К раїні потрібні нові чіткі правила гри, новий суспільний договір, нова Конституція та й узагалі перезаснування державності на основі нової якості відносин між громадянами та владою. Ці думки звучать із завидною регулярністю, і що день, то частіше. Особливо після Революції гідності, у час, коли країна воює за свою незалежність, після спроб запустити серйозні структурні реформи, причиною невдач яких часто є тягарі минулого, що мов баласт гальмують поступ уперед. А ще Конституція 1996 року як продукт компромісу еліт, старої посткомуністичної та нової націонал-демократичної, більше не відповідає на запит часу й суспільства, навіть незважаючи на внесені в неї правки, а отже, не може забезпечити успішний розвиток держави. Її необхідно переписати, а краще створити з нуля, запустивши новий конституційний процес, скликавши конституційну асамблею за участю найкращих умів суспільства. Адже саме через відсутність власних правил гри й вимушеність балансувати в нав’язаній парадигмі всі наші зусилля закінчуються крахом…
Логіка в такому підході, безперечно, є. Це, можливо, навіть ідеальний рецепт, особливо якщо врахувати, що не зовсім зрозуміло, за якою саме Конституцією ми живемо сьогодні: чи то 1996 року, чи то за виправленою 2004 року. Деякі юристи стверджують, що під час ухвалення змін 2004-го не було дотримано відповідних процедур, а тому Янукович нібито законно подав позов до суду про їх скасування та формулювання «у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття» цілком виправдане. Інша біда, що Конституційний Суд, своєю чергою, теж не витримав процедури, повернувши дію Конституції 1996 року, хоча нібито не мав права робити це (не його компетенція), а мусив лише запропонувати парламенту правовий спосіб унормування конституційних положень. Повернення ж ВРУ до Основного Закону 2004 року в лютому 2014-го теж викликає запитання. Вже хоча б тому, що повний його текст тоді не був офіційно опублікований, а в газеті «Голос України» надруковано лише постанову Ради, що повертається Конституція України в редакції 1996 року зі змінами 2004-го. На це, звісно, можна заплющити очі, бо революційний час потребує революційних рішень, але, як твердять знавці процесуальних нюансів, така не вельми чиста гра заклала під Конституцію міну сповільненої дії, що, коли буде потреба, зможе активізуватись, і тоді всі внесені до неї зміни та нашарування посиплються, як доміно. Звісно, це тонкощі, що можуть братися чи не братися до уваги. Усе залежить від інтересу гравців, які забажають чи не забажають цим скористатися. Головна проблема в іншому. Зміна Конституції нині за всієї своєї необхідності, а це справді так, нічогісінько не вирішує.
Ярмарок проектів
На сьогодні є чимало проектів (щонайменше п’ять) нового Основного Закону країни, написаних різними, відомими й не дуже, авторами. Серед них варто згадати хоча б проект академіка Ігоря Юхновського (одного з авторів Конституції 1996 року), над яким працювала ціла робоча група з двох десятків фахівців. Він пропонує запровадити двопалатний парламент, що складатиметься із Сенату (верхня палата) і Національної Ради (нижня палата). Сенат, своєю чергою, матиме чотири постійних палати: старійшин, економіки і планування, територій і самоврядування та майбутнього — Вченої думи. Сенат створює стратегію розвитку держави, відстежує дії президента та уряду в процесах її реалізації, вивчає рівень обороноспроможності, ефективність зовнішньої політики, кваліфікацію і відповідність кандидатів на владні посади, а Національна Рада (щось на зразок нинішньої ВР) разом із Сенатом займається законотворчою діяльністю, затверджує склад уряду та ухвалює бюджет. Така модель, на думку авторів, забезпечить політичну стійкість держави, прогнозований розвиток державотворчих процесів внутрішнього життя і зовнішньої політики, сформує систему стримувань і противаг усередині законодавчої влади.
