Сьогодні в Чернігівській обласній дитячій лікарні мало що нагадує про жахливі березневі дні 2022 року. Хіба мішки з піском затуляють деякі вікна першого поверху. Згадувати про ті часи без потреби теж нікому не хочеться. Час трохи затер жахливі спогади, рубці затяглися, та й добре. Але повністю забути пережите навряд чи колись вдасться.
28 лютого пообідді осколки пошкодили ногу одинадцятирічному Вадиму на його власному подвір’ї у Киїнці, в передмісті Чернігова. Він відкрив жахливий рахунок постраждалих від бойових дій, яких доставили в обласну лікарню. Мама Олена добрий шмат дороги несла хлопця на руках, бо швидка відмовлялась їхати під обстріли і якби не сусід, котрий підібрав на півдорозі, йшла б, мабуть, доки стало сил.
Коли почався обстріл Олена і двоє дітей були в хаті. Їхній гість, близький приятель родини Сергій, на подвір’ї. Орки стояли неподалік, тож село розстрілювали впритул. «Спочатку біля хати прилетів «Смерч», – згадує жінка, – хату струсило, вона піднялась і стала на місце. Всі вікна повилітали, двері погнулися і відкрилися». Мати з дітьми вийшли на вулицю, але бігти до сусідів, де був льох, не ризикнули. Обстрілювали з того боку. «Ми зрозуміли, що вже нікуди не добіжимо, – каже Олена, – просто поклали дітей на землю і самі полягали на них. Я на старшого, Сергій на меншого».
Під час обстрілу чоловік зізнався, що не відчуває тіла. В нього з голови почала бігти кров і малий Ігорчик (вісім років), якого той прикривав, почав кричати, розповідає жінка. А Вадим сказав, що в нього ніжка болить: «Я дивлюся, а там все видно, все роздроблено. Він каже: ти не переживай, я потерплю, дяді Сергію гірше, поможи йому».
Читайте також: Національна солідарність та українська стихія: що переможе?
На жаль, допомогти Сергієві вже не вдалося. Він ще мить був при свідомості, потім почав хапати землю руками й помер. Жінка бинтувала синові ногу, кричала, але довго ніхто не йшов. Потім таки з’явились сусіди, допомогли зібрати дітей та накрити тіло загиблого.
Коли Вадиму вже робили операцію, то жінка відчула, що її нога також болить. Один осколок пройшов на виліт, інший застряг: «Дівчата, як малого обробляли, помазали мене, заклеїли, щоб діти не бачили». У лікарні мама з дітьми пробули близько двох тижнів, поки медзаклад не обстріляли. Два рази потрапити під обстріл – ще те задоволення. Але й виїзд з оточеного Чернігова був непростий. Друзі, які приїхали аж із Кропивницького, вивозили родину селами через мінні поля, бо єдиний міст через Десну в ніч перед виїздом підірвали.
Переселення на перший поверх та підвал
У Чернігові немає своєї дитячої міської лікарні, тому маленьких пацієнтів з міста та області лікують в обласній дитячій. 500 ліжок медзакладу до війни рідко пустували, але з 24 лютого все змінилося. Дітей, що лежали на плановому лікуванні, терміново виписували. Лікарня не має свого бомбосховища, тому вже в перший день почали готувати підвали для розміщення персоналу і пацієнтів. У кожного відділення були свої кімнати де зберігався мотлох: старі ліжка, милиці, коробки від апаратів. Тепер все це викидали або пристосовували.
Повітря в підвалах затхле, на стінах грибок, вентиляції немає. Але такі умови, як виявиться згодом, не надто бентежитимуть майбутніх мешканців. Багато з них втратять свої домівки і за щастя прийматимуть можливість перебути холод та бомбардування хоча б так.
Станом на 25 лютого в медзакладі перебувало близько 200 людей медперсоналу і працівників з родинами; діток, яких не виписали чи неможливо було евакуювати з батьками; мешканців навколишніх будинків. У харчоблоці лишилися двоє чи троє дівчат, які готували на цих 200 осіб. В оточенні їхній гарячий супчик був чи не найсмачнішою стравою. «Під час бойових дій ми працювали, як лікарня, яка надає допомогу і дорослим, і дітям, – каже медсестра з травматології Наталя, – якщо стається вибух десь неподалік, то везуть до нас. Ми тут жили сім’ями, ночували. Я тільки на суботу неділю ходила додому, щоб трохи перемкнутися, бо було дуже складно емоційно і фізично. Якщо було місце, спали в палаті (підвальній, – Ред.), якщо не було, лікарі розстилали на коридорах матраци і там спали в мішках. І собаки тут були в нас, і щур, і кріль, і кіт».
