У знаменитому Орвелловому «1984» є характерний епізод: під час допиту головного героя представник Системи читає йому лекцію з основ цієї самої Системи. І зізнається, що влада внутрішній Партії потрібна не заради чогось, а, власне, заради самої влади.
Цей епізод спливає в пам’яті, коли спостерігаєш за останніми подіями в Україні. Нинішня влада, схоже, впроваджує у життя цілеспрямований план, який полягає у витіснені з ключових посад представників інших партій і владних угруповань, навіть союзників, та призначенні своїх перевірених людей. При цьому критерій перевіреності дуже простий і характерний для традиційних суспільств, зокрема африканських країн. «Своїми» вважаються ті, хто походить із того самого регіону, що й найвище керівництво держави.
Цей процес заміщення посад вихідцями з Донбасу відбувається у кілька етапів, на кожному з яких під контроль береться певне коло установ. В останній місяць під прицілом опинилися судово-правоохоронна система й органи безпеки: взяття під вплив і контроль Вищої ради юстиції, ухвалення змін до законодавства про судоустрій, рокіровки у Генеральній прокуратурі (зокрема, заміна Тетяни Корнякової) і призначення нових керівників розвідувальних відомств. Ці політичні кроки супроводжуються і посилюються кадровими змінами середньої ланки.
Днями у цей процес було втягнуто і Конституційний Суд України. У зв’язку із спливанням терміну повноважень попереднього голови Андрія Стрижака новим головою обрано суддю Анатолія Головіна.
У тому, як ухвалювалося ще рішення, можна побачити чимало цікавого й характерного для сьогоднішньої влади та України, яку вона будує.
По-перше, обрання Анатолія Головіна відбулося на безальтернативній основі. Незадовго до цього прогнозувалося, що крісло Стрижака відійде новопризначеному судді Сергієві Винокурову. Призначення останнього суддею розглядається в контексті внутрішньокоаліційних торгів й оцінюється як чергова кадрова поступка комуністам, які активно лобіювали саме цю кандидатуру. Однак іти так далеко у поступках керівництво Партії регіонів і держави не готове. Можливо, тому ж відкликав свою кандидатуру й інший ймовірний претендент – суддя Павло Ткачук. Тож усе було по-донецьки прогнозовано: одна посада – один претендент – одне обрання.
По-друге, цікавий професійний шлях Анатолія Головіна. Він у своєму житті нечасто перетинався з конституційним правом, тонкощами відносин між органами влади. 23 роки (1979–2002) працював в органах державної безпеки, дослужившись до начальника слідчого управління СБУ. Отже, має доволі специфічний професійний досвід (див. думку Вахтанга Кіпіані тут).
По-третє, карколомні кар’єрні повороти в житті Анатолія Головіна збігаються зі здобуттям найвищих владних посад саме представниками донецької групи. Так, 2003 року він став заступником генерального прокурора – якраз у контексті її тодішньої «донецизації» під керівництвом генпрокурора Геннадія Васильєва і патронатом прем’єра Віктора Януковича. У 2004-му він пішов із посади, але в серпні 2006-го, після народження коаліції КРС (комуністи, регіонали, соціалісти) і реставрації уряду Януковича, Верховна Рада призначила його за своєю квотою суддею Конституційного Суду України. Зрештою, у вересні 2008-го, під час спільного голосування ПР і БЮТ із низки принципових питань переділу владних повноважень, він став заступником голови КСУ (що могло бути частиною пакета домовленостей між ПР і БЮТ).
Тепер Анатолій Головін досяг одного з найвищих піків українського політикуму, адже саме за КСУ останнє слово у політико-правових суперечках, а за головою КСУ – у тому, яким чином ці суперечки розглядатимуться.
Рішення Конституційного Суду про можливість формувати парламентську коаліцію на індивідуальній основі засвідчило, що нинішня влада і без того не має проблем у взаємодії з Конституційним Судом. Навряд чи були би джерелом непорозумінь для влади і судді: коли виникло питання про необхідність призначити до КС того самого Винокурова, дуже вчасно подав у відставку суддя Юрій Нікітін. Та й за Головіна, за даними ЗМІ, проголосували 14 із 18 суддів – понад 2/3.
Однак цього керівництву Партії регіонів і держави, вочевидь, недостатньо. Влада має концентруватися не просто в руках політичної сили, а й регіонального земляцтва. Так воно виглядає надійніше. Інше питання – на що буде спрямовано цю саму владу, яка дедалі міцніше стикається в кулак.
Зважаючи на відсутність обіцяних реформ і дедалі частіші повідомлення про зловживання владою на різних рівнях, підхід нинішніх можновладців в Україні вельми нагадує позицію орвеллівського персонажу. Влада їм потрібна для влади, і зручний для себе статус-кво вони боронитимуть усіма способами. Кадрові зміни в Конституційному Суді – вагоме здобуття для цього.