Володимир Панченко Доктор економічних наук, партнер консалтингової компанії KSP Strategies

«Контахту держись…»

12 Лютого 2010, 00:00

Cлова, винесені в заголовок цієї статті, належать героєві п’єси Миколи Куліша «97» Мусію Копистці, який в обставинах голодного 1921 року, не особливо й мудруючи, заспокоював односельців саме так: «Головне – контахту держись…» І то була його універсальна, на всі випадки життя, порада. Не така вже й кепська, додам від себе. Тільки до Копистки я ще повернуся, а поки що констатую факт, очевидний навіть для тих, хто саме зараз намагається його оскаржити: реванш біло-блакитних відбувся. Позови БЮТ до судів нічого суттєво не змінять: недопоздоровлений у 2004 році, Віктор Янукович, відклавши вбік томик Чехова, незабаром покладе свою важку долоню на Пересопницьке євангеліє.

Такий поворот у новітній українській історії виглядає як політична перверзія. Але з цією перверзією нам доведеться жити щонайменше п’ять років. Тому перш за все слід зрозуміти, чому сталося саме так, а не інакше. І тут доведеться, перефразовуючи класика, назвати «три джерела і три складові частини» перемоги Януковича, до якої сам він, хоч як дивно, причетний лише певною мірою.

Передусім на руку головного опонента Юлії Тимошенко зіграла неабияка жага реваншу з боку тієї частини електорату на Півдні та Сході, яка почувалася «зґвалтованою» Майданом. Саме так висловилася моя співрозмовниця, науковий співробітник музею Сергєєва-Ценського в Алушті у червні 2005-го. Як виявилося, вона працювала ще й у місцевій гімназії; зрештою легко перейшла на українську мову. Її запал мені запам’я­тався: вона, українка, почувалася ображеною, оскільки вважала, що її хочуть «переінакшити». Йшлося про загрозу її ідентичності – ця жінка була переконана, що з неї хочуть зробити галичанку. Все це схоже на великий «сюр», але на те немає ради. Адже людина цілком щиро почувається «зґвалтованою», і таких, як вона, мільйони виборців!

Ніскільки не сумніваюся, що 17 січня і 7 лютого моя алуштинська співрозмовниця голосувала за Януковича як за рятівника своєї «іншості», заздалегідь пробачивши йому весь цей жах із Анною Ахметовою, «великим українським поетом Чеховим», «геноцидом» замість «генофонду» і навіть з усією містифікацією, що огортає біографію її героя.

Другий чинник, що працював на Віктора Януковича, – це криза, злидні, соціальна непевність. Прем’єр-міністрам у таких ситуаціях дістається добряче, і я згоден із думкою Боріса Нємцова, що результат Юлії Тимошенко, яка була дуже близька до перемоги, просто блискучий. Хоча знову-таки це не лише її заслуга, а й наша. І тих, хто голосував не так за Неї, як проти Нього.

Політична відвага (якщо не зухвальство!), з якими Ю.В.Т. кинула себе на амбразури кризи, варті поваги, навіть попри допущені урядом промахи. Можливо, піти на цей крок, не спокусившись вельми комфортним перебуванням в опозиції, її спонукало не тільки почуття відповідальності, а й самовпевненість, та сама, яка часом дуже шкодить їй як політикові. Пригадуєте, ще не так давно Юлія Володимирівна свято вірила, що кияни оберуть своїм мером Турчинова? Тільки тому, що вона їх попросить. Хоча було очевидно, що подолати Черновецького з його «бабушками» можна, лише об’єднавшись із Віталієм Кличком.

У Юлії Тимошенко є щось від художника: їй добре знайомий стан натхнення. У її рекламі й виступах активно використовувалися такі образи, кольори, риторика, які мали викликати асоціації з Бого­матір’ю. У поєднанні з жорсткістю/агресивністю це мало складний, парадоксальний ефект. Натхнення стимулювало самовпевненість, тільки ж її замало для того, щоб криза відступила, а політичний суперник був повержений!

Ще одне джерело, з якого Янукович пив трунок своєї перемоги, – це безнастанні чвари всередині команди Майдану. Й хоча з вересня 2005-го командою вона вже не була, мільйони виборців і далі вважали, що воюють між собою свої. Негатив, що звалювався з Банкової на голову прем’єрки, нагадував обстріл найзапеклішого ворога. Тож Юлії Тимошенко довелося відбиватися, по суті, від двох Вікторів.

І що ми маємо тепер, після 7 лютого?

Цілком очевидно, що суспільна легітимність Януковича-президента вельми примарна: він обраний лише третиною українських виборців. Цього достатньо для інавгурації, проте замало для того, щоб почуватися впевнено. Свою справу робитиме й економічна криза, що з’їдатиме відсотки популярності Януковича. Не буде солодкого життя для президента і в парламенті, навіть після переформатування коаліції, до якої поспішать побігти депутати-«пацюки» (зокрема, й бютівські). Не маю якихось особливих ілюзій щодо сильної, розумної, ефективної опозиції, проте вона все ж буде. І якщо ті острівці громадянського суспільства, які ми маємо, триматимуться «контахту», це означає, що владу можна буде тримати «в чорному тілі», нагадуючи їй про обіцянки, закон, національні інтереси. Але й майбутній опозиції також потрібен контролер в особі журналістів, громадських організацій, зрештою, просто інтелектуалів, які мають позицію і вміють її публічно висловлювати.

Уже тепер (вже давно!) зрозуміло, що БЮТ має серйозно зайнятися генеральним прибиранням у своїх лавах, почистивши їх від новітніх феодалів, які проповзли до депутатських крісел доларовими доріжками. Дехто з них, до речі, вже встиг «засвітитися» біля Януковича – буквально за кілька годин після голосування!

А щодо нової влади, яка приходить, то варто якомога швидше відбити в неї будь-які бажання:

а) згортати демократичні процеси, зокрема заганяти в глухий кут свободу слова;

б) прогинатися перед Росією, плутаючи наші національні інтереси з її інтересами;

в) русифікувати Україну.

Ці три ризики найочевидніші. Питання національної гідності та солідарності взагалі стає питанням політичних перспектив України. Тож роботи для інституцій громадянського суспільства хоч відбавляй. І в цій ситуації порада Мусія Копистки: «контахту держись» – особливо актуальна.