На Заході, між іншим, престиж консерватизму не набагато кращий. Прихильникам традиції доводиться виправдовуватися за свої погляди, цитуючи відомий афоризм: «У того, хто в 16 років не був лібералом, немає серця; у того, хто не став консерватором у 60, немає голови», посилаючись чи то на Черчилля, чи то на Дізраелі. Нічого дивного: ліберал обстоює справедливість, рівність і царство розуму, а консерватор — збереження ненависного чинного порядку. Той нездоланний факт, що борці за чуже щастя в разі успіху отримують у найгіршому разі тоталітарну диктатуру, в найкращому — неефективну бюрократичну державу, яка позбавляє бідних стимулу до розвитку, а заможних — бажання інвестувати в цей розвиток, нікого досі не зупинив.
Я не маю наміру влаштовувати тут політологічний лікнеп, для цього достатньо значно ерудованіших фахівців, та й якісної літератури не бракує, обмежуся лише кількома спостереженнями. Консервативна платформа рідко з’являється на порядку денному сама по собі. Зазвичай вона актуалізується як реакція на безлад і руїну внаслідок успіху лівих лібералів. Будь-яка успішна революція, що проголошувала liberté, égalité, fraternité, а за фактом упроваджувала гільйотину, розруху й концтабори, провокує пошуки менш ефектного й більш ефективного шляху до загального процвітання. Змінюються й засади: у XIX столітті ідейні консерватори покладалися на церкву, у XXI — на культуру, середній клас і приватну власність. Відповідно й зміст доктрини змінюється залежно від обставин такою мірою, що важко виокремити якісь сталі складові. Консерватизм, таким чином, — це відмова від простих рішень, від популістської демагогії, від волюнтаризму неуків.
Те, що умовні «праві радикали» апелюють до «традиційних цінностей», нікого не має вводити в оману. Під час ближчого розгляду всі вони без винятку примітивні соціалісти з домішкою психосексуальної травми: забрати й поділити, по дорозі набивши пику геям і лесбійкам. А інших правих в Україні немає. Парадокс у тому, що ліва ідея у своїх найпривабливіших наративах нібито покладалася на розумне начало в людині: є уявлення про ідеальні стосунки, такий собі сферичний кінь у вакуумі, й усі громадяни до одного мали б пройнятися спільною метою, усвідомити власну користь, власне місце в цій моделі й вирушити разом до спільного майбутнього. Але, як писав Ганс Енценсберґер, «воістину вражають великі задуми: рай на землі, загальне братерство —все це було б цілком досяжно, якби не люди… Треба йти на штурм, рятувати людство, а вони неквапно йдуть до перукаря. Сьогодні на карту поставлено майбутнє, а вони кажуть: непогано б випити пива… Якби ж то не було людей!».
Людина — істота не лише недосконала, а й засадничо нераціональна. Ми з дитинства звикли, що світ складається з дорослих, не усвідомлюючи, що з віком ніхто не дорослішає. Ще з часів Просвітництва вважаємо, що людина складається зі своїх чеснот, не бажаючи бачити, що кожного, буквально кожного врешті-решт визначають його вади. Консерватизм, якщо вже на те, рахується з людськими слабкостями, гадаючи, що еволюційний шлях, опора на традицію та сталий порядок речей у підсумку компенсують індивідуальні недоліки й краще забезпечують розвиток країни, ніж пошуки недосяжного ідеалу. Недарма недавні успіхи економічної науки (принаймні про це свідчить список нобелівських лауреатів) пов’язані саме з вивченням ірраціональної поведінки суб’єктів. Те, що успішні кейси консервативних лідерів і політичних сил у різних країнах нібито захищають інтереси великого бізнесу, є не чим іншим, як забобон. Марґарет Тетчер і Рональд Рейґан дбали про бізнес узагалі, передусім про середній клас, а корпорації — то вже супутній ефект.
Я довго мучився питанням, чому український політикум, який здебільшого безпосередньо представляє великий капітал і нібито зацікавлений в ідеологічному супроводі своїх інтересів, не демонструє запиту на консерватизм: ні як оперативні гасла, ні як частину національної ідеї в найкращому, найчистішому розумінні слова. Відповідь насправді лежить на поверхні. Ніякого великого капіталу, зацікавленого в інвестуванні в майбутнє, а не у висмоктуванні ресурсу, у нас немає, є лише ситуативний розподіл ренти між своїми.
Упирі не зацікавлені в консерватизмі, бо не зацікавлені в будь-яких сталих, обов’язкових для всіх правилах. На відміну від нас усіх.