Через постійні бомбування все обладнання з операційних на шостому поверсі спустили вниз. У маленьких кімнатах обладнали чотири операційних. Вікна заклали мішками з піском. Оперували з налобними ліхтариками в холоді. Потім спускали пацієнтів до підземелля. Прямо в коридорі робили серцево-легеневу реанімацію, накладали джгути. «Тут клали пораненого, – каже заввідділенням дитячої ортопедії та травматології Микола Люткевич, – якщо рани поверхневі, то при неглибоких наркозах робили життєзберігаючі операції, зупинку кровотечі. Якщо потрібно було щось більш серйозне та глибокий наркоз – везли в інші операційні, де був підключений генератор і відповідна апаратура».
Генераторів було два. Великий, який підживлював реанімацію, і маленький на три кіловати для решти. «Були випадки, що ми його заводимо, починаємо оперувати, працює дихальна апаратура, а нам ще треба взяти електроніж. Включаємо його і все гасне, бо бракує потужності. Тоді анестезіологи, замість дитини, яка на операційному столі, дихали мішком Амбу (ручний апарат штучної вентиляції легень, – Ред.)».
Лікарі зізнаються: до останнього думали, що це провокація, яка скоро закінчиться. Ніколи в житті не могли уявити, що доведеться побачити в цих стінах понівечені бомбами тіла дітей та дорослих, трупи в коридорах. Чоловіка з автоматом, який у теробороні, але прийшов провідати своїх дітей.
Перший масовий випадок госпіталізації через бойові дії стався 3 березня. Орки скинули шість бомб на кардіодиспансер неподалік. Кілька влучили у чергу, де було чимало дітей. Тоді поступило відразу 37 поранених пацієнтів. «Це був той момент, коли, на жаль, доводиться сортувати хворих, – каже Люткевич, – розуміючи, що дуже важких, на жаль, не врятуєш. Їм надавали тільки первинну допомогу, бо знали, що ресурсу на всіх не вистарчить, що за цей час можна врятувати 10 дітей. Одна справа аварія, коли привозять людину і над нею працює ціла бригада й зовсім інша, коли привозять одразу 37. Це хаос, ступор. Я двічі змінював костюм, бо він увесь був у крові. Військові, розірвані на шматки, дітки, бабусі, дідусі».
Микола Люткевич
Кілька бригад могли оперувати одного пацієнта
У лікарні на той час залишилось близько 40 осіб персоналу із 500, працювати доводилось безперервно. До роботи залучили навіть батьків, діти яких перебували на лікуванні. Медсестри фізично не здатні були перетягувати важкі тіла поранених. «Ми зробили їм з бинта пов’язки і кажемо: хлопці треба допомагати. Вони біліли, червоніли, задихалися, бо в житті не бачили стільки ран, крові, що кістки стирчать, але все робили». Втім, навіть медперсонал не був готовий до такого. Навіть медсестри були здивовані від об’ємів. Встигли надати допомогу лише одному військовому (рани по 30-40 сантиметрів), а використали увесь свій запас перев’язувального матеріалу. «Після касетних обстрілів, – пояснює лікар, – все тіло всіяне металевими уламками. По 30-40 осколків і, звичайно, тоді треба дуже багато перев’язувального матеріалу».
«Від людей, яких привозили, був такий специфічний запах гарі, – каже Наталя, – їх потрібно було помити, щоб визначити, де є рани. Емоційно це все було дуже складно. Я психологічно себе готувала до того, як все сприйняти. Бо головне – це надати допомогу. І треба слухати лікаря, що він каже. Якщо сказав бинтувати, то хай і страшно, а руки роблять».
Підвальна палата
Лікарі розповідають, що майже завжди поранені мали пошкодження різних органів. Тому дуже часто різні бригади одночасно оперували одну і ту саму дитину. Окулісти діставали уламки і зашивали око, травматологи займалися кістками, а разом з ними працювали торакальні хірурги та хірурги. Були діти, яких прооперували п’ять разів. Багато пацієнтів потребували набагато складніших операцій: реконструктивних, для яких потрібне спеціальне обладнання. Але в умовах блокади це було неможливо зробити. При першій же нагоді таких намагалися евакуювати до Києва чи Львова, а далі в ЄС. Дуже допомагали військові та волонтери.
