширені в цих обителях. Але існували правила, за якими окремі ченці могли отримати дозвіл на читання «забороненої інформації». Чи це означало покинути межі контрольованості знання? Не зовсім. Бо навіть якщо і дозволяли, то все одно після дотримання певних вимог і визначеної кількості текстів.
Більш поширеними були практики означувати єретичні книги. Наприклад, у Дерманській обителі кінця XVIII століття зафіксували окрему рубрику «Книги магометанські, єретичні та схизматичні». Сама назва свідчить про те, які саме тексти зараховували до «неправильних», зазвичай «інших» чи чужих.
Попри поширені практики контролювати знання, ранньомодерний період ще називають часом «нормалізації знання».
Це дало змогу в різних місцях читати ідентичні тексти й споглядати ідентичні форми чи образи. На практиці це означало поширення однакової літератури і в тогочасній Європі, і в Україні, що сприяло формуванню спільного «цивілізаційного простору».