Окрім проекту Юхновського є ще написаний під завісу президентства Ющенка проект Української Гельсінської спілки з прав людини. Він теж пропонує двопалатну структуру парламенту: Палата регіонів і Палата депутатів. Палата регіонів уособлює політичне представництво регіонів, а Палату депутатів обирають громадяни на основі загального виборчого права. За прикладом Сенату (верхньої палати Конгресу США) Палата регіонів Національних Зборів України надає згоду на призначення президентом прем’єр-міністра та членів уряду, суддів Конституційного Суду. Сам уряд безпосередньо підпорядковується главі держави, а йому, своєю чергою, за прикладом державних префектур у Франції підпорядковуються місцеві державні адміністрації, яким надаються контрольні повноваження над органами місцевого самоврядування.
Окрім готових проектів є ще чимало всеможливих ініціатив. Скажімо, організації з пафосною назвою «Коаліція громадянського суспільства «Народна конституція», патронат над якою приписують главі АП Януковича Сергію Льовочкіну й олігархові Сергію Таруті. Ці хлопці ще, можливо, нічого не написали, але принаймні спробували застовпити собі місце під сонцем, вкинувши через парламент ідею створення нових органів для проведення змін до Конституції. Йдеться традиційно про широкий суспільний діалог, про Конституційні збори, які мають розробити проект нової Конституції, і винесення його для ухвалення на всеукраїнський референдум. Цей законопроект зі скрипом був підтриманий у парламенті з другої спроби і поки що там завис.
Читайте також: Хаос у законі
Нині мало яка політсила, а то й гравець відмовляє собі в задоволенні висувати конституційні ініціативи. Юлія Тимошенко, скажімо, аргументує потребу зміни Основного Закону тим, що в чинній Конституції у людей немає дієвих інструментів для дострокової зміни влади в Україні. Потрібна, мовляв, принципово нова Конституція, де інтереси суспільства будуть пріоритетними, а люди матимуть реальні інструменти контролю за владою. Чогось конкретнішого, окрім як перезавантажити кланову владу, знищити двовладдя, закладене в Конституції, та провести справжню, а не фейкову судову реформу, Тимошенко не пропонує. Але, звісно, бачить себе в новій команді, яка ламатиме кланову владу.
Ходять чутки, що переформатувати чинну Конституцію начебто не проти і в Адміністрації президента, щоб допомогти зберегти Петрові Порошенку владу. Нібито займається цим трепетним питанням один із головних
політтехнологів президента Ігор Гринів. Зміни передбачають вибори глави держави парламентом і часткове обмеження його повноважень на користь прем’єра. Йдеться про право призначати деяких міністрів, голів ОДА чи Нацбанку.
Також президента хочуть позбавити його впливу на парламент, кількість депутатів якого, до речі, зменшиться до 300, а прохідний бар’єр знизиться до 3%, а також на формування зовнішньої та внутрішньої політики. У результаті ключовою фігурою країни стає прем’єр-міністр, а президент буде символічною персоною.
Хоча насправді, будьмо відверті, прем’єр і нині не може пожалітися на брак повноважень. У нього їх значно більше, ніж у президента. І причина того, чому президент нагинає прем’єра частіше, ніж того вимагається, пояснюється лише фантастичною деформацією системи, не більше. Чи справді такий план існує і президент Порошенко з ним згодиться, можна лише гадати, але нібито іншого варіанта, як залишитися йому при владі з таким катастрофічно просілим рейтингом, наразі не існує. Схожий план, який дещо відрізняється нюансами, вже оприлюднював заклятий партнер Петра Олексійовича Арсеній Яценюк.
Врешті, повноваження Порошенка й справді варто обмежити, хоча на цьому етапі, можливо, і вистачило б елементарно впорядкувати. З одного боку, він часто перегинає палицю, а його Адміністрація поводиться не згірш від Адміністрації Кучми, очолюваної Медведчуком. А з другого — порівнювати Порошенка чи то з Кучмою, чи то навіть із Януковичем, чий почт, поки шеф рефлексував із пеньками, видушував із країни останні соки, не варто. Повноваження Петра Олексійовича далекі від двох згадуваних вище. І питання тут навіть не в тому, що прописано в Конституції. Перш ніж влазити в цю сферу, не зайве розібратися в деталях, а принагідно й згадати, чим такий досвід закінчився для країни в епоху пізнього Кучми — раннього Ющенка. Зміни 2004 року — це саме про обмеження президентських повноважень, які нині, як і тоді, теж пропагує кум Путіна. А ще ратує за федералізацію та всілякі інші рекомендовані Кремлем блага. У що все це вилилось? Як мінімум у революцію, а далі в реванш Януковича. До речі, Кучма теж мріяв обиратися в парламенті.
