Після Другої світової лідери західного світу намагалися побудувати інститути, які не допустили б повторення жахів попередніх десятиліть. Вони хотіли плекати одночасно і добробут, і взаємозалежність, щоб «зробити війну не лише немислимою, а й матеріально неможливою». Їхні зусилля дали плоди. У Західній Європі збройних конфліктів відтоді не було. Завдяки розширенню світової торгівлі зросли доходи на всій планеті. Утім, як показує голосування на референдумі щодо Brexit, глобалізація нині, здається, відступає. Більшість економістів не помітила цієї зворотної реакції. Зауважили її можливість одиниці. А нам варто проаналізувати їхні міркування, щоб зрозуміти, чи «новий ізоляціонізм» неминучий, чи його можна було б уникнути.
Навіть економісти усвідомлюють, що пролобіювати вільну торгівлю в політиці буває непросто. Політекономія торгівлі — річ підступна: вона дає значні переваги, але доволі розпливчасті, тоді як ціна її часто конкретна й чітка. Відтак усі, кого вона зачіпає, мають стимул вимагати захисту в держави. Від 1776 року, коли Адам Сміт опублікував свою працю «Про багатство народів», прибічники відкритого світу виграли більше битв, ніж програли. Але опозиція глобалізації зникає рідко, а частіше просто перегруповується. Нині дедалі більшої популярності заживає погляд, який колись вважали мало не єрессю: нібито глобалізація сама породжує сили, які розмивають політичні основи інтеграції.
Читайте також: Нові правила для Заходу
Автор однієї з найвідоміших таких критичних концепцій — професор міжнародної політичної економії Гарвардського університету Дені Родрік. Наприкінці 1990-х він зауважив, що глибша економічна інтеграція потребує гармонізації законодавства і правил між країнами. Відмінності, наприклад, в умовах прийому на роботу або вимогах до безпеки продукції перешкоджають торгівлі. І справді, торговельні угоди на зразок Транстихоокеанського партнерства більше уваги приділяють «нетарифним бар’єрам», ніж зменшенню тарифів. Але наслідки часто розходяться з бажаннями мас: як-от коли відсутність протекціоністських заходів заважає французам підтримувати франкомовну кіноіндустрію.
Тому глибша інтеграція, на думку Родріка, або призведе до розмивання демократії, якщо лідери країн не зважатимуть на волю суспільства, або викличе демонтаж національної держави, якщо влада перейде до наднаціональних органів, обраних для гармонізації правил. Такі компроміси, вважає вчений, створюють «трилему»: суспільства не можуть бути водночас глобально інтегрованими, повністю суверенними й демократичними. Вони здатні обирати лише дві із цих трьох опцій. Наприкінці 1990-х Родрік припускав, що країни будуть готові відмовитися саме від суверенітету держави. Утім, зараз уразливішою здається економічна інтеграція.
Професор політичної економії Альберто Алесіна (Гарвардський університет) і професор економіки Енріко Сполаоре (Університет Тафтса) представили інший, але близький до попереднього погляд на компроміси як частину глобальної економічної інтеграції у праці «The Size of Nations» («Розмір держав»), опублікованій 2003 року. Вони зауважують, що бути великою країною вигідно. Більші країни можуть, наприклад, мобілізувати численніші ресурси на національну оборону. У них, окрім того, ширші внутрішні ринки. Але за розмір доводиться платити. Що масштабніша й неоднорідніша країна, то важче урядові задовольняти політичні уподобання громадян. Наприклад, у Шотландії відмінності в політичних поглядах меші, ніж по Британії загалом. Коли політику визначає британський парламент (а не той, що, скажімо, в Единбурзі чи Белфасті), середній громадянин Сполученого Королівства дещо менше задоволений її результатом.
Глобальна інтеграція, на думку професорів Алесіни і Сполаоре, зменшує економічні втрати від дроблення великих країн, бо менші утворення, що виникають унаслідок цього, не відрізаються від більших ринків. Крім того, у меншій країні простіше задовольнити бажання виборців. Тому глобальне зменшення бар’єрів для торгівлі після Другої світової війни, як стверджують обидва науковці, принаймні частково пояснює одночасне зростання кількості країн на планеті (хоча дроблення держав часто відбувається з політичною нестабільністю й насильством).
А ще є проблема розподілу благ від глобалізації. Нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц застерігав, що вплив жадібних до прибутків компаній на правила торгівлі б’є по робітниках і підриває підтримку її лібералізації.
Читайте також: Французький філософ: Через почуття провини Західна Європа – з тягарем безпорадності
Голова Центробанку Індії Раґгурам Раджан стверджував, що незграбні спроби уряду компенсувати робітникам шкоду від глобалізації стали однією із причин світової фінансової кризи, зокрема вони сприяли надмірному кредитуванню домогосподарств. Девід Отор, Девід Дорн і Ґордон Гансон задокументували, що на деякі міста США лягають непропорційно високі витрати на американську торгівлю з Китаєм, яка постійно зростає. І таких аргументів чимало.
Тягни-штовхай
Професор економіки з Міського університету Нью-Йорка Бранко Миланович вважає, що такі витрати продовжують цикл глобалізації. Він твердить, що періоди глобальної інтеграції і технологічного прогресу збільшують нерівність, а це неминуче приводить у дію дві супротивні рівновеликі сили: корисну і шкідливу. З одного боку, уряди зазвичай реагують на зростання нерівності активнішим перерозподілом благ та інвестиціями в освіту; із другого — нерівність спричинює політичні перевороти й війни. Перша велика ера глобалізації, закінчившись у 1914 році, поступилася затяжному періоду скорочення нерівності, під час якого шкідливі супротивні сили відіграли більшу роль, ніж корисні. «Історія може повторитися», — застерігає науковець.
Утім, такі перестороги не є аргументами проти глобалізації. Багато хто зі згаданих економістів запевняє, що переваг відкритості безліч. Проте що далі, то зрозуміліше: прибічники економічної інтеграції недооцінили ризики того, що в результаті глобалізації покинутими почуватимуться великі прошарки суспільства, а привабливою альтернативою багато кому здаватиметься націоналізм. Як однієї, так і другої помилки цілком досить, щоб ослабити суспільну підтримку глобалізації, а заодно й підточити ті шість десятиліть відносного миру та процвітання, які вона дала. А всі вкупі вони цілком можуть повернути глобалізаційний процес навспак.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com