Як зазначають дослідники політичних ідеологій, у повсякденному вжитку слово «консерватор» має розмите значення. Це і конвенційність, і обережність, і конформізм. Починаючи з ХІХ століття воно асоціюється з патерналізмом, захистом чинного державного чи громадського порядку, тобто з ідеалами, що сформувалися як реакція на політичні зміни, передовсім на Французьку революцію та процеси модернізації.
Утім, консервативні погляди різняться залежно від країни чи культури. Приміром, британський консерватизм спирається на погляди політичного теоретика Едмунда Бьорка (1729-1797), який підтримував не сліпий опір змінам, а зміни заради збереження. Він був прихильником Американської (1776), але критиком Французької революції (1789), особливо щодо таких понять як свобода, рівність і братерство, пов’язуючи їх радше з досвідом, традицією й історією. Разом з тим, він покладав відповідальність за становище французької монархії на неї саму, позаяк вона не прагнула «змінюватися, щоб зберігати», та мав недовіру до уряду — маючи можливість запобігати злу, він нечасто допроваджував до добра. З другого боку, Бьорк схвалював ринкову економіку, визначаючи її як природне право.
Читайте також: Тарас Лютий про соціалізм
Різні консерватори виступають за збереження розмаїтих форм правління: монархічних, автократичних або навіть демократичних. Американські республіканці й демократи, починаючи з 1960-х років, почергово перебирали риси консерватизму. Або ж комуністи в Радянському Союзі намагалися законсервувати певний тип виробництва і правління.
Самі консерватори свою позицію часто окреслюють як певний «тип розмислу», «мудрість минулого» чи просто «здоровий глузд». Вони охоче спираються на мислення на засадах досвіду й історії, ніж покладаються на абстракції. В кожному разі консерватизм не є простим прагматизмом чи опортунізмом. Його принципи ретельно відбираються з політичних переконань. Віддаючи перевагу традиції як виразу суспільної/індивідуальної ідентичності, вкоріненості та приналежності, консерватори вважають, що стародавні звичаї й інституції випробувані часом. Часто з їхніх вуст чутні посилання на релігію, божественні волю та право. Навіть, коли зміни ставало важко заперечувати, вони визнавалися «Божим даром».
Не менш вагомим елементом цієї ідеології є уявлення про людську недосконалість. Як стверджує Ендрю Гейвуд: консерватизм не приймає жодних утопій, де провадиться теза про ідеальні форми суспільного буття, а наполягає на неможливості вдосконалення психологічно обмежених і залежних людських істот, які нездатні витримати ізоляції й браку стабільності, натомість постійно прагнуть безпечності та певності. Це позиція готовності пожертвувати свободою заради суспільного порядку; уникати догматичності й доктринерства; бути обережним і обачливим, адже бездіяльність може бути набагато кориснішою. Напевно, знайдеться небагато політичних філософів, які наважилися б покласти відповідальність за людську неморальність на індивіда, а не суспільство. В уявленні ж консерваторів образ людини здебільшого постає як егоїстичний, як істоти готової, за висловом Томаса Гобса, до війни всіх проти всіх.
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти
Традиційні консерватори розглядають суспільство як живий організм. Кожна його частина не може існувати окремо, позаяк є продуктом натуральних суспільних імпульсів, як-от, любов або відповідальність. Кожна родина міцно закорінена в суспільстві, а її члени належать до неї не завдяки якійсь «угоді», а органічно формуються і виростають у ній. Таким же органічним має бути ставлення до суспільних інституцій, існування яких виправдовується їхньою цінністю та доцільністю. Відповідно, суспільство має свою ієрархію, а влада в ньому розвивається в природний спосіб. Всюди в суспільстві запроваджені стосунки підпорядкування, чим забезпечується наставництво і дисципліна, незаперечність і абсолютність влади. Зрозуміло, що влада має бути в певних межах і тримається на обов’язку. Власність у консерватизмі виконує провідну роль, гарантуючи забезпеченість на «чорний день», а також передбачає «участь» у процесі встановлення порядку. Люди реалізуються й дивляться на себе та інших крізь призму того, чим володіють. Власність не може розглядатися як індивідуальне право, а тільки суспільне. Тому кожне покоління стоїть на сторожі успадкованого багатства.
Читайте також: Тарас Лютий про лібералізм
В континентальній Європі з’являлися приклади авторитарного консерватизму. Так, за часів Французької революції головним оборонцем автократизму був французький політичний мислитель Жозеф де Местр (1753-1821), який стояв на боці абсолютної монархії. Його реакційна настанова не передбачала жодних реформ, а лише беззаперечне підпорядкування владі й порядку, які буцімто гарантують безпеку всім. Послуху належить слідувати, навіть якщо володар деспотичний, адже підважена влада призводитиме до більших негараздів. Аналогічний авторитаризм спостерігався також у Росії за царювання Ніколая І (1825-1855), коли на противагу гаслу «свобода, рівність і братерство» було проголошено: «православ’я, самодержавство, народність». А в Німеччині в 1871-1890 рокх стараннями імперського канцлера Отто Бісмарка конституційний уряд узагалі залишався фікцією.
Виглядає так, що з кінця ХХ століття консерватори поволі починають сповідувати ідею вільного ринку й мінімального втручання держави, тобто провадять підтримку установ, які діють від їхнього імені. З часом, як пояснюють самі консерватори, парадигми порядку змінюються: гарантами почергово виступають Бог (віра, релігія), природа (сталість), історія (традиція), біологія й економіка (позитивістські чинники) чи просто якась метаполітична структура тощо. Ось чому гнучкість організації допомагає консерваторам обстоювати безпечні зміни й захищати порядок.