Читайте також: У полоні антилогіки
Та й чи варто щось урізати верховному головнокомандувачу, коли країна воює і потребує сильної руки а-ля Піночета чи хоча б де Ґолля, питання риторичне. Як і те, чи варто перезасновувати державу саме в цей час. Її, мабуть, спочатку варто було б відстояти й зміцнити. І наявна Конституція цілком для цього придатна. Врешті, Порошенко не Піночет, навіть не йде в порівняння, хоча дуже хотілося б. Можна, звісно, боятися, що він перетвориться на диктатора, якого знову доведеться усувати силою, але краще, певно, боятися, що своїми ігрищами він узагалі розбалансує систему й доведе суспільство до ще більших нервів.
Гра задля процесу
Навіщо й кому потрібні нині такі ініціативи? Зміни до Конституції справді розглядаються як конечна необхідність для подальшого цивілізаційного поступу чи йдеться про такий собі політичний пінг-понг, що ставить на меті досягнення якихось приватних чи корпоративних інтересів? Чи від перетасування титулів і повноважень механізм краще запрацює? Врешті, хіба внутрішньополітична ситуація в країні нині дозволяє віддати всю повноту влади представникам народу в парламенті? Тим самим, які часто поводяться, мов вівці в отарі, й, за поодинокими винятками, не мають, що там гріха таїти, поваги власних виборців, бо в більшості є не самостійними гравцями, а представниками олігархічних груп. Це не в образу, але доручати таким людям, яких регулярно позбавляють недоторканності через підозру в причетності до не зовсім чесних справ, долю країни, мабуть, таки верх невігластва. Можна багато що пропонувати, які завгодно ідеалістичні схеми та моделі, але ж є реальність. І перетворювати конституційний процес на всенародний бардак теж із цієї серії. Так, суспільство не перестає дивувати. Сама його самоорганізація в критичні часи чого варта, коли Нація ледь не голіруч зупинила окупацію і втримала країну. Але ж разом із тим це якісь 10%. А решта? За які цінності голосує виборець Опоблоку, що дає цим привидам із минулого 10% голосів? За які цінності голосує фанат популізму Юлі, Ляшка, Рабіновича? А який фінт можуть викинути ті, хто пачками поїхав на заробітки до Росії, уникаючи мобілізації. Врешті, результати місцевих чи навіть парламентських виборів це чудово демонструють. Про яку нову Конституцію, ухвалену через всенародний референдум, нині йдеться?
О, то це захоплива гра. Кожна політсила нині має за честь розігрувати цю партію: потрібні нові правила, новий суспільний договір, перезавантаження. Тільки де гарантія, що цей пінг-понг на тому закінчиться. Що за два роки після ухвалення нової Конституції якийсь новий Петя чи Вася не вирішить, що йому потрібно щось доповнити або збільшити. Чи впевнені, що, створивши двопалатний парламент сьогодні, завтра не виявиться, що одну палату краще було б ліквідувати, бо система не працює, як передбачалося, або в цю палату банально налізли люди, які не влаштовують, скажімо, президента? Так, безумовно, ті реформи, котрі нині хоча й зі скрипом, але все ж таки відбуваються в країні, потребують конституційного полагодження. Є моменти, які в старому Основному Законі просто не прописані й потребують суттєвих уточнень чи змін. Тільки чи вони остаточні й чи завтра не доведеться знову щось змінювати? Чи не краще, поки все більш-менш не стане на свої місця, залишити так, як є, і поступово підготувати ґрунт для ухвалення нового Основного Закону країни. Але вже не на 5–10–15 років, а на віки.
