Контраст світла й темряви: 130 років режисеру й письменнику Олександрові Довженку

Одеса 1920-х… У цьому українському приморському місті кипить мистецьке життя. З’явилося ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) — велика кінофабрика, де працюють над створенням фільмів десятки українських митців-інтелігентів. Вони марять модерними ідеями, будують творчі плани й реалізовують їх. Тоді зароджувався український кінематограф…

Серед цих молодих митців був також Олександр Довженко — у майбутньому відомий режисер, який зняв фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля», написав низку кіноповістей, оповідань і драм. Увійшов в історію кінематографа як представник поетичного кіно. Сьогодні виповнюється 130 років з дня його народження.

Вивчення доробку Олександра Довженка входить у програми світових кіноакадемій. За версією критика й режисера Артура Найта, уміщеній у його книжці «Найживіше мистецтво: панорамна історія кіно», «Земля» Довженка надихнула японського режисера Тейноске Кінугасу на створення фільму «Брама пекла», призера 7-го Каннського кінофестивалю.

Доробок Довженка відкрив світові поезію кіно. Що це означає? Його фільми — маніфест взаємодії природного й прогресу, магії буття, демонстрація прекрасних широких планів природи (чого вартує тільки яблуневий сад у «Землі», такий собі український Едем). Фільми були німими: говорили не словами, а мовили символами. Це ніби німа поетична драма. Завдання глядача — йти за конфліктами почуттів у героїв, входити в лабіринти режисерських метафор.

Кіно — специфічний вид мистецтва, на відміну від театру чи живопису, бо не дає бути в моменті, відчувати події наживо. Фільми Довженка (найвідоміші з них «Звенигора», «Арсенал», «Земля») не сприймають холод об’єктива за перепону й невпинно доносять екзальтовані відчуття героїв, які опиняються на помежів’ї між минулим і майбутнім, життям і смертю, добром і злом, світлом і темрявою, правдою і брехнею, через екран.

Саме Довженків фільм «Земля» став відомий також сценою, де дівчина дізнається про загибель коханого й у пориві емоцій і болю зриває із себе одяг. Це перша «оголена» сцена в кіно на всьому радянському просторі. У 1958 році стрічку «Земля» на фестивалі в Брюсселі найкращі світові кінознавці й критики назвали одним з 12 найкращих фільмів за всю історію.

Британський кінокритик Кріс Фуджівара в статті «Знехтуваний геній: Олександр Довженко в MFA» підкреслював авангардність фільмів режисера, складність монтажу й нескінченну любов до естетики, змалювання чарівливості й радості від навколишньої природи. Довженко як ніхто міг демонструвати красу всього живого. Натяк на знехтуваність, мотивований недостатнім вивченням доробку режисера, не має чіткої відповіді, чому все-таки треба подивитися його кінороботи.

Шанований режисер?

Як же вшановували митця на рідних теренах під час закордонного успіху? Уявили ці лаври й купу нагород? Ви помилилися. Стрічку «Земля» оспівали пасквілями за недостатнє засудження так званого куркульства (просто заможних селян, яких радянська влада вважала класовими ворогами й наказувала знищити) і незрозумілість масам. Врешті, фільм заборонили на території України (на той час — УРСР), батьківщини Довженка. Для світу ж він довго лишався російським режисером.

Україна Довженка

Олександр Довженко належав до покоління, що не мало права усвідомлювати свою українську ідентичність. Його кіноповість «Україна в огні», у якій автор наважився відкрити українські рани від Другої світової війни, зазнала критики від кремлівської верхівки за так званий буржуазний націоналізм. Хто знає, можливо, саме міжнародна повага до попередніх робіт мотивувала лише остракічно відправити Довженка до Москви, а не позбавити життя як сотень його колег.

Та у своїх фільмах і текстах митець, можливо, сам того не розуміючи, повертав своїм землякам украдене — їхню землю, спадок предків. Ніколи не називав Україну Росією, як і себе росіянином. Олександр Довженко знімав українське кіно про українців.

Міф України

Ще в епоху бароко почали створювати міф України — землі з багатою історією. Фільм «Звенигора» Олександра Довженка немов продовжує традицію «Історії русів» — анонімного зразка літератури пізнього бароко, де показали, що українські землі — це місце життя багатьох культур, з якими українці мають глибокий генетичний зв’язок. Україна у фільмах Довженка — хронологічно всеосяжна. Режисер звертається до минулого, показує глядачеві глибоку архаїчну ретроспекцію, рефлексує над теперішнім, щоб побачити й спрогнозувати українське майбутнє. Це можна назвати авторським міфом.

Синтез часу в Довженкових роботах, з одного боку, є модерністичною рисою з повною руйнацією мистецьких канонів про часопростір. А з іншого — це історичний карнавал зі скіфськими племенами, опришками та його сучасниками. Навіть в умовах відсутності права на національне усвідомлення він відчував свій народ, його несправедливі поневіряння. Про відчуття Довженком глибини народу писав у своїх спогадах поет і його добрий знайомий Микола Бажан.