«Ми з батьком ішли в другий кінець міста до знайомих, щоб зарядити телефони, коли почався обстріл касетними ракетами, – розповідає Богдан. – Пам’ятаю удар, сяйво, а коли отямився побачив перед собою ще один вибух».
Хлопець намагався встати, але не зміг, нога була зламана. Коли обстріл припинився підійшли люди і викликали швидку допомогу. Батька без свідомості поклали на якусь вантажівку та повезли в обласну дорослу лікарню. Богдана швидка завезла в дитячу і його одразу взяли на операцію. Поранення правої стопи, лівого коліна, осколок в оці і безліч по тілу. Прооперованого знесли до підвалу. Поруч лежав хлопчик з контузією, дівчинка з пошкодженим тазом і ще один хлопчик з травмованим коліном. «Боявся тільки за одне, що я не зможу ходити, – зізнається Богдан. Аж перед випискою хлопець дізнається, що свого батька він більше не побачить. До цього минуло багато тижнів. За словами Богдана, батько помер від інсульту за три години після обстрілу, «бо за мене дуже сильно хвилювався».
Читайте також: Будні бійця на фронті. Подорож узбережжям
«Ніколи в мирний час не думали, що в нас буде людина, яка збиратиме зброю, – продовжує розповідь Микола Люткевич. – Ще рік тому сказали б, що це фантастика. Дитяча лікарня, ми в шапочках з ляльками і машинками бігаємо, щоб діточок порадувати».
Але що робити коли поступає поранений весь в крові з автоматом та обвішаний гранатами? Один із лікарів зголосився збирати і складати усю зброю в своєму кабінеті. Також довелося визначити місце, куди складати тіла померлих військових. Страху не було, кажуть лікарі, як і втоми, бо весь час на адреналіні. «О шостій вечора вже темно, світломаскування, – згадує Люткевич, – ідеш по сходах, а хтось підходить та плаче в плече. Дівчата, хлопці. Ми на колектив виходимо, жартуємо один одного, підтримуємо. А подивимося зведення – проплакався і пішов далі всіх підбадьорювати». Каже, страшно було вже тоді, коли закінчилися активні дії й люди почали згадувати, як було.
На початок війни в лікарні було п’ятеро недоношених діток близько 900 грамів вагою. Такі повинні лежати в спеціальних інкубаторах, де для них створюють мікроклімат. Але що робити, коли немає ані тепла в батареях, ні електрики, щоб запрацював інкубатор. Дитячі анестезіологи знесли малюків в підвал де було трохи тепліше і робили цей мікроклімат власними силами. Дітей вдалося евакуювати.
За словами лікарів, загалом діти в підвалах дуже швидко адаптувалися до ситуації. Головне, аби поруч були тато чи мама і було, з ким та чим гратися. Звичайно, що за таких обставин ніхто не відділяв дітей окремо. Вони все бачили: і кров, і трупи. На щастя, багатьох із часом вдалося евакуювати. Але поки цього не сталося, їх треба було чимось зайняти. Тому лікарі придумали влаштувати конкурс малюнків. Взяли стопку паперів і роздали. «Всі питають, де ви брали енергію, –каже лікар травматолог, – а ото нам і давало сили. Віра в те, що наші діти виростуть в мирній державі з перемогою. Десь вибухи, поранені, кров, а діти сидять і малюють. Так, наші дітки – діти війни, але, мабуть, вони більше за нас будуть цінувати нашу незалежність».
Конкурс малюнків
На жаль не всіх діточок змогли у ті дні врятувати. Двох хлопців (по 15 років), розстріляних в селі під Черніговом, так і не встигли довезти до лікарні. Дев’ятирічного хлопчика, який разом із батьками потрапив під обстріл оперували понад вісім годин, але травми були настільки важкі, що через дві доби, не виходячи з коми, дитина померла.
Нещодавно в підвалах дитячої лікарні пробурували свердловину, щоб у разі чого була своя вода й не довелося використовувати технічну із басейну. Подбали про генератори, тепер їх є чимало, щоб вистарчило на усі потреби. Встигли до зими поновити усі 237 вікон та відремонтувати покрівлю, пошкоджену касетними снарядами. І все ж, війна не закінчена, тому вікна на першому поверсі й досі закладені мішками з піском, а світломаскування дотримуються. На випадок чого, там досі залишається мінімальний набір потрібного оснащення, щоб знову розгорнути операційні.