У всіх регіонах України люблять доводити, що саме їхній край — це така собі маленька копія країни. Мовляв, північ нашої області — це як Північ, Схід — це як Донбас, Захід — це як Галичина тощо. З відповідними настроями та орієнтаціями. У Дніпропетровську та Запоріжжі кажуть не так. Тут кажуть: до якої області ближче, так там і думають. І в цій відповіді дуже багато правди.
Історично тут були козацькі терени, і до цього факту дуже любить апелювати патріотична громадськість. Але зараз від тієї доби тут лишилися хіба що топоніми й гуртки історичних реконструкторів: ментальна та культурна спадковість у цих регіонах майже втрачена через біонегативну селекцію населення у ХХ столітті. Мова йде про кілька Голодоморів, які страшним котком пройшли цими місцями, розкуркулення та депортації, Другу світову війну, під час якої саме згадані області давали величезний відсоток так званих чорнопіджачників, котрих без зброї кидали на німецькі окопи восени 1943 року. Справу довершили величезні хвилі переселення, передовсім із Росії, які почалися ще в 1930-х, під час індустріалізації, і тривали аж до кінця 1970-х.
Трохи краща ситуація з українськими коренями в селах. Для Придніпров’я так само характерний, як для всієї Східної України, поділ: русифіковане, російськомовне місто — українське, україномовне село. Однак, якщо ми хочемо розібратися із самоідентифікацією місцевого населення, нам нікуди не подітися від економіки. Адже ці дві області — могутній промисловий вузол із кількома величезними агломераціями, як-от Криворіжжя, Запоріжжя, Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ, Нікополь і Марганець. Саме це й визначає мислення місцевого населення: тут пишаються своєю промисловістю так само, як на Донбасі. Тут також сильні радянські традиції в стилі «слава металургам».
Читайте також: Скидаючи чуже вбрання
Чіткого визначення, хто така людина з Дніпропетровська чи Запоріжжя, немає. Тому місцева орієнтація побудована радше на певній конфронтації з Донбасом, із яким завжди була потужна конкуренція. Істотним для Придніпров’я є значна кількість не тільки великих промислових підприємств, а й середнього бізнесу — невеликих заводів у Дніпропетровську та на околицях, які виробляють чималу частину, наприклад, української продукції в галузі легкої промисловості. Що, до речі, і є однією з основних відмінностей від східних сусідів, у яких досі панує важка індустрія.
До сьогодні в Дніпропетровську та Запоріжжі завжди прийнято все порівнювати із сусідами з Донбасу, мовляв, «у нас краще». І справді, між Донбасом та Придніпров’ям точилася боротьба за місце регіонального лідера ще з радянських часів, коли номенклатури згаданих регіонів були ворожими одна одній. Ця традиція перенеслася й у незалежну Україну: до певного моменту дніпропетровські та донецькі були ворогами. Фактично Придніпров’я є таким собі «анти-Донбасом», тобто регіоном, який хоч і достатньо близький до нього за багатьма показниками, однак позиціонував себе як протиставлення йому.
Щоправда, на певний час донецькі підім’яли під себе придніпровців, приблизно із середини 2000-х аж до краху режиму Януковича, символом чого стала стрімка експансія на Дніпропетровщині та особливо на Запоріжжі холдингів, які належать Рінату Ахметову. Однак, як тільки часи змінилися, дніпропетровські еліти знову підняли голову й навіть пішли в наступ, а надто якщо говорити про найексцентричнішого дніпропетровського олігарха Ігоря Коломойського.
Ще однією важливою особливістю, яку відзначають місцеві експерти, є провінційність, яка притаманна навіть Дніпропетровську — місту, що мало могутній політичний клан за часів СРСР на чолі з генсеком Брєжнєвим, дало Україні другого президента Леоніда Кучму, найвідомішого хабарника Павла Лазаренка, двічі прем’єр-міністра Юлію Тимошенко тощо. Запоріжжя менш розвинене в політичному плані, бо взагалі не має й ніколи не мало окресленого політичного клану.
Ця провінційність проявляється, наприклад, у тому, що дніпропетровські еліти знову-таки з часів совка завжди намагалися якомога швидше поїхати з власного міста й забути його. Давайте пригадаємо поведінку всіх без винятку вихідців із Дніпропетровщини, які ніколи не роблять наголос на своїй Батьківщині. Як результат — ні для кого з них Придніпров’я ніколи не було базовим, домашнім регіоном. І порівняємо це з донецькими із їхнім трайбалістським ставленням до рідних місць, які, здається, навіть зараз, під час кривавої війни, мають усі шанси знову втримати Донбас як своє «внутрішнє море».
Найкращим свідченням цієї тенденції є вельми плачевний стан центру Придніпров’я — Дніпропетровська. Свого часу він абсолютно не витримував конкуренції з Донецьком: власну міні-столицю донецькі перетворили на модерне, сучасне місто, яке в дечому перевершувало навіть Київ. Тоді як дніпропетровці не вкладали грошей у своє місто, котре й зараз дивує дуже поганими дорогами, обшарпаними будинками навіть у центрі. І це при тому, що регіон традиційно належить до трійки найбагатших у країні.
