Якщо подивитися на найбільші останні конфлікти у Криму, усі вони мають виразний просторовий вимір. Йдеться про обидва простори, важливі для людини – приватний та публічний. Достатньо подивитися як виглядають вулиці, площі, будинки якоїсь країни і можна зрозуміти, для чого і чим живе той чи інший народ. Публічний простір Криму – також може сказати чимало. Насамперед те, що найбільше місце в тамтешньому житті займає конфлікт. Усі нові пам’ятки сперечаються одна з одною, доводять щось людям, які йдуть повз них. А ті, у свою чергу, теж ведуть діалог з кам’яними гостями, використовуючи фарби.
Публічний простір має ще і часовий вимір. Де ми знаходимося на історичній вісі – мовчазно запитують нас радянські пам’ятки – чи ще там у минулому? Але нові комуністичні монументи вже дисонують зі старими. Ленін у центрі Сімферополя і досі дивиться уперед. А ось безформна сіра глиба на Совєтській площі, яка ледве нагадує жінку та хлопчика, на оптимізм вже не надихає. Але пам’ятник лише маскується під траур, насправді його ідея інша. Це – скам’янілий закид на адресу політичних опонентів, про що говорить напис на монументі: «Постріл у спину» та автограф організації, яка взяла на себе відповідальність за цей акт монументальної помсти – «комуністів України».
«Постріл у спину» не самотній, він відкриває цілу ідеологічну 100-метрівку – від комунізму до російського націоналізму та ностальгії за імперією – жертвам радянського народу, жертвам російського народу, Катерині ІІ. Перебиває цей еволюційний ряд пам’ятник правозахиснику та «другу кримськотатарського народу» Петру Григоренку.
Стиснись! Компактний простір для чужих
Нова конфігурація публічного простору починає формуватися в Криму з кінця 1980-х, коли кримськотатарська репатріація стикається зі спротивом місцевої влади. Як наслідок небажання впустити репатріантів у місто виникають самозахоплення на узбіччі, які після їхньої легалізації створюють паралельний світ так званих мікрорайонів компактного проживання. Єдиний колись громадянський простір розламується і виникають два: великий простір для своїх та малий, компактний, для чужинців. У цьому великому просторі є зони, котрі група, що домінує, оберігає особливо ретельно. Чому майбутнє місце розташування соборної мечеті кожного разу все з інших причин пересувається все далі від центру міста? Складається враження, що хтось навмисно скеровує ці розрізнені події, наче якась зла сила. Ця зла сила, насправді, не окрема людина, чи якісь закулісний таємний штаб. Цю силу можна назвати консенсусом етнічної спільноти, або точніше певного ядра цієї спільноти, її політичного класу. Консенсус цей ґрунтується на страху і формулюється приблизно так: «не можна пускати чужинців всередину». Ця ідея належить до переконань, які діють автоматично, не потребуючи зайвих роздумів і головне не пов’язуючи з відповідальністю.
Посунься! Релігія в публічному просторі
Нещодавно релігія розглядалася як компонент культурної спадщини і не відігравала якоїсь особливої ролі в політиці. Зараз вона вочевидь виходить на передній план в публічному просторі. Храми заповнюють спустілі площі та парки колишніх радянських міст. Навіть ті пам’ятники, які за своїм змістом наче не пов’язані з релігією, дедалі більше набувають релігійного забарвлення.
Чому, скажімо, пам’ятник жертвам Чорнобиля прикрашений православним хрестом та ще й дзвоном? Навіть коли це не усвідомлюється чи не обговорюється фундаторами монументу, існує все ж певна логіка застосування символів.
Яким був склад реальних жертв Чорнобиля з погляду релігійної приналежності?
Як прочитується пам’ятник представниками різних груп? Чи хотіли автори сказати, що вони шанують жертв Чорнобиля, але тільки певної конфесії? Швидше за все автори не задали собі жодне з цих питань. Для більшості православ’я просто спрацьовує як релігія за замовчанням – натиснули кнопку «релігія» – вистрибує православ’я, а інших опцій просто немає, вони десь там – в компактному просторі для чужих.
Той факт, що релігії стає дедалі більше в публічній сфері, пов’язаний з багатьма різними чинниками – тут і пошуки втраченої ідентичності і намагання витіснити, перетравити тоталітарне минуле. Але наплив релігійних символів загалом свідчить не про те, що раптом усі вирішили подбати про душу. Причина радше полягає в тому, що дискредитовані ключові елементи світської системи – люди не вірять в її здатність забезпечити справедливість. Тому так важливо для політиків, щоб їхні імена як спонсорів і навіть патронів були прописані на всіх соборах хоча якби вони були насправді релігійними, то знали б, що патроном собору є святий, а не той, хто дає гроші на будівництво.
Магічною силою символів новоутворені святині виштовхують інших на узбіччя. За визначенням біля пам’ятника жертвам УПА немає місця для українського патріота, як неможливо собі уявити комуніста біля пам’ятника Петру Григоренку, або мусульман які крокують до своїх святинь проходячи під православними хрестами воріт що їх хоче побудувати на вході в бахчисарайський заповідник місцевий архімандрит. Перенасичений ідеологемами кримський простір, наче розбите дзеркало, в якому кожний бачить тільки себе.