Читайте також: Гра в бісер
Звичайно, олігарх Сергій Тарута, один із натхненників «Коаліції громадянського суспільства «Народна конституція», має рацію, кажучи, що підготовка нової Конституції — вимога часу, бо надто багато «пограничних» питань про повноваження між органами влади є невирішеними, що залишає простір для політичних маневрів та спекуляцій і кожен новий політичний режим намагається перекроїти Конституцію під себе. Звичайно, нова Конституція має зробити реформи в Україні невідворотними, зафіксувати раз і назавжди новий адміністративно-територіальний поділ країни, модель влади й нові принципи судочинства, функціонування армії та силових відомств. Бо, поки цього не станеться, ми житимемо в просторі прогнилого права УРСР… От тільки чи знає пан Тарута ідеальну модель, яка потрібна країні й влаштує не лише всіх його приятелів-олігархів, а й нормальних українців, і буде ще й придатною до вживання в майбутньому. Конституція — це не сума «договорняків». Така в нас уже є. Конституція — це передусім фундамент, на якому тримається держава. У ній важливою є не так прописана форма, як зміст, ідеологія і світогляд Нації. Так, нова Конституція потрібна, ніхто не заперечує. Тому й з’являються перманентно нові ініціативи та проекти, різні автори й групи пропонують свої моделі облаштування держави. Тільки-от є кілька моментів, які нізащо не дадуть змогу нині її ухвалити такою як треба.
А що всередині?
По-перше, суспільство все ще серйозно поділене, і віднайти спільну мову стосовно вкрай важливих питань буде неможливо. Йдеться про продаж чи не продаж землі, про адмінподіл, про мову… По-друге, коли хтось сподівається, що перетасуванням повноважень у вищих ешелонах влади вдасться сформувати цілком адекватну нову політичну еліту країни, сам себе дурить. Еліта — це не ті, хто нині обіймає якусь посаду, завтра іншу, а далі в разі чого втече до Білокам’яної чи Лондона. Еліта — це носії відповідальності за територію, Націю і державу. Понад те, для більшості глашатаїв та модераторів конституційної балаканини важливий нині саме процес, він їх якраз дуже влаштовує. Вони бачать себе в ньому, як його учасники почуваються задіяними у вкрай важливій справі й використовують цей майданчик для самопіару. Тільки нізащо не готові між собою домовитись. І не лише тому, що ненавидять одне одного чи не вірять жодному слову. А ще й тому, що це означатиме закінчення їхньої гри. За законом жанру повинен залишитися хтось один.
Ну й нарешті, щоб звести будинок, треба підготувати фундамент, якого немає. Називаймо його як завгодно: національна ідея чи довговічна стратегія. Суть від того не зміниться. Конституція — це форма, а в нас криза зі змістом, про який нині ніхто не говорить. Чи багато людей на цій землі може чітко сформулювати, яку країну вони хочуть передати своїм дітям, що таке для них Україна. Не в масштабах партії, власного двору чи родини, а в сакральному сенсі землі мертвих, живих і ще не народжених. Саме в цьому ховається зміст, без якого нічого не працюватиме. Конституція США ґрунтується на цінностях, а не на моделі. І саме завдяки цьому країна відбулася.
Читайте також спецтему: Конституційний процес
Щоб в Україні реально стався прорив, Конституція працювала, потрібні сформульована позиція, зміст, певний набір цінностей, які роблять неминучим визначення українського проекту як україноцентричного. І лише коли їх буде обговорено, коли Нація визначиться зі своїми фундаментальними цінностями, чи для неї важлива «єдина країна», чи «єдиная страна», чи Україна — це лише назва території, а може, сенс її існування, тоді можна буде все це викласти на папері. І на те не знадобиться багато часу. А не написавши своїх правил гри й не визначившись в основному, переграти шулерів не вдасться. Їм щонайменше не потрібне обговорення в суспільстві змістовних і ціннісних речей. Вони їм байдужі й навіть шкідливі. Змінивши нині Конституцію, ми в найкращому разі нічого не змінимо. Це буде процес, який з’їсть занадто багато енергії, але не дасть плодів. Треба гасити цей розводняк, натомість обговорювати змістові речі, адже Конституція є інтегральним документом. У нас ще є якийсь час, аби це зробити. Але за умови, що не вестимемося на провокації і не станемо заручниками ситуації, коли порядок денний диктуватимуть інші. Власне, вже диктують, нав’язують теми, змушують брати участь у масовці й переконують, що існує якийсь священний Грааль, який лише треба здобути — і все буде добре. Не буде.