Якщо продовжувати порівняння Донбасу з Придніпров’ям, то варто зазначити, що ні в Дніпропетровську, ні тим більше в Запоріжжі еліти ніколи не вміли об’єднуватися для досягнення спільної мети. У цих двох потужних індустріально-фінансових центрах лідери ФПГ, маючи не менше, а часом навіть більше засобів для експансії, ніколи не користувалися цією можливістю. Натомість тонули у власних розборках і стабільно програвали своїм конкурентам на державному рівні.
Чергове свідчення цього — нинішня ворожнеча між Ігорем Коломойським та Олександром Вілкулом, який до того ж є ще й васалом Ріната Ахметова. Про Запоріжжя й казати годі: після переїзду туди з Донецька холдингів того-таки Ахметова про незалежну місцеву політику навіть не йдеться. Так само не об’єднався Дніпропетровськ і навколо Коломойського в його конфлікті з Петром Порошенком.
РАЙОНИ ТА ПОЛІТИКИ
Якщо говорити про найкращий маркер реальних настроїв суспільства — результати виборів, то вони на Придніпров’ї вельми промовисті. На жаль, хай там як цього хотілося б ура-патріотам, Дніпропетровщина та Запоріжжя не стали новою «Бандерівщиною на Сході». На останніх парламентських перегонах в обох областях хай і не таку переконливу, як раніше, але цілковиту перемогу здобув Опозиційний блок, себто стара-недобра Партія регіонів. І це при тому, що, за результатами багатьох опитувань, особисто Віктора Януковича тут не надто любили навіть у часи його найбільшої могутності. Просто завжди голосували ідеологічно за своїх. Наразі результати регіоналів приблизно такі самі, як і торік, — близько 20% в обох областях.
Читайте також: Випробовування на міцність
Отже, трохи цифр. Під час останньої парламентської кампанії-2014 на Дніпропетровщині Опоблок виграв у 13 із 17 округів із майже 25%, на Запоріжжі — у 7 із 9 округах із 22,18%. Ще більш промовистим фактом є те, що в Запорізькій області майже 10% набрали комуністи, на Дніпропетровщині теж чимало — понад 5%. І це, нагадаємо, кінець жовтня — після Іловайська та кривавого літа-2014, коли Дніпропетровщина та Запоріжжя мали найбільшу кількість втрат по країні.
Трохи оптимізму вселяє те, що сумарні показники умовно демократичних сил і по Дніпропетровську, і по Запоріжжю перевищують показники Опоблоку. Однак варто враховувати, що той-таки БПП у місцевих умовах об’єднує в собі багатьох екс-регіоналів, які просто не захотіли піти в ослаблену нову версію ПР, однак їхні настрої та орієнтації жодним чином не змінилися за півтора року, що минули після Революції гідності.
Цікаво, що і на Дніпропетровщині, і на Запоріжжі ВО, де не перемогли регіонали, — це або центри двох обласних міст чи великих промислових центрів (Нікополь), або аграрні україноорієнтовані райони, як-от ВО № 82 на Запоріжжі з центром у Пологах, що об’єднує в собі Гуляйпільський, Вільнянський, Запорізький, Новомиколаївський, Пологівський райони.
Це й не дивно. Фактично основою для проукраїнської частини населення виступають дві його категорії: гуманітарна та частково технічна інтелігенція, сконцентрована переважно у великих містах та фермерських районах. Натомість у пролетарських околицях та менших промислових містах переважають не так проросійські, як прорадянські, патерналістсько-індустріальні настрої.
Читайте також: Геннадій Корбан: «За словом «децентралізація» нічого немає»
Придніпров’я поділяється на кілька соціально-економічних частин: Західний Донбас (умовний кордон проходить по лінії Павлоград — Юріїв — Васильківка), більш пролетарський із відповідними настроями та ще й засиллям ПР; промисловий Південний Захід (Криворізький басейн, Нікополь, Жовті Води, Енергодар), де дуже сильні позиції знову-таки ПР на чолі з кланом Вілкулів; Центральне Придніпров’я (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя) — серце цього регіону, осердя економічного та людського потенціалу. Далі приморська частина з центрами в Бердянську та Мелітополі з досить «ватними» настроями через велику кількість радянських військових відставників і переселенців та аграрні райони Токмак і Гуляйполе в Запорізькій області та Магдалинівка, Царичанка, Верхньодніпровськ у Дніпропетровській, що є повністю проукраїнськими за політичними симпатіями, однак мають певну проросійську ностальгію через тісні економічні зв’язки з РФ. Насамперед тому що місцеві фермери звикли левову частку своєї плодоовочевої продукції продавати в Росію. Зараз цей напрямок закрився, що викликає певне незадоволення в цих місцевостях. Хоча поступово відкриваються нові ринки, що знімає проблему.
Загалом на Придніпров’ї дуже чітко простежується характерна для Східної України кореляція настроїв населення: 20% — «вата», 20–30% — українські активісти, решта — сіра маса. Єдине, що тут «вата» дезінтегрована й не проявляє активності. Так, місцеві українські активісти дадуть фору навіть людям із Галичини чи Києва за рівнем завзяття та жертовності. Однак високі електоральні показники Опозиційного блоку показують, що вибух торішнього патріотизму, який багато в чому був зумовлений острахом подій на Донбасі, потихеньку минає. І проблеми автентифікації знову виходять на перший план. Ні, тут не хочуть до Росії. Але досі не розуміють до пуття, що ж таке нова Україна, і не хочуть осягнути, що вона є повною антитезою не Донбасу, а радянській системі загалом.