За легендою, Конституційний Суд – «орган незалежний і об’єктивний». Однак, переносячи конфлікти в КСУ та отримуючи за рахунок нього тактичні переваги, команда президента ризикує підірвати його суспільну легітимність і звести авторитет єдиного органу конституційної юрисдикції в державі до ординарного елемента президентської вертикалі. Хоча не виключено, що ці ризики – доконаний факт.
Читайте також: ухвала Конституційного Суду дозволяє ручне керування соціальною політикою
Переглядати принципи формування КС чи коригувати повноваження його членів немає жодного сенсу, оскільки цей орган утратив довіру, наголосив в одному з останніх своїх інтерв’ю голова Центральної виборчої комісії (ЦВК) Володимир Шаповал: «Та хоч би що ми робили з Конституційним Судом, це нагадуватиме пересування меблів у борделі. Справжня проблема в іншому: де знайти людей із відповідною правосвідомістю, відповідною правовою культурою. Не кажу вже про порядність. Даруйте, але в деяких суддів, якщо вони не отримують інструкцій, в очах з’являється собача туга за палкою. Рішення деяким із них пишуть недосвідчені працівники апарату. А ті читають їх із помилками, не розуміючи, про що, власне, йдеться». На сьогодні, констатує колишній суддя КС, цей суд перетворився на «відносно дешевий інструмент вирішення складних справ».
За останні два роки для компрометації Конституційного Суду зроблено достатньо. Точкою відліку можна вважати рішення від 6 квітня 2010 року, яким було визнано конституційним формування «коаліції тушок». При цьому воно прямо суперечить його ухвалі від 17 вересня 2008 року. Судді КСУ мотивували таку розбіжність тим, що попереднє приймалося тоді, коли ще не було Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Суддя КСУ Стецюк дуже правильно в поданій «Окремій думці» визначив таку мотивацію «непереконливою», оскільки, з одного боку, в Конституції досить чітко прописані засади формування коаліції депутатських фракцій у парламенті, з іншого – положення Регламенту в будь-якому разі не можна розглядати як рівні (за юридичною силою) з конституційними.
Читайте також: Банкова концентрує владу в своїх руках
Не лише мотивація, а й голосування за цим рішенням було непереконливим: четверо суддів були відсутні, троє голосували проти, тобто з 18 членів КСУ лише 11 голосували так, як комусь хотілося. Звичайно, з такими кадровими активами чинити тихий державний переворот (скасування політреформи 2004 року) було ризиковано. Почалося системне переформатування Конституційного Суду. 12 липня 2010-го його головою було обрано Анатолія Головіна, кадрового кадебешника (в КДБ з 1979-го), обіймав керівні посади в СБУ, Генеральній прокураторі, родом із Макіївки.
З приходом до влади команди Януковича на КСУ були поширені ті самі критерії добору, що й на інші органи: «донецька» прописка (або прописка в східних регіонах) та абсолютна лояльність до Партії регіонів. У вересні 2010 року відбулося його очищення від нелояльних: 2 вересня припинено повноваження судді В’ячеслава Джуня, 9 вересня внаслідок безпрецедентного тиску склали свої повноваження найбільш нетерпимі до нової влади судді Іван Домбровський (той самий, який у складі Верховного Суду 2004-го приймав рішення про фальсифікації виборів глави держави, яким позбавив Віктора Януковича президентства), Ярослав Мачужак та Анатолій Дідковський (останні свого часу підтримували позиції, які не збігалися з думкою команди нинішнього гаранта, зокрема щодо порядку формування парламентської коаліції на основі індивідуального членства депутатів). На їхнє місце З’їзд суддів обрав «правильних» кандидатів.
Останні рішення Конституційного Суду свідчать, що на сьогодні в ньому панує лояльність до влади. З 18 його суддів в упередженості важко звинуватити наразі лише Віктора Шишкіна, Дмитра Лилака і Петра Стецюка – вони майже завжди мали окрему думку щодо справ, за якими приймалися останні рішення. Результат не забарився: тепер КСУ здатний виносити найабсурдніші ухвали. Спеціалісти вже заговорили про необхідність розпуску його нинішнього складу як такого, що не спроможний приймати адекватні рішення ні за професійним, ні за моральним статусом.
Читайте також: Бюрократичний абсолютизм