«Сашко мав абсолютно точне відчуття народності. Найлетючішою інтонацією, найтоншою модуляцією не хибив він, наспівуючи свою улюблену, з раннього дитинства винесену чернігівську каліцьку канту про правду і кривду. “Ой нема, нема правди на світі…” — як принаймні уже сотню років наспівували каліки перехожі, сидячи на призьбі стародавньої хати чумацького довженківського роду» (Микола Бажан. Твори в 4 томах. Том 3. Спогади).

Модерність та архаїка

Микола Бажан у своїх «Думах і спогадах» міркував, чого сягає коріння Довженкової душі. Підкреслював, що той відчував село таким, як воно є, — без романтично-пафосної ідилії та без зневаження. Багато в чому це мотивувало глибинно-українське походження Довженка. Він виріс у маленькому українському хуторі В’юнище біля селища Сосниця Чернігівської області, тому добре знав село та його неосвоєну хтонічну глибину. Місцеві жителі в його доробку — багатогранні особистості, які постають перед важливими виборами, рефлексують, зневірюються й шукають опори. Складність характерів, душевне помежів’я — це модерністський підхід, який Довженко використав для відтворення міфопоетичного сільського хронотопу.

«Довженкові “Звенигора” та “Земля” ростуть звідти — з отих чернігівських байраків, із землі, зрошеної потом батьків, дідів і прадідів, що всі прикмети й її, й людей, які на ній зростають, так добре відчув і змалював художник» (Микола Бажан «Думи і спогади»).

Чи то нескінченні спогади, чи то поклик крові не давали Довженку відмовитися від українства. У кіноповісті «Зачарована Десна» він закцентував на неперервному колі спогадів у своїй душі.

«Що викликає їх? (спогади — Авт.) Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона» (Олександр Довженко «Зачарована Десна»).

Довженко — пропагандист?

Якби до періоду, коли жив Довженко, можна було підібрати хештег, це був би #страх. Він змушував людей жити в постійному моторошному очікуванні, робив друзів ворогами. У своїх «Щоденникових записах» митець вказував: «Дійсність стала страшнішою за всяку навіть позбавлену смаку уяву». Якщо поставити запитання, чи щирим комуністом був Довженко, то як це корелюватиме зі словом страх?

Відповідь може бути такою: страх убиває щирі переконання, занурює людину в напівтваринний маніпульований стан, ламає психологічно. Там, де страх, — лише пристосуванство, перманентна обережність. Звісно, піддатися страху — це теж вибір. Змінити сторону — особисте рішення. Олександр Довженко спочатку був солдатом УНР і брав участь у придушенні більшовицького заколоту 1918 року на заводі «Арсенал». Пізніше, 1928-го, він зняв однойменний фільм про ці події, але вже як представник протилежної сторони. Щоб засудити таке, треба самотужки зануритися в цей страх. Нерозуміння контексту не дає права на засудження. Тисячі українських митців закатував і вбив радянський режим за період репресій 1930-х років. Українських діячів культури поставили в парадигму «вижити — не вижити». Олександр Довженко у своїх щоденниках шанувався зі Сталіним, організатором масових злочинів проти українців — репресій, Голодомору, депортацій.

«Жалію, що я не звернувся до Сталіна. І не розповів йому, що все було геть-чисто по-другому. А зараз що я скажу йому, як напишу, на що можу сподіватися, коли на його велетенських плечах лежить такий тягар міжнародних битв за створення нового розумного світу» (Олександр Довженко. Щоденникові записи).

Чи щирими були ці шанування? Ми ніколи не зможемо відповісти достеменно. Можливо, не відповів би й сам Довженко. Інколи наша душа стає криницею з недосяжним дном. Та ясно одне — кінокар’єра й життя Довженка напряму залежали від вказівок керівництва.

Подвійне дно

Фільми Довженка мають подвійне дно. Землю як образ, її вплив на життя людей можна сприймати як гімн природи й вітальності. Та є інша сторона, яку спродукувала так звана соціалістична реальність. Вона ставала інструментом для пропаганди колективізації, індустріалізації. У «Землі» є прославлення так званої колективізації, а по факту ліквідування суб’єктності українського села, його сили до спротиву. Чи є «Земля» разом з іншими знаковими фільмами — «Звенигора» й «Арсенал» — пропагандистськими? Радше так. За установками соцреалізму, вони повинні транслювати перемогу над природним, ідентичним. Псевдоколективне вбивало національне. Та це не заперечить, що без таких фільмів ми не мали б історії українського кіно, взірця, традицію.

Довженко-Центр

Українська культура представляє Довженка як центральну постать свого кінематографа. На його честь названо державну кіностудію в Києві, на якій зняли десятки фільмів. Сьогодні ім’я Довженка також носить найбільший український кіноархів — Довженко-Центр. Упродовж діяльності установи реставрували його фільми, які тепер можна почути разом із сучасним музичним супроводом від українського гурту «ДахаБраха».

Післяслово

«Як мучивсь я і проклинав адміністрацію, що з’їдала мої нерви, мою душу, всі мої сили своїм нікчемством».

Ця цитата з «Автобіографії» українського режисера й письменника Олександра Довженка може сказати багато про його життя та про розвиток української культури.

Творчість вимагає свободи. Без неї митець нагадує рослинку, що в’яне без потрібного живлення. Як жити й творити без життєво важливих умов? Коли ідентифікувати себе зі своїм народом було злочином, а все навколо охоплено полум’ям пропаганди? У цьому вся історія Довженка.